Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 116)

„Матінко моя рідна! Амелінко моя кохана!“ — подумки заволав Симон. Він впізнав голос зловмисника і ще дужче зацокотів зубами.

Тим часом зловмисник видобув з кишені якийсь пакет і тицьнув його Симонові в руки.

— Сподіваюся, це вас заспокоїть. Тут всі ваші боргові розписки — на вісімдесят дві тисячі скудо.

Тремтячими пальцями Симон взяв у зловмисника пакет і запхнув його за вилогу свого камзола.

— Ходімо ж, кузене, — сказав зловмисник. — Все буде гаразд, запевняю вас.

Весь шлях до північної вежі вони подолали без розмов. Симон плентався позаду зловмисника, низько схиливши голову, і бачив тільки його ноги. У голові у нього панував цілковитий розгардіяш. Приголомшений своїм відкриттям, він ніяк не міг зібратися з думками і ладен був розридатися від жаху та відчаю. Понад усе на світі йому хотілося зараз дременути геть, але страх видатися боягузом утримував його від цього вчинку.

Нарешті вони підійшли до дверей Жоаниних покоїв. Зловмисник спокійнісінько ввійшов до передпокою і тихо промовив:

— Проходьте швидше. І зачиніть двері.

Симон машинально скорився цьому наказові, і вони опинилися в непроглядній темряві. У руках зловмисника спалахнула іскра — Симонове серце ухнуло в холодну порожнечу, і він ледве не знепритомнів, — та наступної миті іскра згасла, і в передпокої знов запанувала пітьма. Зловмисник хотів лише з’ясувати, де знаходяться наступні двері.

Коли вони пройшли до вітальні, Симон полегшено зітхнув — тепер вже не знадобиться чиркати кресалом. Віконниці вікон були відчинені, штори розсунуті, і в примарному світлі, що проникало ззовні, вимальовувалися обриси кімнати та меблів у ній.

— Так, — прошептав собі під носа зловмисник. — Тепер направо… Он ті двері. Йдіть за мною, кузене.

Вони проминули ще одну кімнату і опинилися перед дверима в спальню. Зловмисник обережно прочинив її, і напівтемряву кімнати, де вони перебували, розрізала тонка смужка світла. У спальні, вочевидь, горіла свічка.

Зловмисник завмер і кілька секунд почекав. Ніякої реакції на прочинені двері не було. Тоді він ширше відчинив їх. Симон квапливо відступив убік і сховався в тіні. Зловмисник застережно підняв пальця і вкрадливою ходою ввійшов до спальні.

На нічному столику біля ліжка горіла свічка. У ліжку долілиць лежала вкрита до плечей дівчина; її пишне темно-каштанове волосся віялом розсипалося по ковдрі та подушках.

Зловмисник зупинився посеред спальні і вдоволено осміхнувся. Його права рука потяглася до пояса, де висів короткий кинджал. Аж це між лопаток йому кольнуло щось гостре, а в лікоть мертвою хваткою вчепилися чиїсь сталеві пальці. У той же момент з-за запони ліжка виглянула білява Філіпова голова.

— Отакої! — вражено промовив він. — Це ж треба, які люди вшанували нас своїм візитом…

Дівчина, що лежала в ліжку, швидко перекинулася на бік, щоб глянути на зловмисника… і раптом її красиве лице спотворила ґримаса непідробного жаху. Широко розкриваючи рот, вона судомно хапала повітря, ніби видобута з води риба. Зіниці її очей розширилися майже на всю райдужну оболонку.

— Гра скінчена, доне Фернандо, — пролунав за спиною зловмисника голос Шатоф’єра. — Ім’ям вищої справедливості ми арештовуємо вас за спробу вбивства пані Жоани Наварської, ґрафівни Біскайської.

— Боже! — з невимовним болем у голосі прошептала Бланка, щойно до неї повернулася здатність говорити. — Боже милостивий! Мій брат — убивця!…

Розділ LVI

Тибальдові якраз снилося, що він силкується надягнути на себе наварську корону, але величезні гіллясті роги заважають йому це зробити, коли в його віщий сон увірвався гучний стукіт у двері і стривожений дівочий голос, що говорив:

— Прокидайтеся, кузино! Та прокиньтеся ж, нарешті!

Тибальд розплющив очі. У кімнаті панувала непроглядна пітьма — увечері, перш ніж лягти в ліжко, вони зачинили на вікнах віконниці і запнули їх шторами.

— Кузино! — правив своєї ніжний голосок з-за дверей. — Я знаю, що ви тут. Відгукніться ж!

Марґарита, що лежала в Тибальдових обіймах, прибрала голову з його плеча і відкинулася на подушку.

— Е-и, аей? — позіхаючи, промовила вона, що, либонь, мало означати: „Це ви, Адель?“ — Що вам треба?… До речі, котра година?

— По-моєму, початок дванадцятої…

— То якого ж дідька…

— Кузино! — схвильовано перебила її ґрафиня де Монтальбан. — Сталося щось жахливе! Я… О, Господи!… Це жахливо!

— Що скоїлося?

— Кузен Іверо… Його побили.

— Рікарда?! — Марґарита миттю сіла в ліжку, звісивши ноги на підлогу, і заходилася на дотик шукати свій одяг. — Хто його побив? Як це трапилося?

— Я… я не знаю. Я недавно прокинулася… і не знайшла…

— От дідько! — роздратовано вилаялася Марґарита. — Я також не можу знайти! У вас є світло, кузино?

— Так, свічка.

— Тоді входьте. А ти, Тибальде, сховайся.

Двері прочинилися і до спальні прослизнула поспіхом одягнена ґрафиня де Монтальбан. У руці вона тримала запалену свічку в свічнику. Її розпатлане чорне волосся облямовувало неприродно бліде обличчя, зіниці очей були розширені від жаху, чуттєві губи тремтіли. Адель швидко поглянула на укритого по шию Тибальда, потім поставила на стіл свічку і звернула всю свою увагу на Марґариту.

Принцеса тим часом надягла коротку нижню сорочку і підібрала з підлоги панчохи.

— Розказуйте, кузино. Що ви знаєте?

Ґрафиня сіла на ослінчик і зітхнула.

— Недавно я прокинулася і не побачила… е-е… Я була не сама…

— Ви не побачили віконта де Біґора. Я знаю, кузино, ви були з ним. Що далі?

— Я трохи почекала, потім одяглася й пішла його шукати. Я розбудила лісника, і той сказав, що десь о десятій вони всі поїхали.

— Хто — вони?

— Панове де Шатоф’єр, д’Альбре і де Біґор.

— То це вони побили Рікарда?

— Я, далебі, не знаю. Але Сі… віконт де Біґор тут ні до чого. Він був зі мною, коли панове де Шатоф’єр і д’Альбре з кузеном Іверо подалися до лісу… Правда, спочатку вони ходили подивитися, як допитують злочинця…

— Якого злочинця?

— Я не знаю. Кажуть, у лісі схопили якогось розбійника і тут-таки, в підвалі, допитували його. З Санґоси спеціально був викликаний секретар міської управи, майстер… він представився мені, але я забула його ім’я.

— Гаразд, біс з ними обома — і з тим розбійником, і з майстром. Мене цікавить Рікард.

— В тім-то й річ, що цей майстер, здається, безпосередньо зв’язаний з тим, що трапилося з кузеном Іверо.

— Нічого не розумію! — сказала Марґарита, натягуючи на себе сукню.

— І я нічого не розумію. — Не чекаючи, коли принцеса сама попросить її про це, Адель стала допомагати їй одягатися. — Коли я вирішила повернутися до кімнати і вже почала підійматися сходами, як раптом почула стогони…

— Це був Рікард?

— Так.

— Де він зараз?

— Там, де я його знайшла. У невеликій кімнаті під сходами.

— Він сильно побитий?

— Дуже сильно. Він був непритомний. За ним доглядав слуга — здається, особистий камердинер кузена Красунчика.

— Оце так!

— Але я не впевнена, там було досить темно. До того ж я розмовляла не з ним, а з майстром… ага, пригадала! — з майстром Ліворесом.

— І що він вам сказав?

— Нічого конкретного. Я вимагала від нього пояснень — ви ж розумієте, кузино, Рікард мені не чужий, і я вважала своїм обов’язком…

— Так, безперечно. Я розумію вас, Адель. Рікард ваш двоюрідний брат, і ви мали повне право вимагати пояснень.

— Проте майстер Ліворес відмовився будь-що пояснювати. Він, бачте, заявив, що це державна таємниця, і без вашого на те дозволу чи дозволу вашого батька, він не має право нікому ні про що розповідати.