Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 33)
Штепан та ще двоє його людей обережно перейшли дорогу і розвідали обстановку в районі згарища. Повернувшись, вони повідомили, що, крім обгорілих трупів, там більше нікого немає. Бій скінчився, ми перемогли; тепер настав час порахувати втрати й взятися до поранених.
Загорянин, якому стріла пробила плече, зламав наконечник і витяг її з рани. Перше ніж ми встигли втрутитися, його товариш розжарив лезо кинджала над нашвидкуруч розкладеним вогнищем і припік вхідний та вихідний отвори. Він уже збирався перев’язати плече, та Інна спинила його й наклала на рану знеболювальні та бактерицидні чари. Поранений зразу відчув полегкість.
А я тим часом оглянув Йожефа. Спливаючи кров’ю, він лежав на траві під високою сосною, з його грудей стирчало древко стріли, обламане сантиметрів за десять від рани.
— Стріла застрягла в легенях поряд із серцем, — тихо промовив Штепан. — Якщо ми спробуємо витягти її, він помре в муках. Я вже бачив такі рани і знаю, що Йожеф приречений. Краще дозволити йому спокійно померти, аніж завдавати зайвих страждань.
— Однак ми спробуємо, — сказала Інна, присівши навпочіпки поруч мене. — Стан вашого брата ще не безнадійний. Якщо почати негайно, його можна врятувати.
— Так, бароне, — підтримав я дружину, пригадавши, що в Кер-Маґні вона, крім усього іншого, вивчала основи маґічної медицини. — У Йожефа є шанс, не можна його втрачати.
— Ну, не знаю, — з сумнівом протягнув Штепан. — Наші знахарі й відуни за такі рани не беруться.
— Ми не знахарі, — рішуче заперечила Інна. — І не відуни. Ми чаклуни — хоч і початківці.
— В будь-якому разі, — промовив я, — ваш брат не страждатиме. Це ми вам гарантуємо.
— Гаразд, — зітхнув Штепан. — Починайте. А я молитиму Бога, щоб він допоміг вам здійснити це диво. — І після короткої паузи додав: — Якщо Йожеф виживе, я буду вашим вічним боржником. Він мій єдиний брат.
Барон відійшов від нас, стромив у землю меча, став перед ним навколішки і ревно зашепотів молитву. Невдовзі до нього приєдналися й інші загоряни.
„Отже, Інно, — звернувся я до неї подумки, щоб Штепан та його люди не чули нашої розмови. — Що ти пропонуєш?“
„Передусім, — сказала вона, — треба провести загальну анестезію, вповільнити пульс та дихання, понизити тиск, аби запобігти подальшій втраті крові… Проте належить діяти вкрай обережно, в жодному разі не можна допустити кисневого голодування клітин мозку. Ми продезинфікуємо рану ззовні і зсередини, потім ти повільно руйнуватимеш стрілу, а я тим часом буду зрощувати розірвані тканини й судини…“
„А як же капіляри? Їх там тисячі, десятки тисяч“.
„Доведеться просто закупорити їх, — відповіла Інна. — Та це не біда. За рахунок природної регенерації тканин „пробка“ з часом розсмокчеться, і нормальний кровообіг в ушкодженій ділянці відновиться“.
„Гаразд. Починаємо?“
„Починаємо“.
І ми взялися до справи. На практиці все пройшло не так просто, як виглядало в теорії. Тканини були сильно пошкоджені, а кров з розірваних капілярів буквально заливала легені, і нам довелося очищати їх, штучно підтримуючи дихання юнака. Та, зрештою, все скінчилось добре. Стрілу вийняли, кровотеча припинилася, легені й серце працювали нормально. Інна поступово підвищила тиск майже до норми і прискорила пульс. Рана не кровоточила, Йожеф дихав глибоко й рівно, на його раніш блідому обличчі проступив слабкий рум’янець. Інна підвелася й підійшла до Штепана.
— Господь почув ваші молитви, бароне, — втомлено промовила вона. — Ваш брат житиме і за кілька днів одужає. Але йому потрібен спокій і ретельний догляд. Він дуже заслаб.
Не тямлячи себе з радості, Штепан кинувся до брата. Та Інна його зупинила:
— Зараз Йожеф спить і, швидше за все, до завтра не прокинеться. Він втратив надто багато крові.
Переконавшись, що брат живий, а стріли в його грудях уже немає, Штепан став палко дякувати нам і запевняти, що відтепер він наш боржник на все життя. Проте я рішуче обірвав його:
— Дозвольте не погодитися, пане Сіміч. Адже це ми втягли вас у неприємності, через нас мало не загинув ваш брат; якби ми не їхали з вами, цієї сутички не було б. І коли мова зайшла про вдячність, то мушу нагадати, що ви врятували нас першим, відчувши небезпеку. А ми лише повернули невелику частку боргу.
Штепан знизав плечима, знову схилився над Йожефом і прислухався до його рівного дихання.
— Боюсь, нам не можна довго тут затримуватись, — озвалася Інна. — Я більше ніж певна, що той чаклун, хай хто б він був, не збирається визнавати своєї поразки. Ми мусимо їхати далі. Вашому брату, бароне, потрібен спокій і догляд — але не посеред лісу, де за кожним деревом на нас чигає небезпека.
— Авжеж, мадам, ви маєте рацію, — погодився з нею Штепан і ненадовго поринув у роздуми. — Але де ж ми зупинимося на ніч? Хасседот відпадає, до нього ще далеко, а Йожеф навряд чи витримає такий тривалий перехід.
Інна ствердно кивнула:
— Про це й мови бути не може. Стан вашого брата не критичний, та все ж краще не піддавати його організм надмірним навантаженням. Як лікар Йожефа, я приписую йому постільний режим у найближчому до нас людському помешканні.
Штепан знову замислився.
„Ну от, — подумки промовив я. — Бачиш! Я мав рацію. Нам таки доведеться познайомитися з Ґареном де Бресі“.
„Здається, так, — відповіла Інна. — Гадаєш, Штепан запропонує нам їхати до герцоґа?“
„Певен“.
І я не помилився.
Розділ 7
Прокляття родини де Бресі
За півгодини ми знову вирушили в дорогу, однак тепер кінцевою метою нашого денного переходу був не Хасседот, а Шато-Бокер, родовий замок герцоґів Бокерських. Кінь Йожефа тягнув обгорілу підводу, де на м’якій трав’яній підстилці лежав його поранений господар. Підводою правив хлопець на ім’я Мілош — той самий, якому стріла пробила плече. Ще один загорянин, Борислав, який втратив у сутичці коня і звихнув при падінні ногу, напівлежав на підводі поруч з Йожефом і наглядав за ним. Штепан їхав попереду на коні Мілоша.
За кілька миль від місця сутички ми побачили, що назустріч нам прямує кінний загін із трьох, а то й чотирьох десятків осіб. Його очолював високий на зріст вершник без лат, одягнений в усе чорне. Кроків за сотню від нас він наказав своїм підлеглим зупинитися і далі поїхав сам.
— Здається, це люди герцоґа, — промовив Штепан. — І, якщо не помиляюся, до нас їде сам пан де Каерден. Отож боятися нічого… А втім, я не зовсім певен. Зачекаймо.
Чільник загону зупинився за кілька кроків від нас. Зблизька його одіж виявилася не чорною, а швидше сірою, з металічним полиском. На ногах були високі шкіряні чоботи з острогами, а на широкому поясі висів важкий бойовий меч. На вигляд чоловікові було не більше п’ятдесяти років, але уважний, зосереджений погляд синіх очей виказував усі шістдесят, якщо не сімдесят. Від нього віяло силою, впевненістю та надійністю.
— Я барон де Каерден, мажодорм герцоґа Бокерського, — представився він і легко кивнув головою. — Ми помітили над лісом дим та спалахи блискавок і вирішили з’ясувати, що коїться.
У відповідь Штепан назвав себе і відрекомендував нас. На наші титули де Каерден прореагував досить дивно. Спочатку на його обличчі промайнула розгубленість з відтінком недовіри та настороженості. Проте наступної миті він поглянув на мого коня, і в його синіх очах відбилося розуміння, а по міцно стулених губах ковзнула ледь помітна усмішка. Все це тривало заледве секунду, і якби Інна не помітила того ж самого, я б, мабуть, вирішив, що в мене просто розгулялась уява.
Надалі наш новий знайомий поводився стримано і розповідь про сутичку з розбійниками вислухав спокійно і незворушно. Лише насамкінець витримка зрадила його, і він раптом прикипів поглядом до Інни, мовби силувався пригадати, де бачив її раніше.
Коли Штепан закінчив, де Каерден ще трохи помовчав, пильно дивлячись на мою дружину, потім кинув швидкий погляд назад і звелів своїм людям під’їхати ближче.
— Пані, панове, — звернувся він до нас. — Від імені герцоґа Бокерського запрошую скористатися його гостинністю й завернути до замку Шато-Бокер. Ваш поранений товариш потребує догляду.
— Дякуємо за люб’язне запрошення, пане де Каерден, — відповіла Інна. — Власне, ми й самі хотіли просити пана герцоґа про притулок на цю ніч. Але ми чули, що він… — вона зам’ялась, добираючи потрібні слова.
— Вас це не стосується, мадам, — сказав де Каерден. — Ви зазнали нападу розбійників на землях пана герцоґа, і це накладає на нього певні зобов’язання, — він хмикнув. — До того ж на вас напали не зовсім звичайні розбійники.
— Ви знаєте їхнього ватажка?
— В мене є певні здогади. Та спершу маю оглянути місце сутички, щоб мої твердження не були голослівними. А ви поки їдьте до Шато-Бокер, пан Нікоран супроводжуватиме вас, — з цими словами він виразно поглянув на молодого вершника, що вирізнявся серед решти своїм багатим вбранням. — Найпевніше, герцоґ не вийде зустрічати вас, та ви вже даруйте. Нікоран має всі необхідні повноваження, аби подбати про ваше влаштування. До побачення, панове.
Недбало відсалютувавши нам, де Каерден приострожив коня й помчав далі, до місця нашої зустрічі з розбійниками. Слідом рушила більша частина загону.
— У нього кицька, — сказав Леопольд, повернувши до мене голову.
— У кого? — не зрозумів я.
— Ну, у начальника, — Леопольд кивнув у бік основного загону, що швидко віддалявся від нас. — Він їде на кішці.