Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 23)
— Ні, любий, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.
А втім, усі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама влаштуватися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і швидко приборкала Лауру, яка, бувши „новоспеченою“ лошицею, раз по раз брикалася з незвички.
Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі фортелі, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирніше, не пустувала, але бігала прудко й надзвичайно граційно. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була звичайнісінькою кицькою.
В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Я ніколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.
Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:
— Сподіваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котів?
— А як це робиться?
— Невже ти не знаєш заклинання?
— Якого?
— Що обертає коней на котів.
— Ні, не знаю.
— А Інна?
Подумки я звернувся до Інни й дістав заперечну відповідь.
— Ні, котику, Інна також не знає.
Леопольд забідкався:
— Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного заклинання?
— Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав діяти на мені нерви. — У нас це вийшло ненароком.
— Однаково ви винні, — не вгавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.
— Ну й будь, хай тобі… О-ой!
Раптом кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням.
— Відпусти хвоста, недолюдку!
Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп’явся в мене сторожким поглядом.
— А казав, що не знаєш!
— А я й не знаю, — приголомшено мовив я.
Леопольд розгублено промуркотів:
— І справді, ніякого заклинання ти не казав. Дивина!
Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.
— Ти не дуже забився?
— Здається, ні, не дуже… Чи то пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.
— А Лаура? — обізвався Леопольд.
— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага… Спробую. — І подумки звелів їй: „Перетворись на кішку!“
Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно перекинулась на кішку.
„Однак чудасія! — звернувся я до Інни. — Ти помітила? Сідла пощезали!“
„Та що ти кажеш?!“ На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, „рожевим“ сміхом. „Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел…“ — вона не стрималась і засміялася вголос.
Я теж зареготав:
— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.
— Точніше, — крізь сміх уточнила Інна, — стирається межа між природним і надприродним.
До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч… точніше — назустріч Леопольдові.
— Ти живий, Шако? — викрикував кіт. — Ти не помер?
— Звісно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що було з тобою, де ти заподівся?
— Але ж Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.
— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. — Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!
— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, який завершує картину.
— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?
— Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам’ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, — суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомості Леопольда була закладена відповідна програма для здійснення телепортації. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам’ять. Тому, до речі, я й перебила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про смерть Метра. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.
— Умгу…
— І ще одне. Часом мене бентежила „радіотелевізійна“ вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр „записав“ у пам’ять кота серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Окрім знання мови, це давало Леопольдові мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.
— А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?
— Надзвичайну приязнь, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив… і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов — почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам’ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, наведених, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам’яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.
— Себто змусив кота полюбити себе?
— Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так незрозуміло пояснюю? Кіт
— Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, фактично, не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?
— Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Мабуть, тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.
— Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Але ж залишається ще безліч нез’ясованих питань.
— І одне з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?
У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості зі спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змінилося…
Увесь наступний день зранку до вечора ми провели в бібліотеці Кер-Маґні.
Це була простора і водночас затишна кімната, призначена як для зберігання книг, так і для роботи з ними. Уздовж трьох глухих стін бібліотеки вишикувались високі, майже до стелі, книжкові шафи, вщерть заповнені томами у тиснених золотом шкіряних оправах. Більшість книжок були моноґрафії, підручники та довідники з маґічних наук; на кожній з них стояв гриф „Схвалено Інквізицією“. Ми уже й не здивувалися, що чудово розуміємо латину; після всього, що сталося з нами, ми сприйняли це як належне.
Втім, ніде правди діти, попервах нас трохи бентежило незвичне поєднання сучасного поліґрафічного оформлення книжок з їхньою середньовічною латиною й такими назвами як, скажімо, „Повний перелік властивостей Соломонової печатки“ (двотомник), „Магофізіолоґія василісків звичайних“, „Демони Максвела, або 73 способи зменшення ентропії замкнених та квазізамкнених систем“ (довідник) тощо. Деякі книжки, судячи з їхніх назв — явно філософського змісту, позначалися грифом „Лише для інквізиторів“, і якісь особливі чари не дозволяли нам розгорнути їх. Це дуже інтригувало.
Після кількагодинних блукань бібліотекою ми, врешті, вибрали собі книжки: Інна, як дівчина практична, взяла підручник „Основи елементарної маґії“, а я, що тяжів до ґлобальних проблем, зупинив вибір на моноґрафії Мішеля дю Баррі „Загальна структура Світового Кристалу“.
Відтак ми влаштувались у м’яких кріслах попід вікнами і ступили на тернистий шлях пізнання чарівного (в прямому розумінні цього слова) світу маґії. Книга Мішеля дю Баррі поєднувала в собі ґрунтовність серйозної наукової праці та жваву манеру викладу й читалася, мов якийсь пригодницький роман. Час від часу я в загальних рисах ділився з Інною здобутою інформацією; вона ж здебільшого відмовчувалася, цілком заглиблена у вивчення „Основ маґії“.
Що вам сказати про Світовий Кристал — або, в дослівному перекладі з латини, Світовий Багатогранник?… Загалом, та примітивна аналоґія з кристалом, яку ви почули з вуст Шако, відповідає „приземленому“ рівню цієї історії, отож, не вдаючись у тонкощі, я обмежуся лише кількома суттєвими уточненнями, розрахованими на прискіпливішого читача.
1) Кристал Світів — це зліченна (але нескінченна) множина замкнених многовидів у Світовому Континуумі (Безмежному Всесвіті), властивості котрого, як указано в моноґрафії, „ще маловивчені і навряд чи будуть вивчені у найближчому майбутньому“.