Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 11)

— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.

— Щиро вам заздрю — признався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.

Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з’ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд — найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.

Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, був незворотно зруйнований.

Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.

— Любонько, — спитав я, — тебе щось непокоїть?

Інна мовчки кивнула.

— І що ж?

— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.

Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.

— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?

— Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими чаклунськими здібностями.

— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць. — Кіт-чарівник? Цікаво!

— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.

Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.

Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд анітрохи не постраждав…

Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його уміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився…

Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око: про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка…

Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього…

А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“…

Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися…

І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил…

Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи були загалом переконливі. Однак дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…

— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?

— У тім-то й річ, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність лоґічно мислити.

— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?

Інна заперечно похитала головою:

— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.

Я хмикнув:

— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.

— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.

— Але навіщо?

— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.

— Отже, він несвідомий чаклун?

— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…

Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.

„А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами“.

Чи вже стаємо ними…

Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.

Ні, ми не просто подуріли від кохання.

Це якась мана!

Якісь чари…

Я ніби миттю прозрів!

— Голубонько, що в нас є пити?

— Кока-кола в холодильнику.

— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.

— Зараз, — з готовністю відповіла Інна і зіскочила з ліжка.

Тоді я пошепки, але з притиском додав:

— А цукерки ще є?

— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.

У мене важко загуптало серце.

— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.

— Гаразд.

Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.

— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?

Інна здивовано підвела брови:

— Та ти ж сам попросив.

„Ти не могла мене чути, — міцно стуливши губи, подумав я. — Бо я говорив пошепки“.

На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.

— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!

(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)

— Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй…

Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.

Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво перебирала моє волосся, а я млів від насолоди.

— Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.