Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 14)

„Та невже?!“ — глузливо відповіла дружина.

„Ні, справді, — наполягав я. — Відтоді, як ми разом, мені й на думку не спадало стрибнути в гречку“.

„Охоче вірю. Бо знаю, що тобі пощастило — ти зустрів мене…“

„Мою принцесу…“

„Атож. А якби не зустрів? Якби одружився з іншою?“

„Ну… не знаю. Чесне слово, Інночко, я навіть не уявляю, як би жив з іншою жінкою. Це… це було б жахливо!“

Інна лагідно всміхнулася мені:

„Я теж кохаю тебе, Владику. Я така щаслива, що ми знайшли одне одного в цьому великому світі“.

Я ніжно обійняв дружину й тільки-но зібрався поцілувати її, аж це пролунав тихий, можна сказати, делікатний стукіт у двері. Я хотів гукнути: „Хвилинку“, але Інна випередила мене.

— Whoel! — сказала вона вголос, а вже подумки зачудовано додала: „Владику, це ж означає „зачекайте!“

„І справді“, — сказав я, поспіхом натягуючи халат.

„Але звідки ми знаємо?“

„Спитай у Леопольда. Знаємо, і квит“.

„Дивина та й годі… — Інна зітхнула. — Та ну його до дідька! Останнім часом з нами стільки відбувається, що просто не встигаєш всіх див помічати, не те, щоб замислюватись над ними. Аніж даремно ламати голову, краще давай знайомитися з тутешніми мешканцями“. І вголос промовила:

— Kommez, — що означало „заходьте“.

Двері відчинились, і до спальні ввійшла опасиста літня жінка, одягнена як акторка, що грає роль служниці в історичному фільмі про часи середньовіччя. Але трималася вона цілком невимушено, без натяку на якусь гру; з першого ж погляду було зрозуміло, що це вбрання (може, не завжди таке новеньке й охайне, як оце зараз) — її повсякденна одіж, і ніяка вона не акторка в ролі служниці, а справжнісінька служниця.

Жінку супроводжував гарненький хлопчик років чотирнадцяти, одягнений як паж, і, найпевніше, він справді був паж. Його збентеження почасти пояснювалося нашою присутністю, та, мабуть, ще й тим, що він звик до простішого вбрання і в цих святкових шатах почувався скуто й незатишно.

Жінка тримала в руках тацю зі столовим прибором на дві персони, кількома продовгувастими блюдцями з різними закусками, а також укритою пилом закоркованою пляшкою.

— Раді вітати панство в Кер-Маґні, — сказала служниця, шанобливо схиляючи голову; хлопець мовчки вклонився. — Просимо вас до столу покуштувати наші страви.

Зверталась вона до нас якоюсь чудернацькою мовою, що ґармонійно поєднувала в собі германські, греко-романські та семітичні елементи, морфолоґічно залишаючись усе ж германською. На наш подив, ми чудово розуміли її, ба мало того, нараз я збагнув, що можу вільно розмовляти цією мовою. Я навіть знав, що вона називається коруальською, і вже ладен був засипати служницю градом запитань, але Інна вчасно стримала мене:

„Постривай, не квапся. Це буде неґречно. Нас запрошують до столу, тож найперше слід подякувати… і прийняти запрошення — я дуже зголодніла“.

„Я теж зголоднів. Ще й як!“

„Отож-бо. Сядемо за стіл, почнемо їсти і поступово зав’яжемо розмову. Будемо розпитувати, а не допитувати“.

Інна завжди була розважливою дівчиною і краще за мене знала, як належить поводитися в товаристві. Тому я одразу пристав на її пропозицію, тим більше, що вона була слушна.

— Дякуємо, — люб’язно відповіла Інна. — Ми охоче поснідаємо… Чи пообідаємо?

— Зараз уже перша пополудні, — відповіла служниця, поставивши тацю на стіл. — Отже, це буде обід.

Хлопчина-паж приніс срібний тазик з теплою водою, ми помили руки і витерли їх білою полотняною серветкою, перекинутою через його ліву руку. Тим часом жінка розставила на столі прибори та блюдця з закускою й розкоркувала пляшку, перед тим обтерши її від пилу.

— Мене звуть Суальда, я служу в цьому домі, — сказала вона, коли ми влаштувалися за столом. — А це мій онук Шако.

Хлопець знов уклонився, поставив тазик на підлогу перед каміном і, за знаком своєї бабці, вийшов з кімнати, перш ніж ми здобулися на відповідь.

— Дуже мило, — нарешті озвалась Інна. — А чи не скажете ви нам, якщо ваша ласка, чиєю гостинністю ми маємо честь користатися?

— Пані питає, хто господар Кер-Маґні? — уточнила служниця, наповнюючи кришталеві келихи.

Я пригубив келиха — в ньому було чудове червоне вино багаторічної витримки. Завваживши, либонь, вираз задоволення на моєму обличчі, Суальда прокоментувала:

— Врожаю 1935-го року Божого з королівських виноградників, що на острові Святого Стефана Ленського… То ви питали, пані…

— Кому належить цей будинок, який ви назвали Кер-Маґні? В латині „magnі“ — родовий відмінок слова „magnus“, що перекладається як „великий“. Отже, Кер-Маґні — Дім Великого?

— Я не знаю латини, перепрошую панство, — відповіла Суальда. — Покуштуйте цей салат, я приготувала його за власним рецептом. І оцей сир — такий роблять лише в Толерсі, а попит він має в усьому світі, навіть розпещені вельможі з Вічного Міста ладні платити за нього грубі гроші.

— Справді смачний, — погодився я. — Однак повернімось до Кер-Маґні. Певне, його господар — велика людина.

— Атож, пане, велика. Раніш Кер-Маґні й усі землі Ланс-Оелі були особистою власністю милостивого пана верховного короля… — а трохи повагавшись, вона додала: — Царство йому небесне.

— Він помер?

Суальда стримано знизала плечима.

„Вона щось приховує“, — констатувала Інна.

„Мені теж так здається“.

„Верховний король! Отакої! Тепер, мабуть, Кер-Маґні належить одному з принців королівського дому“.

„Але якого королівського дому?“

„Мабуть, Верховного“.

„А що це таке?“

„Хіба я знаю…“

Цієї миті до кімнати ввійшов Шако з тацею, на якій стояла срібна супниця. Суальда поставила її на стіл і зняла кришку — в повітрі запахло борщем.

— Його величність особисто навчив мене готувати цю страву, — сказала вона. — Торік він побував у якійсь заморській країні й привіз звідти рецепт цього борша. — (У коруальській мові не було звуку „ч“). — Сподіваюся, вам сподобається.

„Боюсь, Владику, це не простий збіг обставин“, — зауважила Інна.

„Про що ти?“

„Про борщ — ви з ним разом опинилися на чужині в одному й тому самому місці“.

Я так і не збагнув, жартує Інна чи говорить серйозно. Вона не любила борщ і не вміла його готувати — я маю на увазі справжній, український, а не ту юшку, яка гучно зветься польським борщем. Це, на мій погляд, був єдиний її недолік. А в усьому іншому Інна — ідеальна дружина.

Борщ був смачний, дарма що Суальда, як на мене, передала йому прянощів.

— Чудово! — похвалив я. — Ви дуже добре готуєте борщ.

— Чуєш, бабцю, — обізвався Шако; нарешті ми почули і його голос — приємний хлоп’ячий тенор з басовитими нотками підлітка. — Пан сказав „борштш“. Я був правий, а ти мені твердила…

— Не базікай! — гримнула на нього Суальда. — Забирай борш і неси гуску.

Вона тицьнула йому в руки супницю. Набурмосений Шако подався до дверей, та перше ніж вийти, повернув голову і за спиною Суальди показав їй язика.

Інна весело пирхнула:

„Дуже милий хлопець“.

„Еге ж. На моє щастя, надто молодий для тебе“.

„Не блазнюй, Владику!“

„Ні, я серйозно. Він красунчик. Трохи підросте, стане справжнім серцеїдом… А втім, повернімося до наших баранів. Що сталося з тим королем? Ти запитаєш чи я?“

„Краще я…“

— Суальдо, ви…

— О, пані, я не заслуговую на звертання „ви“ з вашого боку.