Олег Авраменко – Принц Ґаллії (страница 113)
— Зрозуміло, — промовив Філіп, а наступної миті скипів. — То чому ж ви нічого їй не сказали?!
— Коли ми залишали садибу, то не знали, що вона там… тобто ми з Ґастоном не знали, зате Симон знав. Він з ґрафинею де Монтальбан… гм, облишимо це. Одно слово, він бачив у вікно, як вони заходили до будинку, але згадав про це, лише коли ми під’їздили до замку.
— От недотепа!
— Та ні, просто всю дорогу він дрімав. Перед самим нашим від’їздом я витяг Симона ще тепленьким з ліжка і навіть не завдав собі клопоту розбудити його.
— Ви казали про спільника, ґрафе, — промовила Бланка. — І припускали, що ним може виявитися мій чоловік.
— Це цілком імовірно, пані. Принаймні віконт Іверо впевнений, що його спільником буде сам ґраф Біскайський.
— Але ж він у Памплоні, — заперечив Філіп.
— А що заважає йому приїхати в Кастель-Бланко, зробити свою чорну справу і вранці повернутися до палацу? Адже можна влаштувати все так, що ніхто, крім вірних йому людей, не знатиме про його відсутність.
— Гадаєш, замкову залогу куплено?
— Аж ніяк. Проте господарі замків мають погану звичку робити таємні ходи.
— А з чого ти взяв, що ґраф Біскайський знає таємні ходи в Марґаритинім замкові?
— Він знає таємні ходи в
Філіп стиха присвиснув і запитливо поглянув на Бланку. Вона кивнула, підтверджуючи Шатоф’єрові слова, потім підвелася й вийшла з-за стола.
Ернан миттю схопився на ноги. Слідом за ним встав і Філіп.
— Котра зараз година? — запитала Бланка.
— Близько півночі, — відповів Шатоф’єр. — Може, трохи менше.
— Отже, друзі, — рішуче мовила вона. — Що будемо робити? Особисто я пропоную негайно сповістити коменданта, щоб він влаштував у ґалереї засідку.
— Вже зроблено, — сказав Ернан. — Цим якраз займається Ґастон д’Альбре.
— От і добре. Зараз я швиденько вдягнуся, ми підемо до Жоани, розповімо їй про все і будемо біля неї доти, доки не схоплять другого спільника.
— Вірніше, першого, — уточнив Шатоф’єр. — Найголовнішого — який і мав убити ґрафівну. А задачею віконта Іверо було, якщо він не збрехав, лише підстрахувати його.
— А як же покоївка? — спитав Філіп.
— От вона куплена, — відповів Ернан. — На відміну від охорони… До речі, — додав він, знову переводячи погляд на Бланку. — Не вважайте мене нескромним, принцесо, та я б не радив вам перевдягатися. Це забере багато дорогоцінного часу, а ви й так маєте досить пристойний вигляд.
Бланка скептично оглянула себе в невеликому настінному дзеркалі, щільніше запахнула халат і, виставивши вперед ніжку, пересвідчилася, що при ходьбі вона не оголюватиметься вище за щиколотку.
— Гаразд, я піду так. Часу в нас справді обмаль.
Розділ LIV
Ніч була темна, безмісячна, у переходах панувала майже непроглядна пітьма, і троє молодих людей повільно просувалися вздовж стіни, тримаючись один за одного. Ні ліхтаря, ні запаленої свічки вони з собою не взяли, оскільки покої Жоани та Бланки знаходилися неподалік, і їхні двері розділяло не більше двох десятків кроків.
Біля самої мети цієї короткої подорожі Ернан раптом зупинився й міцніше стиснув Філіпову руку, закликаючи до цілковитої тиші. Філіп передав цей сиґнал Бланці й нашорошив вуха. З ґалереї, що починалася попереду них, дедалі виразніше долинав шум кроків.
— Він? — прошептав Філіп, а про себе подумав: „Занадто рано. Невже щось запідозрив?“
Ернан тихо засичав і підштовхнув Філіпа з Бланкою до неглибокої ніші в стіні навпроти дверей Жоаниних покоїв. Всі троє сховалися в ній і, затамувавши подих, чекали подальшого розвитку подій.
Незабаром з-за рогу з’явилася чоловіча постать, також без свічки, і, крадькома, попрямувала в їхній бік.
„Боже!“ — подумав Філіп. — „Який він здоровенний! Такий однією рукою може скрутити жіночу шию… Хто ж це, хай йому біс?!“
Не помітивши засідки, незнайомець зупинився перед Жоаниними дверима і легенько штовхнув їх. Двері подалися й відчинились майже безшумно. Здоровань задоволено промуркотів і ввійшов до передпокою. Та не встиг він узятися за ручку дверей, щоб закрити їх за собою, як Ернан з тихою ґрацією пантери вискочив з ніші і накинувся на нього.
Ніякої боротьби не було. Незнайомець був такий приголомшений блискавичним і, головне, безшумним нападом ззаду, що навіть не намагався чинити опір. Однією рукою обхопивши його за тулуб, а іншою затиснувши йому рота, Ернан неголосно кинув через плече:
— До мене, друзі. І закрийте двері. Але тихіше.
Не зчиняючи зайвого шуму, Філіп та Бланка ввійшли до передпокою.
— Чудово, — пошепки промовив Філіп, зачиняючи двері. — Ніякого переполоху. Коли це не той, на кого ми чекали…
— Той, той, — упевнено відповів Ернан. — Он як тремтить увесь! Та, на жаль, це не ґраф Біскайський.
Ернан підійшов до дверей, що вели всередину покоїв, і вже збирався постукати в них, аж це вони самі розчинилися, і на порозі з’явилася ґрафівна Жоана. Вона була одягнена так само, як Бланка, тобто в довгий халат.
— Панове!… Кузино!…
— Вибачте, що турбуємо вас, пані, — сказав Ернан. — Але ми вам декого привели. Відступіть, будь ласка. — І він заштовхнув незнайомця в невеличку, добре освітлену віталеньку.
— Річарде! — тихо скрикнула Жоана. — Ви!…
— Овва! — вражено мовив Філіп, ввійшовши вслід за Бланкою та Ернаном до кімнати. — Це ж Річард Гамільтон!
— Ну так, — прохрипів барон, насилу переводячи подих; своїми залізними обіймами Ернан ледве не задушив його. — Я не розумію, панове…
— Ага, ви не розумієте! — саркастично обізвався Шатоф’єр. — Він, бачте, не розуміє! То, може, пояснимо йому, друзі? Пояснимо цьому доблесному і шляхетному лицареві, нащо він глупої ночі потай пробирався в покої дами?
Жоана густо зашарілася й опустила очі.
— Це вас аж ніяк не обходить, пане ґрафе, — огризнувся Гамільтон. — Це моя особиста справа.
— Ваша особиста справа, подумати тільки! А те, що ви хотіли зробити з пані Жоаною, теж ваша особиста справа?
Жоана пронизливо зойкнула і поточилася. Гамільтон прожогом кинувся до неї і дбайливо всадив її в крісло.
— Замовкніть, негіднику! — гримнув він, грізно виблискуючи очима. — Думайте, що кажете!
— Що?! Це я негідник? — обурився Ернан, але тут Філіп, тихо сміючись, поклав йому руку на плече.
— Заспокойся, друже, ти помилився. Ти навіть не уявляєш, як ти помилився! Барон ніякий не злочинець — він коханець.
— Га?! — промовила Бланка, зачудовано дивлячись на Жоану.
Та ще більше зніяковіла і глибше втиснулася в крісло. Гамільтон знову зблиснув очима.
— Вас це не стосується! Ні найменшим чином.
— Заспокойтеся, бароне, — примирливо сказав Філіп. — Не кокоштеся. Повірте, ми й у гадці не мали втручатись у ваші особисті справи.
Він підсунув ближче два крісла, в одне з яких сіла Бланка, а сам влаштувався в іншому. Тим часом Ернан з полегшеним зітханням розвалився на сусідній канапі.
— То ось на який сюрприз натякала Гелена, — задумливо промовила Бланка, поглядаючи то на пригнічену Жоану, то на вкрай збудженого Гамільтона. — Нівроку гарний сюрприз!… Ви що, бароне, всерйоз розраховуєте одружитися з кузиною?
Гамільтон побуряковів. Він усе ще стояв біля Жоаниного крісла; його руки судомно стислися в кулаки.
— Пані, — з гідністю заговорив він. — Я справді небагатий, до того ж для вас я чужинець, варвар. Але мій рід в знатності нічим не поступається вашому. Гамільтони — один з найдавніших і наймогутніших кланів у Шотландії, а мої предки по матері…
— Припиніть, Річарде! — зупинила його Жоана, трохи опанувавши себе. Потім вона спрямувала на Бланку рішучий погляд своїх великих карих очей і сказала: — Так, кузино, я вийду за нього заміж. Хочете ви цього чи ні, але ми одружимося. І можете називати наш шлюб як завгодно — хоч мезальянсом, хоч…
Ернан делікатно прокашлявся.
— Панове, дами! Боюся, зараз не час обговорювати ці проблеми. Пані, — звернувся він до Жоани. — Я хотів би поставити вам кілька питань, досить делікатних питань, і, повірте, дуже важливо, щоб ви відверто відповіли на них. Це важливо передусім для вас.
— Га? — спантеличено промовила Жоана і запитливо глянула на Бланку.
Бланка кивнула.
— Так, кузино, це