Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 115)
— Якщо ми розповімо їй зараз, — тихо промовив Ернан, — почнеться істерика. А тим часом наближається розв’язка… — Він підвівся з канапи. — Пані ґрафівно, пане бароне. Можливо, моя пропозиція видасться вам вельми дивною, але я просив би вас найближчу годину, максимум півтори, провести в покоях пані Бланки.
Жоана відняла руки від обличчя і здивовано втупилася в Шатоф’єра.
— Але навіщо? Я не розумію… — Вона повернулася до Бланки. — Кузино! Хоч ти поясни мені, що все це означає?
Обмінявшись з Ернаном швидкими поглядами, Бланка підійшла до Жоани, опустилася перед нею навпочіпки і взяла її руки в свої.
— Хуаніто[48], — лагідно і водночас твердо заговорила вона. — Коли я скажу тобі, що так треба, ти послухаєшся мене? Не ставлячи ніяких запитань, не вимагаючи ніяких пояснень — просто тому, що
Жоана згідно кивнула. Вона була дівчина слабовільна, нерішуча, особливим розумом не відзначалася і звикла плисти за течією, підкоряючись тим, хто сильніший за неї; тому розумна, вольова та владна Бланка мала на неї величезний вплив.
— От і добре, серденько. Згодом ми неодмінно все тобі розповімо, а поки нехай пан де Шатоф’єр проведе тебе й барона до моїх покоїв.
Тим часом Ернан відвів Гамільтона убік і видобув з-за вилоги камзола пергаментний сувій.
— Сподіваюся, ви читаєте ґалльською, бароне?
— Так.
— А пам’ятаєте, що трапилося з фортецею шейха Ель-Батіха, коли наші розвідники влаштували пожежу в її пороховому льосі?
— Звичайно, пам’ятаю. Вся фортеця злетіла в повітря. Та до чого ви хилите?
— А ось до чого, — сказав Ернан, сунувши Гамільтонові в руки сувій. — Коли ви прочитаєте ґрафівні те, що тут написано, з нею трапиться щось на зразок вибуху. І я переконливо прошу вас, бароне: ввійшовши до покоїв пані Бланки замкніть на засув двері, проведіть ґрафівну до спальні… Не турбуйтеся, там все гаразд, постіль прибрана, ніяких пікантних дамських речей на видноті не лежить, обстановка охайна і вельми пристойна. Я сказав: „до спальні“ лише тому, що це найдальша від входу кімната, і ніяких криків, ридання та голосіня зовні чутно не буде.
— А ці самі крики, ридання та голосіння — вони будуть?
— Ще б пак! Та такі, що не дай Боже. І ваше завдання, бароне, полягає в тому, щоб у жодному разі не дозволити пані Жоані кинутися до нас за роз’ясненнями. Постарайтеся заспокоїти її, втішити… ну, ви розумієте, як може чоловік утішити жінку…. І обов’язково замкніть вхідні двері… Ага, щодо дверей. — Він повернувся до Жоани, яка саме підводилася за допомогою Бланки з крісла: — Пані, ваш брат, випадково, не просив залишити вхідні двері незачиненими?
— Так, просив, — відповіла остаточно заплутана Жоана. — Він зоставив тут свій дорожній плащ та капелюха і на світанку збирався зайти за ними. Ну, і сказав, що не хоче будити мене. До того ж разом з ним мала повернутися й Дора — отоді вона й замкне двері на клямку.
— Зрозуміло, — сказав Ернан. — Отже, пані ґрафівно, бароне, ви готові йти за мною.
— Так, — відповів Гамільтон, стискаючи в руці сувій. — Ведіть нас, пане ґрафе.
Провівши Річарда Гамільтона й Жоану Наварську, Ернан незабаром повернувся в покої ґрафівни і застав Філіп та Бланку, що сиділи на канапі й цілувалася.
— Ну ось! — з удаваним невдоволенням констатував він. — До наміченого замаху залишилося не більше за півгодини, а вони собі милуються, мовби нічого не сталося.
Попервах Бланка зніяковіла, але потім, зустрівшись з доброзичливим поглядом Шатоф’єра, заспокоїлась і дозволила Філіпові знову обняти себе.
— Бісів монах! — буркнув Філіп, наслідуючи Ґастонові. — Тобі не втямки, яка це насолода — кохати жінку.
— Це мені невтямки… — з несподіваним запалом почав був Ернан, але тут-таки прикусив язика. — Мені якраз і не годиться цього розуміти. Я ж бо дав обітницю.
Тієї ночі він був такий знервований, що на якусь мить втратив над собою контроль. Проте Філіп, цілком розімлівши від палких Бланчиних поцілунків, проґавив таку унікальну нагоду зазирнути другові в саму глибінь душі.
— Наскільки я розумію, — після ніякової паузи заговорив він, — ти…
— А от я нічого не розумію! — різко урвав його Шатоф’єр. — Ґраф Біскайський ще дві години тому міг спокійнісінько вбити сестру та покоївку і негайно забратися геть. Навіщо йому взагалі був потрібен помічник? Зрештою, він міг просто отруїти її — і хто б на нього подумав? Ні, я нічого не збагну! Анічогісінько. Тут криється щось іще, щось таке, чого я ніяк не можу второпати. Щось у всій цій справі я вапустив з уваги, хоч відчуваю — пояснення всій цій дурні десь тут, зовсім поруч, щось сновигає в моїй голові, але ніяк не складається в цілісну картину.
— І тому ти вирішив дозволити ґрафові прийти сюди?
— Так.
— А якщо він не прийде? — озвалася Бланка.
— Чому?
— Коли в призначений час кузена Рікарда не буде в ґалереї, ґраф напевно щось запідозрить.
— Це я врахував. Замість віконта Іверо в ґалереї буде віконт де Біґор.
— Що?!! — здивувався Філіп. — Симон?
— Атож. Симон схожий на Рікарда Іверо і зростом, і фігурою, і зачіскою, навіть у їхніх манерах і ході є щось спільне. Щоправда, волосся в нього темне, проте сьогодні місяць у молодиках, тож будемо сподіватися…
— Але наш маленький, дурненький Симон…
— Хочеш сказати, він не впорається з роллю?
— Думаю, ні.
— А я думаю, що впорається. Насправді Симон не так простий, як це здається; згадай хоча б історію з дочкою лурдського лісничого. Та й особливо грати йому не доведеться, його роль гранично проста: зустрітися з спільником, узяти в нього боргові розписки віконта Іверо, скуплені ґрафом Біскайським у євреїв, і піти за ним… Хай йому чорт! — раптом вигукнув Ернан. — Збагнув! Збагнув, нарешті!
— Що ти збагнув? — пожвавився Філіп.
— Навіщо ґрафові потрібен віконт Іверо.
— І навіщо ж?
— А для того, щоб… Ні, стривайте! — Хвилину він простояв у задумі. З його обличчя геть зник збентежений вираз, поступившись місцем добре знайомій Філіпові міні впевненої в собі і в своїй правоті людини. — Все сходиться. Абсолютне все.
— І ви поділитеся з нами вашими здогадами? — ввічливо спитала Бланка.
— Неодмінно, моя принцесо, — відповів Ернан. — Та передовсім треба погасити всюди світло й розчинити віконниці. Потім ми сховаємося в спальні ґрафівни і, поки чекатимемо на зловмисника, я викладу вам свої міркування з цього приводу… Гм… У мене, до речі, з’явилася одна вельми дотепна ідея, і якщо ви, пані, погодитеся, а ти, Філіпе, не заперечуватимеш, ми можемо влаштувати чудову виставу…
Розділ LV
А тим часом зодягнений у костюм віконта Іверо Симон кружляв по своїх покоях, намагаючись імітувати Рікардову ходу. Ґастон д’Альбре, якому Ернан доручив проінструктувати Симона, незадоволено морщився.
— Ну що ж, — сказав він урешті. — Будемо сподіватися, що злочинець купиться на твій капелюх. В актори ти явно не годишся.
— А може, облишимо цю витівку? — несміливо запропонував Симон. — Нехай вартові схоплять його прямо в ґалереї…
— Е ні, друзяко! Не відкручуйся! Вони схоплять його лише в тому разі, якщо він розкусить тебе. Та все ж постарайся чесно відпрацювати ті години, що ти ніжився в ліжечку з Аделею де Монтальбан, тим часом як ми… Чорт! І що вона в тобі знайшла, що вирішила народити дитину саме від тебе, а не від мене, приміром… Втім, гаразд. — Ґастон підступив до Симона і насунув йому на лоба капелюх з широкими кресами, що його останні кілька днів носив Рікард Іверо. — Так буде краще. Готуйся, хлопче. Скоро твій вихід на сцену.
У Симона раптом затряслася жижки. Він мимохіть зацокотів зубами.
— М-мені вж-же й-йти?
— Ще ні. Почекай трохи, заспокойся. Нехай спільник першим прийде в ґалерею. А то ще побачить, що ти вийшов не з тих дверей… Та припини, врешті, тремтіти! Ну, прямо як дівча полохливе.
Поступово Симонові вдалося угамувати тремтіння в ногах. Він навіть трохи підбадьорився і розправив плечі.
— Вже час?
— Мабуть, так. Довго затримуватися також небезпечно. Він може не дочекатися і, чого доброго, ще повернеться за віконтом. Ходімо.
— Ми так і підемо разом? — здивовано запитав Симон.
— До входу в ґалерею. Я страхуватиму тебе — щоб ти не так хвилювався.
Вони вийшли з покоїв і крадькома дісталися до ґалереї. Д’Альбре легенько плеснув Симона по спині і ледь чутно прошептав:
— З Богом, хлопче.
Симон ввійшов у ґалерею і побачив кроків за п’ятдесят попереду себе чоловічу постать. Його зазнобило, а на лобі виступив холодний піт. Поза будь-яким сумнівом, то був зловмисник!
І він поманив його до себе!!!
У Симона підкосилися ноги, але він з мужністю насмерть переляканої людини сміливо рушив назустріч своїй долі. Підійшовши до зловмисника, він так низько схилив голову, ховаючи обличчя під кресами капелюха, що Ґастон, який спостерігав за ним з-за рогу, про себе вилаявся:
„Негідний хлопчисько! Зараз він все зіпсує…“
На щастя, зловмисник нічого не запідозрив, мабуть, віднісши його дивну поведінку на рахунок природного хвилювання.
— Ви спізнилися, кузене, — з крижаним спокоєм промовив він. — І не тремтіть так. Все буде гаразд.