Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 136)
— І скількох же зрілих чоловіків ти знала?
— Поки жодного. Але невдовзі збираюся надолужити прогаяне. І почати думаю з тебе.
— Он як! — трохи збентежено промовив він, заскочений зненацька цією пропозицією. — Ти…
— Так, — відповіла Гелена, очі її млосно заблищали. — Так! Я сама набиваюся.
— Отакої! За ці півтора місяця ти, виявляється, дуже змінилася. Раніше вдавала з себе таку цнотливу, таку доброчесну, таку неприступну, лише зрідка дозволяла мені поцілувати тебе в губи, та й то з чистісіньких пустощів. А тепер от навпростець запрошуєш мене в своє ліжко. З чого б така раптова зміна?
Гелена зітхнула:
— Бо таке життя, Ґастоне. Це життя мене змінило, проти моєї волі змінило. Я завжди любила Рікарда, любила значно сильніше, ніж годиться сестрі любити брата. Скільки себе пам’ятаю, я шкодувала, що він мій рідний брат… Та ось Рікард помер. Я гірко оплакувала його, я виплакала по ньому всі сльози, що в мене були… — Тут вона схлипнула, ладна, всупереч своїм же словам, знову розридатися.
— Заспокойся, Гелено, — лагідно сказав Ґастон. — Не думай про минуле. Що було, того не повернеш.
Зо хвилю вона сумно дивилася на нього, потім відвела погляд і продовжила:
— Після смерті брата я стала батьковою спадкоємицею. Втративши людину, яку любила, я здобула незалежність, якої прагнула. Я отримала право розпоряджатися собою, як мені заманеться. Я не дурепа і не ханжа; незайманість ніколи не була для мене якоюсь самодостатньою цінністю. Але я порядна дівчина, і до пори до часу я дотримувалася всіх загальноприйнятих правил пристойності, знаючи, як ставляться до незаміжніх дівчат, що тягаються чоловіками. Навіть якщо вони знатного походження, їх все одно називають шльондрами!… Думаєш, мені це легко давалося — бути святенницею при Марґаритинім дворі? Аж ніяк! Проте я стримувала себе — поки це було необхідно. Тепер у цьому немає потреби, бо завдяки Рікардовій смерті… Бачить Бог, як би я хотіла, щоб не було цього „завдяки“!… Але ти правду кажеш: минулого не повернеш. Що було, те спливло, і тепер я належу до того привілейованого кола жінок, що й Бланка, Марґарита та Жоана. Як і вони, я незалежна. Як і вони, я вже недосяжна для пліткарів, вірніше, всілякі плітки означатимуть для мене не більше, ніж комарині укуси, — почухається трохи й мине. Тепер мені начхати на думку вищого світу, бо я, як майбутня ґрафиня Іверо, — не дружина якогось ґрафа, а сама по собі ґрафиня, — я і є той самий вищий світ найвищої проби. Тепер інші мені не указ, і всі, хто б то не був, будуть змушені приймати мене такою, яка я є, а не такою, якою б вони хотіли мене бачити… Ось вона, справжня причина зміни в мені. Можливо, я цинічна, але я не лицемірка. Раніше я прикидалася й лицемірила з необхідності, мені ніколи не було до душі моє власне лицемірство, і нарешті я позбулася необхідності постійно прикидатися й корчити з себе святенницю. З моїх плечей ніби гора звалилася — і це єдине, що хоч трохи утішає мене на думку про смерть Рікарда… Тому я кажу тобі прямо: будь моїм коханцем, — її обличчя розплилося в солодкій знемозі, — моїм коханим… Для мене не має значення, що ти одружений… тепер вже не має. Ти подобаєшся мені, і квит… Ну! — Заплющивши очі, вона простягла до нього руки.
Ґастон навіть не зрушив з місця у відповідь на її заклик. Він мовчки сидів у кріслі, втупившись поглядом у підлогу.
Гелена розплющила очі і миттю схопилася на ноги.
— Як це розуміти?! — вигукнула вона обурено і водночас розгублено. — Ти, хтива тварино, відмовляєшся? Я більше не збуджую тебе?
— Гелено, — тихо промовив д’Альбре. — Я не повідомив тобі ще однієї новини.
— Якої?
Він підвів на неї похмурий погляд:
— Я вже не одружений. Вже тиждень я вдівець.
Гелена тихо скрикнула і впала назад на канапу.
— Боже милостивий!… Як це сталося?
— Передчасні пологи, — коротко відповів Ґастон.
Після цього в кімнаті надовго запала мовчанка. Широко розплющивши очі, Гелена дивилася на Ґастона і думала майже про те саме, що й він.
— Останнім часом, — нарешті заговорив д’Альбре з болем і тугою в голосі, — я тільки й думав про те, як би розлучитися з Клотильдою, щоб мати змогу одружитися з тобою. Я так прагнув позбутися своєї дружини, що Сатана, видно, почув мої молитви і трохи підсобив мені… Після смерті твого брата змінилася не лише ти, а і я. Я зрозумів те, що було ясно, як Божий день, для всіх, крім мене. А саме — що я негідник, яких мало.
З цими словами він встав з крісла і попрямував до дверей. Гелена прожогом кинулася за ним, перегородила йому шлях і схопила його за обидві руки. Її обличчя промінилося гнівом і обуренням.
— Ти… ти…
Тут вона схлипнула і поклала голову на його плече.
— Так, ти негідник, яких мало. Я не вірю жодному слову з того, що наплели мені Бланка з Марґаритою. Я знаю, що ти був одним з тих, хто згубив мого брата. І я ненавиджу тебе за це. Чуєш, ненавиджу! Та разом з тим я люблю тебе, тварюко! Ти забрав у мене Рікарда — тож тепер, будь ласкавий, заміни мені його… Якщо ти сподіваєшся втекти від мене, забудь і думати про це. Я не відпущу тебе… Я розшукаю тебе навіть на краю світу, зрозумів? Тепер ти ніде від мене не подінешся. Решту життя до самої смерті ти спокутуватимеш свою провину переді мною. Проклятий!…
Тієї ночі вона стала його жінкою.
Розділ LXVII
Тієї ночі, як, власне, і всі попередні, відколи брат посадовив його під арешт, Фернандо спав неспокійно. Він прокидався від найменшого шурхоту і стривожено роззирався в темряві. Серце його то завмирало, то стукотіло в шаленому темпі, а на лобі виступав холодний піт.
„Може, хтось йде?“ — знай питав він себе. Хтось підкрадається до нього в пітьмі…
Але хто — друзі, щоб урятувати його, чи надіслані Альфонсо (Бланкою!!!) вбивці?
Що ніч, то тривожніша вона була. Наближався критичний момент… Чи вже настав?… Момент, коли вирішиться все — його доля, його подальше життя, чи буде він жити взагалі, а якщо буде, то… І надала ж його нечиста ускочити в таку халепу!
Тієї ночі, першої ночі після довгих ночей, проведених у Кастель-Бланко, Фернандо майже не стулив очей. Щойно його починав морити сон, якісь звуки, що долинали знадвору, змушували його схоплюватися й сідати в ліжку.
Що це? Хто це?! Хто з такою безцеремонністю, з таким відвертим нахабством порушує тишу ночі, вторгається в сон всіх мешканців замку? Невже…
Невже це доблесні єзуїти беруть приступом Калагору, щоб звільнити його, Фернандо Кастильського, ґрафа де Уельву, майбутнього короля Фернандо V?…
Але ні. По всьому замкові було тихо, спокійно, ніякої метушні, ніяких ознак паніки. Скрушно зітхаючи, Фернандо знову лягав на подушку, підклавши руку під голову. І думав. Думав про те, навіщо йому знадобилася ця королівська влада. Що вона дасть йому, крім титулу величності й купи зайвих турбот? Владні амбіції… Вони доречні, коли ти знаєш, як розпорядитися цією владою і з якою метою — одного лише марнославства тут замало, на ньому далеко не заїдеш. А Фернандо не знав, він навіть не замислювався над тим, що робитиме, ставши королем. Певна річ, він влаштовуватиме бенкети, бали, пишні прийоми, виїжджатиме на полювання… Але що ж заважає йому робити це як ґрафові де Уельві?…
Арешт, викриття і тривале ув’язнення в Кастель-Бланко дали Фернандо щедру поживу для роздумів. І він багато думав на самоті. Це заняття було для нього незвичне, раніше він лише зрідка напружував свій розум, та й то ненадовго, проте за останні півтора місяці він став мислителем мимоволі, і що далі, то дужче опосідали його сумніви — болісні, дражливі, нав’язливі. Може, і справді йому не потрібна та корона, може, йому краще жилося б без цих безнастанних інтриґ та змов, у яких, правду кажучи, він мало що тямив? Він завжди був маріонеткою в чужих руках: спочатку ним попихав брат, потім коханки, а трохи згодом, втім, недовго — дружина. Ну, а відтак його прибрали до рук ґраф Саламанка й Інморте, пообіцявши йому золоті гори, вірніше, прикрашену коштовними каменями золоту корону його батька — ту саму корону, яка разом з іншими королівськими реґаліями день і ніч знаходилася під невсипущим наглядом цілої роти ґвардійців і яку батько покладав на свою голову лише при особливо урочистих нагодах.
І, нарешті, кузен Біскайський. Як підло він обдурив його! Ошукав, як хлопчиська! Захотів відібрати в нього корону.
Та все це лиш наслідки, раптом зрозумів Фернандо. Насамперед винен у всьому він сам і тільки він один. Якби він не похвастався Александрові… Ні, якби він взагалі не вплутався в це діло, якби він не зв’язався з Інморте, якби жив з братом у мирі та згоді, якби… якби… якби…
Фернандо поступово прозрівав. Та було вже запізно: знадвору долинали якісь дивні, підозрілі, моторошні звуки…
Вранці, коли Фернандо врешті спромігся заснути, його розбудив лейтенант ґвардії, пан де Сальседо, що ввійшов до спальні принца в супроводі чотирьох ґвардійців, і запропонував йому вдягнутися.