Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 10)
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники насміхалися з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона голос Леопольда.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?
— Досить, — сказав полковник.
Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
— Невже ви думаєте, що кіт… — почав я.
— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо перебив мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.
Певний час ми мовчали.
— А може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.
— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.
— І найгірше не те, що він
— Що?! — вражено вигукнули ми.
— Отож-бо, — підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енерґію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.
— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.
— Пробували. Міняли. Аж поки не зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.
— І що?
— Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.
— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус…
— Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що „божевілля“ тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі…
— Здуріти можна, — повторив я слова майора.
— Можна, — кивнув полковник. — І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.
— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.
Відповідь була негайна й категорична:
— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез’ясовану.
Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
— Це означає, що ви дасте нам спокій? — не вірячи своїм вухам, перепитав я.
— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить… Гм, принаймні поки його не чіпати… — Тут він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.
— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане… е-е… добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.
Полковник недбало відмахнувся:
— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників… та й власного. — (Його підлеглі енерґійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє… — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.
Слово честі: цей полковник мені сподобався!
Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:
— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?