Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 9)

Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.

— Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.

Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.

— А як правда, то що?

І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі… То була справжня фантастика!

Ці спомини надали рішучості, і я впевнено обняв Інну.

— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца…

— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.

— Але я зовсім не схожий на принца…

— Для мене ти принц. Як тільки побачила тебе, відразу збагнула, що ми створені одне для одного… І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і… Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.

І ми поцілувалися. Якщо у мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.

Трохи згодом вона спитала:

— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?

— Правда, щира правда. Тебе це дивує?

— Ну… так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.

Я ствердно кивнув:

— Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.

— Чому?

— Не знаю. Може, комплекси.

Інна похитала головою:

— Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.

Я погладив її хвилясте біляве волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку блондинку…

— Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати на п’ять років довше… От і все.

Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.

Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій же був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.

Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:

— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?

— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?

— А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене анітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.

Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.

— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.

— І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.

Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:

— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.

— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.

Я запропонував їм увійти до вітальні.

— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?

— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.

На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.

Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:

— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.

Дружина цілком поділяла мою думку.

Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку…

Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.

Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.

Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[3]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса слідкував за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.

— Де кіт? — спитала Інна.

— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.

„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.

Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.

Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.

— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.

— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.

Полковник лише зітхнув.

— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?

— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.

— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?

Полковник стенув плечима:

— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота мали в деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.

— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.

— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.

— То як ви нас знайшли?

— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.

— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.

Полковник силувано посміхнувся: