Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 32)

Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, чаклун, який влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно сполохати нас.

Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами „чистий“. Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, ставало все важче відхиляти їх.

На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і почали навмання відстрілюватися.

„Кепські справи, Владику, — обізвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. — Цього разу ми зустріли серйозного супротивника“.

„Ти теж не відчуваєш розбійників?“ — запитав я.

„Ні. Відчуваю лише силу, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний чаклун. Він надійно екранує своїх людей. Ми повинні були відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло, що Штепан перший виявив засідку“.

„І врятував наші життя, — додав я. — Треба з ним переговорити“.

Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.

— Що будемо робити, бароне?

— Все залежить від кількості розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, слід негайно відходити вглиб лісу, аби вони не обійшли нас з флангів.

— На жаль, проблема не лише в цьому, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною швидко паралізувати б усіх розбійників. Однак їх прикриває досить сильний чаклун. Можна спробувати зруйнувати його захист потужним маґічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.

— То що ви пропонуєте? — спохмурнівши, запитав Штепан.

— Найперше треба все розвідати. Та це завдання не для людини.

— А для кого?

Замість відповіді я гукнув Леопольда.

— Навіщо кричати? Так і оглухнути можна, — почувся біля моїх ніг вередливий голос самозакоханого кота. — Ні щоб запитати, як я почуваюся, чи не хочу пити, чи не болить мені хвіст, на якого, до речі, ти наступив…

— Не розслабляйся, друже, — обірвав я його ремствування. — Ми досі в небезпеці, — я погладив Леопольда і, склавши долоню „човником“, налив у неї трохи води з фляжки. — Пий і слухай мене. З іншого боку дороги переховується чаклун, він прикриває своїми чарами розбійників, які замалим не вбили нас. Необхідно з’ясувати, скільки їх і що вони роблять. Ти єдиний, хто в змозі провести розвідку. Наша доля у твоїх руках… певніше, в лапах. Допоможеш нам?

— Ясна річ, — відповів улещений моїми словами кіт. — Що я маю робити?

— Перебігти на той бік і залізти он на те високе дерево. Звідти побачиш усе, що нам треба. Згоден?

— Без проблем. Якщо від мене залежить ваше життя, я готовий на все.

„Будь обережний, котику, але нічого не бійся, — подумки звернулася до нього Інна. — Ми будемо з тобою і в разі чого допоможемо“.

— Отже, вперед! — сказав я.

Леопольд поглянув на мене своїми великими очима й серйозно кивнув, даючи зрозуміти, що цілком усвідомлює вагу свого завдання. Відтак щодуху кинувся через дорогу і стрілою зник між деревами. Розбійники з того боку не звернули на нього уваги. Проте ми з Інною розуміли, що наш супротивник-чаклун невдовзі розгадає цей маневр і впритул візьметься до кота. Таким чином він розосередить увагу і бодай трохи послабить свій захист — саме на це ми й розраховували.

Тримаючи ментальний контакт з Леопольдом, ми перестали слідкувати за стрілами, і в результаті ще один з наших був поранений — на щастя, не смертельно, в плече.

Супротивник, врешті, почав діяти і поставив на шляху кота силовий бар’єр. Ми зруйнували його з такою легкістю, що аж самі злякалися. При цьому вивільнилася велика кількість енерґії, яку чаклун негайно поглинув. Ворог володів колосальними ресурсами, і я не міг збагнути, чому він не вживає рішучіших заходів. Адже ніщо не заважало йому підірвати до бісової матері весь ліс разом з нами й людьми Штепана…

„Мабуть, побоюється, що ми можемо відбити удар і спрямувати всю енерґію проти нього, — припустила Інна. — Тобто використаємо для контрнаступу його ж власні ресурси. Тим-то й небезпечний поєдинок голих сил. А цей чаклун, при всій своїй могутності, не дуже вправний і не зовсім впевнений у собі“.

„Ти так гадаєш?“

„Атож. Він діє надто прямолінійно і більше покладається на силу, аніж на майстерність. Узяти хоча б той бар’єр — скільки енерґії він витратив на його спорудження!…“

Леопольд добіг до дерева і спритно подряпався нагору. Я залишив кота під доглядом Інни, а сам став пильнувати околиці у сподіванні, що чаклун, зайнятий Леопольдом, викаже себе.

І таки виказав…

„Що він робить з котом?“ — запитав я в Інни.

„Намагається обплутати його якимись в’язкими маґічними тенетами. Він дуже обережний — певно, відчуває мою присутність“.

„Гаразд. А зараз трохи відкрийся, та лише трохи, і спробуй зруйнувати його чари. Завдай йому серію ударів, а я тим часом спробую якомога ближче підступитися до нього. Починаймо!“

Дочекавшись, коли чаклун зосередиться на відбиванні Інниних ударів, я простягнув до нього ментальний щуп і „краєм ока“ зазирнув у його розум. На свій подив, виявив, що наш супротивник — зовсім юний хлопець, років шістнадцяти, не більше. А понад усе мене вразила шалена, нелюдська злоба, що переповнювала його думки. Мені стало гидко…

„Інно! Негайно прикрийся і захисти кота. Зараз він атакує!…“

У кроні дерева, де ховався Леопольд, спалахнули сотні мікроскопічних блискавок. Інна оточила кота захисним коконом, при зіткненні з яким блискавки згасали й розсипалися на всі боки безліччю дрібних жаринок. Потім чаклун знову вдарив, і дерево миттю спалахнуло, мов велетенський смолоскип. Леопольд гепнувся додолу, та ні вогонь, ні падіння з тридцятиметрової висоти не завдало йому ані найменшої шкоди. За якусь хвилину він опинився на руках у Інни і збуджено переповідав усе, що сталося з ним на тому боці.

А я тим часом атакував нашого супротивника-чаклуна потужним ментальним ударом. Цим я розраховував спершу оглушити його, а потім, з допомогою Інни, остаточно вивести з ладу — інакше кажучи, убити.

Однак чаклун виявився міцним горішком. Рятуючи життя, він пожертвував частиною своєї маґічної сили, над якою я захопив контроль, і не став боротися за її повернення. Поки я переґруповувався для наступної атаки, він кинувся навтьоки, тягнучи за собою рештки обірваних та сплутаних ментальних ниток, а його надтріснутий стогін ще довго лунав у моїй голові.

Чаклун відступив за межі досяжності, а ми не могли кинути загорян, щоб переслідувати його. Розбійники й самі по собі, без будь-якої маґічної підтримки, становили серйозну загрозу.

Леопольд велемовно оповідав про підступні пастки, що чигали на нього по той бік дороги, і про те, як він подолав їх; але я безцеремонно перервав його:

— Скільки там розбійників?

— Багато, — відповів кіт. — Я нарахував двадцять три, а були ще й інші, що переходили дорогу он там, за пагорбом. Я не встиг полічити їх, бо дерево…

Я вже не слухав і повернувся до Штепана. Почувши від кота про чисельність супротивника і про його намір зайти до нас з тилу, барон ще дужче спохмурнів.

— Нас оточують, — сказав він. — Боюся, відступати пізно.

Я підбадьорливо всміхнувся:

— У цьому немає потреби, пане Сіміч. Розбійників зараз ніхто не прикриває, отож ми можемо застосувати проти них маґію. Хай ваші люди побережуть стріли, вони можуть знадобитися пізніше.

Штепан кивнув, погоджуючись з моїм планом дій, і наказав своїм підлеглим припинити стрілянину й поховатися за стовбурами дерев. Я обережно „прощупав“ ліс за дорогою і визначив розташування основної ґрупи розбійників. Присутності чаклуна не відчув. Очевидячки, він відступив далеко в лісові хащі й там зачаївся.

Інна страхувала мене про всяк випадок, а я використав ту енерґію, що відібрав у нашого супротивника, і спрямував на розбійників вогняний смерч. Тієї ж миті чаклун кинувся в контратаку, проте ми з Інною були насторожі і майже одночасно завдали йому два удари-нокаути, вщент зруйнувавши весь його захист. Рятуючи життя, наш супротивник знову поступився частиною своєї маґічної сили і дременув геть. На відміну від попереднього разу, це вже не був тактичний відступ — чаклун утікав світ за очі, залишивши своїх людей напризволяще.

А наступної секунди ліс, де ховалися розбійники, вибухнув, немовби нашпигований динамітом. Від оглушливого гуркоту нам позакладало вуха, по той бік дороги в небо шугнув стовп диму та вогню. Краєм ока я побачив, як обличчя Штепана видовжилося від подиву, а в його очах, разом з повагою, промайнув переляк.

„Тепер він ставитиметься до нас інакше“, — подумки сказав я Інні.

„Атож, — погодилась вона. — Ти явно переборщив“.

Спільними зусиллями ми загасили пожежу в лісі, після чого взялися до розбійників, що намагалися обійти нас з тилу. Цього разу ми не застосовували „важкої артилерії“, а вирішили обмежитися м’якшими засобами впливу: послали на них зо дві блискавки, які звалили на їхньому шляху дерево. Розбійники відразу зрозуміли натяк і, збагнувши, що події розвиваються не за сценарієм їхнього ватажка, розважливо чкурнули від гріха подалі.