Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 130)
— Певно ж, він дізнається. Як не сьогодні, то завтра. А завтра вже точно. Завтра вся Памплона знатиме, що в мене з’явився новий любчик. — Вона розсміялася. — І який любчик! Іншого такого годі й шукати.
Розділ LXIII
Десь за чверть години по тому, зодягнена у простеньку вечірню сукню, Марґарита увійшла до Червоної вітальні своїх зимових покоїв, передовсім обняла Бланку і розцілувала її в обидві щоки.
— Я така рада за тебе, кузино. І вас вітаю, принце. Діти, це велике щастя.
Філіп чемно поцілував простягнену йому руку. Після того, що сталося між ними два місяці тому, їхні стосунки були дещо сухуваті й офіційні навіть в неофіційній обстановці.
— Ви так вважаєте, принцесо?
— Певна річ, кузене! — В її доброзичливій усмішці промайнув затамований смуток. — Діти завжди в радість. І особливо, коли вони від вас.
— Дякую за комплемент, пані, — уклонився Філіп.
А Бланка кинула на Марґариту сердитий погляд. Та знову усміхнулася, і знову в її усмішці промайнув смуток.
— Не гнівайся, серденько, за ці мої невинні слова, — сказала вона, сідаючи в крісло. — Будь поблажлива до знехтуваної суперниці… І не треба морщитися, прошу тебе. Тут всі свої — навіщо ж лицемірити?
Такі от репліки, що їх час від часу дозволяла собі Марґарита, дуже тішили Філіпове марнославство, але воднораз бентежили Бланку, викликаючи в неї шалені приступи ревнощів укупі зі страхом колись втратити Філіпа, як втратила його Марґарита. І щоб не посваритися з подругою, Бланка щоразу поспіхом міняла тему розмови.
— Здається, ми прийшли недоречно, — зауважила вона, пригледівшись до Марґаритиного вбрання та її недбалої зачіски. — Ти, мабуть, відпочивала?
— І так, і ні. Я щойно вийшла зі спальні, проте там не відпочивала, а розважалася. Наставляла Тибальдові роги.
Бланка зніяковіла й потупила очі. А Філіп стиха пирхнув.
— То, може, нам краще піти, щоб не заважати вам? — запитав він. — Тільки відверто, принцесо. Адже тут всі свої, як ви полюбляєте говорити. Відкиньте зайву делікатність, і якщо ми завадили вам, так прямо й скажіть. І тоді ми підемо.
— Ні, друзі, лишайтеся, — похитала головою Марґарита. — З цим ділом я вже впоралася, навіть захопилася надміру.
— І хто ж ваш щасливий обранець?
Бланка докірливо поглянула на Філіп, подумки ганячи його за таке нетактовне питання. Марґарита ж усміхнулася їм обом своєю променистою усмішкою, а в очах її затанцювали бісики.
— Ах, друзі, це справжнє чудо! Він такий милий, такий наївний, таке чарівне дитя…
— Прямо як Симон, — вихопилось у Філіпа.
— Це він і є.
Філіп здивовано втупився в Марґариту:
— Симон?! Та що ви кажете!
— А що тут такого дивного, скажіть на милість? І взагалі, я не можу збагнути, принце, чому ваша двоюрідна сестра нехтує його.
— Він вже встиг поплакатися вам?
— Можна сказати, що так.
— Це в його репертуарі. Симона хлібом не годуй, тільки дай йому поскаржитися на Амеліну… І все ж повірте, Марґарито, він перебільшує. По-своєму Амеліна дуже любить його.
— По-своєму? — з лукавою усмішкою перепитала принцеса. — Як це, по-своєму?
— Це довга історія, принцесо. А якщо кількома словами, то він зворушує її, вона жаліє його і любить, як свою дитину.
— Жаліє, кажете? — задумливо промовила Марґарита. — Гм… Як на мене, то жаль з боку жінки лише принижує чоловіка. Справжнього чоловіка… До речі, щодо пані де Біґор. Філіпе, ви не відмовите мені в одній невеличкій послузі?
— З задоволенням, Марґарито.
— Тоді напишіть Амелії, що її чоловік підвернув ногу.
— Але навіщо?
— Я хочу, щоб Симон залишився в Памплоні.
— Кузино! — осудливо мовила Бланка.
— І справді, — підтримав її Філіп. — Не треба травмувати Симона. Прошу вас, Марґарито.
— А звідки ви взяли, що я збираюсь його травмувати? Навпаки, я хочу зробити з нього дорослого чоловіка. Справжнього чоловіка, якому ні до чого жінчина жалість.
Філіп з сумнівом похитав головою:
— Навряд чи з цього щось вийде. За кілька днів він вам набридне, ви знайдете собі іншого, а його кинете, запаморочивши йому голову.
— Ви так гадаєте?
— Я цього певний. Адже ні для кого не секрет, що наш Симон дурненький.
— Ну, то й що? Чому ви думаєте, що мені конче потрібні розумники? Аж ніяк! З мене їх досить, я хочу відпочити від них — вони завдають стільки прикростей. Один розумник був так розумний, що зрештою схибнувся і дозволив кузенові Біскайському погубити себе. Інший розумник підступно ошукав мене. — (Тут Філіп почервонів і стиснув губи.) — А третій з цієї блискучої компанії розумників поспішив забратися під спідниці моїй фрейліні — авансом, так би мовити, щоб я, бува, не випередила його. Тьху на вас всіх!
— Гаразд, Марґарито, — примирливо сказав Філіп, бачачи, як вона завелася. — Ваші симпатії, це ваша особиста справа. Можете не сумніватися, я виконаю ваше прохання, напишу, що Симон підвернув ногу, тільки навряд чи Амеліна в це повірить. Я підозрюю, що хтось з мого почту інформує її про кожен його крок.
— Це неістотно, кузене. Йдеться лише про формальний привід. А що пані де Біґор усе знатиме, це навіть на краще. Повірте, недбалість з боку мужчини дуже дошкуляє жінці. А коли вона й сама не свята, то її починають гризти докори сумління, що вона так відверто і безсоромно зраджувала свого чоловіка…
— А може, досить, принцесо? — без усіляких церемоній урвав її Філіп. — Поговорімо ліпше про щось інше, прийнятніше для Бланки. Ця наша розмова вганяє її в краску.
Марґарита поглянула на збентежену Бланку і глузливо осміхнулася:
— І чого вона в нас така сором’язлива? Коли ви, нарешті, перевиховаєте її? Га, Філіпе?
— Не все відразу, Марґарито, потрібен ще час. Не так просто вибити з цієї гарненької й розумненької голівки ті безглузді забобони, що міцно засіли там завдяки старанням її цнотливих наставниць-кармеліток. Але певний проґрес вже є. Так, скажімо, сьогодні Бланка пояснила мені, чому вона не може бути вагітною від Монтіні, — і жодного разу не почервоніла. Правда, любонько?
Любонька ствердно кивнула і, всупереч Філіповим запевненням, густо зашарілася.
— Це вже непогано, — сказала Марґарита. — А в ліжку спостерігаються якісь зміни? Чи вона й досі…
— Припини, кузино! — різко промовила Бланка; погляд її спохмурнів. — Яка ж ти безсоромна! Тебе не повинно обходити, що ми робимо в ліжку, затям. І вже тим більше ти не повинна питати про це Філіпа, зрозуміло? Тут ні до чого моє нібито святенництво, просто є речі, про які слід мовчати навіть у колі близьких друзів…
— З делікатності, певна річ.
— Так, з делікатності. Не годиться обговорювати на людях те… те найпотаємніше, що є надбанням лише двох людей. Мені завжди здавалося, що ти дуже стурбована
— Я згоден з Бланкою, — підтримав її Філіп. — Як це не сумно, кузино, але в такому разі я також буду змушений піти.
— Ну що ж, — зітхнула Марґарита. — Раз ви не хочете говорити про кохання, поговорімо про смерть.
— Про чию?
— Про смерть французького короля та його старшого сина, про чию ж іще.
Бланка здивовано підвела брови:
— Що ти таке кажеш?!
— А хіба ви нічого не чули?
— Ні, принцесо, анічогісінько, — відповів украй вражений Філіп. — А що сталося? Нещасний випадок?
Марґарита стиха мугикнула:
— Це радше щасливий випадок. Філіп-Авґуст Третій з його авантюрними хрестовими походами був справжнім лихом для Франції — але Філіп де Пуатьє став би її погибеллю. На мою думку, Господь врешті зглянувся на нещасну країну.
— І все ж, що трапилося?
— Подробиць я не знаю. Про них розпитаєте в Тибальда. Вчора до нього прибув спеціальний кур’єр від ґрафа д’Артуа… Ну, ось! — констатувала вона, спрямувавши свій погляд у протилежний кінець кімнати; тон її вмить став неприязним. — Дурня тільки згадай.