Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 13)
Світ потьмарився в наших очах (хоч вони й були заплющені), і ми втратили відчуття часу та простору. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Ні ворухнутися, ні озватись — ані вголос, ані подумки — ми не могли і з запаморочливою швидкістю неслися в Невідомість.
На щастя, невдовзі ми знепритомніли.
Розділ 3
Кер-Маґні
Коли я отямився й розплющив очі, то найперше подумав, що якомусь дурневі стукнуло в голову пофарбувати стелю в червоний колір.
За мить я зрозумів, що помиляюся — наді мною була не стеля, а щось на зразок навісу, обтягненого червоним шовком. Я був у просторій кімнаті, обмебльованій з неабияким смаком і на старожитній манер. Поза будь-яким сумнівом, це була спальня. Я лежав горілиць на широкому ліжку, поверх хутряного покривала, поклавши голову на м’яку шовкову подушку, найпевніше, набиту пухом. А той навіс, що мені спершу видався за стелю, виявився нічим іншим, як балдахіном. Справжнім балдахіном, хай мені грець!
На мені була новенька біла сорочка з якоїсь схожої на батист тканини, білі бавовняні штани, точніше, підштанки, довгі, майже до колін, червоні шкарпетки. Ця одіж аж ніяк не призначалась для сну; мені бракувало уяви, щоб назвати таке вбрання піжамою.
Те саме можна було з певністю сказати і про Інну, яка лежала поруч зі мною. Оторочена тонким мереживом сорочка без рукавів, що сягала їй до середини литок, а вище пояса щільно облягала стан, залишаючи відкритими плечі та верхню частину грудей, швидше була спідня, ніж нічна. Цей здогад підтверджували й шовкові панчохи на ногах — навряд чи тут (хоч де б ми були) заведено спати в панчохах; принаймні Інна такої звички не мала.
Я міркував повільно, але у правильному напрямі. З окремих частин мозаїки в уяві складалася цілісна картина.
Спальня. Ліжко з балдахіном. Килими — явно старовинні, але новенькі на вигляд. Вікна — не прямокутні, а заокруглені зверху. Масивні гаптовані золотом штори. Склепінчаста стеля. Камін з чавунними ґратами, а над ним — опудало оленячої голови з гіллястими рогами. На одній з гілок висів домашній халат темно-червоного кольору; саме в таких халатах, на моє переконання, англійські аристократи часів Чарлза Діккенса сиділи вечорами у зручних кріслах перед вогнищем у каміні й неквапно пихкали люльками. Між ліжком та широкими двостулковими дверима стояв невеликий стіл на примхливо вигнутих ніжках, поряд — два фотелі з м’якими спинками та сидіннями; на червоному оксамиті спинок вишиті золотом три геральдичні корони.
І нарешті оця чудернацька спідня білизна. Я спробував уявити верхню одіж, яка б органічно вписувалася в цю обстановку…
— Ану його до дідька! — вилаявся я вголос. — Що за чортівня?!
Інна ворухнулася, повернула до мене голову й розплющила очі.
— Вже прочумався?
— Та здається, — невпевнено відповів я. — А ти?
— Не знаю. Оце лежу собі й думаю: що з нами діється, куди ми потрапили?
— Ну і?
— Нічого путнього не виходить. Ясно одне: усе це не сон. Нас перенесло в якусь іншу місцину.
— І якщо це не декорація, — я махнув рукою, вказуючи на кімнату, — то ми опинилися в минулому.
— Або в якійсь казковій країні.
— В іншому вимірі?
— Може, й так.
Я підвівся на ліжку й сів.
— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє чаклунськими здібностями, однак не контролює їх.
Я мусив визнати слушність її слів.
— Атож, винні. От і вклепалися в історію.
— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.
— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.
— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?
— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.
Інна всміхнулась у відповідь:
— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.
Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисне призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.
— А може, й навмисне, — озвалась Інна.
Я не заперечував.
Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.
Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми опинилися, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревцятка, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.
Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.
— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.
Я з сумнівом похитав головою:
— На півдні нема таких лісів.
— Зате є такі степи. Втім, я пев… — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.
„Поблизу хтось є, — сказала вона подумки. — Він прямує до нас“.
„Це людина“, — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто
„Двоє людей“, — уточнила Інна.
„Атож, двоє. Одне з них — дитина“.
„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари“.
„Можливо, це Леопольд, — припустив я. — Іншого пояснення не бачу“.
„Але навіщо він це зробив?“
„Хтозна. Шляхи котів незбагненні“.
„Особливо балакучих котів, — з цими словами Інна відійшла від вікна. — Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена“.
„Невелика біда, — відповів я. — Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню“.
(Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) „Гадаю, досить пристойно“.
„Атож, непогано, — погодилась Інна. — Просто я судила по тобі“. — І вона передала моє зображення.
„Хай йому чорт! — вилаявся я. — Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“
Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.
„Роги у спальні! — подумки розсміялась Інна. — Дуже символічно!“
„На що ти натякаєш?“
Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.
„Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“[6], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)
„Тиран! Рабовласник!“ — обурилась Інна.
„Аж ніяк, дорогенька. Я лише переконаний прихильник моногамії“.