Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 135)
Після бесіди з ґрафом Іверо Ернан повернувся до своїх покоїв і негайно викликав до себе лейтенанта кастильських ґвардійців. Це був п’ятдесятирічний солдат з пишними, припорошеними сивиною вусами і суворим, непроникливим обличчям вірного служаки, що користувався безмежною довірою як Фернандо IV, так і Альфонсо XIII.
— Пане де Сальседо, — сказав йому Шатоф’єр. — Ви ознайомлені з розпорядженням короля в усьому коритися мені?
— Так, пане. Ваш слуга ще вчора пред’явив мені це розпорядження. Крім того, я отримав від його величності листа, що містить аналогічні вказівки.
— Це добре, що у вас не виникає жодних сумнівів, оскільки наступне моє розпорядження може стати для вас несподіванкою. Тому дуже важливо, щоб ви цілком довіряли мені.
— Я цілком довіряю вам, пане. У листі його величності було сказано, що ви наділені надзвичайними повноваженнями.
— Тим краще. — Ернан взяв зі стола пергаментний сувій, скріплений великою королівською печаткою і передав його лейтенантові. — Ознайомтеся з указом короля.
Лейтенант розгорнув сувій і став читати. На його завше незворушному обличчі з’явився вираз глибокого подиву, а щелепа відвисла мало не до самих грудей; здавалося, ще трохи, і вона взагалі відвалиться.
— Пересвідчіться, що підпис і печатка справжні, — за хвилю додав Шатоф’єр.
Похопившись, лейтенант закрив рота, клацнувши зубами, і підвів на Ернана очманілий погляд.
— Поза всілякими сумнівами, пане, підпис і печатка королівські. Весь текст указу його величність написав власноруч.
— І ви готові беззаперечно коритися мені на виконання цього указу?
— Так, пане, готовий, — без вагань відповів лейтенант. Його обличчя знову стало спокійним і незворушним. Двадцять років на службі у Фернандо IV привчили старого ґвардійця філософськи сприймати будь-які несподіванки. Він звик сліпо підкорятися королівській волі і не задавати зайвих питань.
Розділ LXVI
Тим часом як Ернан розмовляв з ґрафом Іверо, в Ґастона також була аудієнція, правда, значно приємніша.
Молоденька покоївка, що свого часу служила в Ізабели Араґонської, провела його до невеличкої затишної кімнати, обставленої під дамський будуар. Пошепки звелівши йому зачекати тут, вона одразу ж пішла; її обережні кроки супроводжувалися лише ледь чутним шелестінням спідниць.
„Конспіраторка,“ — осміхнувся Ґастон, згадавши, як вони нишком прокрадалися темними переходами, і покоївка раз по раз здригалася і блідла зі страху, зачувши здаля найменший шурхіт. Мабуть, це все через ґрафиню, вирішив він. Найпевніше, це вона, а не ґраф, тримає домашніх в залізному кулаку і примушує їх ходити в жалобі.
Незабаром до кімнати ввійшла ґрафівна Гелена. Вона мовчки поцілувала Ґастона в щоку, усадовила його в крісло, а сама влаштувалася на низенькій канапі навпроти нього. На ній була домашня сукня рожевого кольору, надягнена прямо поверх нічної сорочки без будь-яких нижніх спідниць; вона щільно облягала її гнучкий стан, підкреслюючи звабливі лінії її ладно скроєної фігури. Бувши запеклим циніком, Ґастон нітрохи не сумнівався, що, одягаючи цю сукню, вона розраховувала на цілком певний ефект.
— А раніше мені здавалося, що ти не полюбляєш яскравих тонів, — промовив він, першим порушуючи мовчанку.
— А-а! — сказала Гелена, поглянувши на свою сукню. — Це я на знак протесту. Оці жалобні вбрання вже в печінках сидять, аж вовком вити хочеться від туги. Мені й без того гірко: як подумаю, що Рікарда більше немає, жити не хочеться, а тут ще жалоба — чорний одяг, похмурі обличчя, приглушені голоси, скорботні погляди… Жах!… По-моєму, це блюзнірство — виставляти своє горе напоказ, але мою маму не переконаєш. Вона як забере собі щось у голову, то стоятиме на своєму до кінця. Три місяці — і точка, ні днем менше. Не розумію, з чого мама взяла, що жалобу належить носити рівно три місяці? І все ж вона молодця. Бачив, як тримається!… А от тато зовсім здав. Рікард був його улюбленцем, і після того, як він помер, батька ніби підмінили. Бідний татко… — Гелена зітхнула. — Тому, власне, я й намагаюся не конфронтувати з мамою і ношу цю кляту жалобу. А знаєш, я вже давно помітила, що найгіркіші сльози за небіжчиком проливають саме ті, хто за життя його не дуже шанував. Ось, наприклад, Марґарита. Та й мама була гарна… Втім, гаразд. Знову я розпустила свого язика. Тобі не здається, що я страшенна базіка?
— Зовсім ні, — жваво заперечив Ґастон, як завжди в таких випадках. — Мені дуже приємно слухати тебе, про що б ти не говорила.
Гелена мило всміхнулася — хоч і не так життєрадісно, як у минулі часи.
— Дякую, ти гарний друг. Але зараз твоя черга розповідати. Що нового на білому світі?
— Ну, по-перше, гигнув король Франції.
— Що-що він зробив?
— Просто кажучи, помер. І синочка з собою прихопив.
— Як це прихопив?
— Обоє дуба врізали. Майже одночасно.
— Загинули?
— Та ні, випадковий збіг обставин. Король помер від хвороби і ганьби. Філіп де Пуатьє на радощах, що батько вмирає, упився німецьким шнапсом — а це таке паскудне зілля, скажу тобі, — тут-то його грець і побив.
— Фе! — труснула голівкою ґрафівна. — Яка неприємна історія. Та й взагалі, смерть, смерть і смерть — тільки й чую це слово. Далебі, можна подумати, що людям нічого більше робити, крім того як умирати
Відчайдушним зусиллям волі Ґастон стримав скрушне зітхання, що ладне було вирватися з його грудей.
— Люди не лише вмирають, — заперечив він. — А й народжуються.
— Марґарита вагітна?!
— Ні, не Марґарита.
— А хто?
— Бланка.
Гелена сплеснула руками і навіть підвелася від несподіванки.
— Та ну! Що ти кажеш?! Ти певен?
Ґастон коротко розповів їй про події вчорашнього дня. Гелена жадібно слухала його, її очі радісно сяяли.
— Мабуть, Бланка зараз на сьомому небі від щастя. У кожному своєму листі вона писала мені, що дуже хоче народити від Філіпа дитину. Як шкода, що я тут, а не в Памплоні! Як би я хотіла розділити з Бланкою її радість.
— Ти дуже скучила за нею?
— Страшенно! Відколи ми розлучилися, я почуваю себе так самотньо, так незатишно. Бланка — найкраща з моїх подруг. Вона виняткова дівчина, я просто обожнюю її… і трохи жалію.
— Жалієш? — здивувався Ґастон. — Чому?
— Бо їй дуже не щастить в особистому житті. Спершу її ладили за дружину імператорові, але віддали за ґрафа Біскайського. Потім цей убогий пройдисвіт, Етьєн де Монтіні, скористався з її негараздів і заморочив їй голову. А тепер от кузен Красунчик… Ні-ні, проти нього я нічого не маю. Він гарний хлопець, навіть занадто гарний для Бланки. Їй би когось простішого.
— Я не розумію тебе, Гелено.
— А що тут незрозумілого? Красунчик — давнішня Бланчина любов; а судячи з її останніх листів вона геть втратила через нього розум. Вона так його обожнює…
— Він теж обожнює її, — зауважив Ґастон.
— Та чи надовго? Красунчик непостійний, це всім відомо. Колись він все одно охолоне до Бланки, як би пристрасно він не кохав її зараз, і тоді її спіткає ще одне розчарування в житті. Жорстоке розчарування.
— А ось Шатоф’єр боїться іншого. Він боїться, що Філіп розірве свої заручини з Анною Юлією й одружиться з Бланкою.
Гелена здивовано підвела брови:
— Він це серйозно?!
— Абсолютно серйозно. Ти просто не бачила, що коїться з Філіпом. Він як здурів. Таким закоханим я його ніколи не бачив… А втім, ні, брешу, бачив. Сім років тому. Тоді він закохався в Ернанову кузину по матері — ти ж знаєш цю історію, — і одружився. Тож усе може трапитися. Якщо він колись на догоду своїм пристрастям пішов на мезальянс, поставивши під загрозу своє майбуття, то цілком здатен наплювати на всі політичні розрахунки, одружитися з Бланкою і силою відібрати в Робера Третього королівську корону, як це трохи не зробив його батько, коли покійний Робер Другий не погодився віддати за нього свою дочку. Не слід забувати, що Філіп —
— І все-таки я боюся за Бланку.
Ґастон пильно подивився їй в очі і всміхнувся:
— А може, ти просто ревнуєш її?
Гелена почервоніла і збентежено опустила очі.
— Ви що, позмовлялися всі з Марґаритою?! Що за дурню ви верзете!… До речі, мало не забула. Як поживає моя люба кузина? Що в них з Тибальдом?
— Нудьгувати їм не доводиться, життя кипить і вирує. А недавно вони обмінялися рогами.
— Ну, нарешті! І кому належить пальма першості?
— Ґрафові. Але Марґарита в боргу не лишилася. Учора вона заманила до свого ліжка Симона.
— Твого зятя? Але ж він, перепрошую, дурненький.
— Вірніше сказати, інфантильний, — уточнив Ґастон. — Він ще дитина, причому дитина дуже мила. Мабуть, Марґарита оцінила це.
Після недовгих роздумів Гелена згідно кивнула:
— Таки твоя правда. Здебільшого Марґариту приваблюють або недосвідчені молодики, на зразок того ж Симона де Біґора чи мого бідолашного брата, або затяті розпусники, як от ґраф Тибальд чи кузен Красунчик… Інша річ, я, — додала вона, і д’Альбре миттю відчув у її голосі кокетливі нотки. — От мені більше до вподоби зрілі чоловіки. Скажімо, такі, як ти.
Ґастон осміхнувся: