Олег Авраменко – Напередодні Армагедону (страница 25)
Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та, гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання були небезпідставними.
Але найбільше нас непокоїло, що в результаті невмілих дослідів могли постраждати інші люди. Мимохіть завдаючи шкоди собі, ми все ж таки мали що протиставити власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогненний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?… Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?… І що, як з необережності, ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона з потойбіччя?…
— Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.
— Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.
— Про це я й кажу.
— Маєш якусь ідею?
— Так. Правда, божевільну.
— Ну?
— Звернутися по допомогу до Леопольда.
Я аж онімів з подиву й утупився в дружину недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Але ні, говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.
— Одного разу кіт телепортував нас, — тим часом продовжувала Інна. — То чом би не спробувати ще раз.
— Як? — спитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?
— Ні, я досі так вважаю.
— Тоді я не втямлю…
— А тут і тямити нічого. Програма програмою, але щоб виконати її, кіт повинен мати певні чаклунські здібності. Хіба ні?
— Ну… Мабуть, так, — змушений був погодитись я.
— От тобі й відповідь, — сказала Інна. — Кіт не усвідомлює своїх можливостей, та для нас це не проблема. Ми звернемося до його підсвідомості і змусимо робити те, що нам потрібно. Гадаю, це вдасться. Принаймі, спробувати не завадить. Якщо діяти обережно, нічого лихого не станеться.
— І який оберемо спосіб? Часом, не „колодязь“?
— Звісно, його. Навряд чи Леопольд спроможеться на щось складніше… Та й нам це поки не до снаги. Отож лишається „колодязь“.
Я зіщулився, згадавши нашу моторошну подорож з Землі на Ланс-Оелі. Читаючи посібник з міжпросторового сполучення, ми переконалися, що кіт переніс нас у Кер-Маґні саме „колодязем“ — ця назва дуже вдало характеризувала наші тодішні відчуття. Об’єктивно „колодязь“ не найшвидший з усіх способів переміщення між Гранями, проте в суб’єктивному сприйнятті мандрівника його „падіння“ триває лічені хвилини. (Коли ми з Інною прочитали про це, то спершу злякалися, що пробули в „колодязі“ бозна-скільки часу. Але згодом зробили підрахунки і трохи заспокоїлися: завдяки тому, що Земля і Ланс-Оелі перебували на одній осі симетрії Кристалу, наша подорож тривала не дуже довго — днів десять-п’ятнадцять.)
— Ну що ж, — промовив я після тривалих роздумів. — Схоже, іншого виходу немає. Хоча я не в захваті від перспективи знову зв’язуватися з Леопольдом.
— Я теж не радію, — сказала Інна. — Але у нас
Результатом подальшого обговорення був чіткий, продуманий в усіх подробицях план, а також твердий намір будь-що здійснити його. Лишалось тільки сподіватись, що Леопольд після того, як переніс нас у Ланс-Оелі й виконав таким чином закладену в його підсвідомість програму, не позбувся своїх прихованих талантів.
Спочатку ми планували повернутися на Землю, однак згодом, хоч як цього й хотілося, довелося передумати. Ми не знали, як часто інквізитори відвідують Основу, і навіть якщо декотрі з них мешкають там постійно, то не афішують своєї присутності, і нам буде нелегко їх відшукати. А перспектива давати в газети оголошення на зразок: „Ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі, спадкоємці верховного короля Граней і хазяї кота-перевертня Леопольда Лансоельського, шукають контакту з керівництвом Інквізиції“, — нас абсолютно не влаштовувала. Тому ми, примирившись з тим, що рідні ще довго вважатимуть нас загиблими чи зниклими безвісти, вирішили шукати вихід на Грані, де маґія — цілком звичне явище і де про Інквізицію знають усі, від старого до малого.
Кінцевою метою спроби телепортації ми обрали Аґріс. По-перше, ця Грань, хоч і не прилягала до Контр-Основи, однак її зоряне небо було схоже на небо Ланс-Оелі — а якраз зорі ми й збиралися використати як орієнтири. По-друге, відповідно до наших розрахунків, подорож до Аґріса мала тривати не більше трьох тижнів. А по-третє, Аґріс — досить цивілізований світ, і поблизу Альбіни, столиці королівства Ліон, пролягав трактовий шлях, по якому „всього лиш“ за місяць можна дістатися до Грані Лемос, де, за твердженням „Реєстру“, було найближче командорство Інквізиції.
Між іншим, зауважу, що ми цілих п’ять днів перебирали різні Грані, бракуючи їх одну за одною, аж поки не натрапили на Аґріс. Для нас це була справжня знахідка: якщо сумістити зоряні карти Ланс-Оелі й Аґріса таким чином, щоб збігалися їхні астрономічні координати, то вийде, що Кер-Маґні й Альбіна розміщені майже поряд, за якихось п’ятсот кілометрів одне від одного. Це було дуже важливо, оскільки інших орієнтирів, окрім зоряного неба, ми не мали і не могли довільно задати точку виходу з „колодязя“ — її широта й довгота повинні відповідати нашим на Ланс-Оелі.
Наступного дня за сніданком я звелів Суальді спакувати нам речі на дорогу. Вона не виявила ніякої цікавості до того, куди ми зібралися їхати (ідеальна служниця!), лише запитала, коли ми вирушаємо і чи тривалою буде подорож. На перше запитання я відповів, що сьогодні ввечері, а на друге — що не знаю, може, кілька місяців, а може, вже завтра й повернемось; таким чином я перестрахувався на випадок невдачі. Суальда мовчки подалася виконувати мій наказ.
Потім я підписав едикт, згідно з яким на час нашої відсутності доручав управління ґрафством державному радникові Ервіну Оріарсу, дядькові Шако (шкода, що не маю можливості ближче познайомити читача з цим вельми достойним і мудрим чоловіком).
О, і ще одне! Я зважив, що, вирушаючи в далеку путь, варто взяти з собою справжню бойову зброю. У моїй спальні висіла придворна шпага, яку я іноді чіпляв собі до пояса і красувався перед підданими Але вона явно не годилася для подорожі. Отож, у пошуках чогось кращого, я і Шако спустилися у зброярню, розміщену в підземеллі будинку.
Там зберігалося багато мечів, шпаг, кинджалів та іншої холодної зброї, зате не було жодного пістолета, рушниці чи принаймні мушкета. Втім, їх і бути не могло: як я вже знав з книжок, на Гранях навіть учень сільського відуна здатен підпалити на відстані порох і підірвати будь-яку вибухівку. А тому носити вогнепальну зброю було надто ризиковано.
Майже відразу в око мені впав одноручний меч, що висів на стіні в найвиднішому місці між двома обтягнутими видубленою шкірою щитами. Його ефес та піхви були оздоблені скромно, але майстерно і з неабияким смаком.
— Краще не треба, пане ґрафе, — попередив Шако, збагнувши мій намір. — Цей меч належав Метрові.
— А тепер він належить мені, — сухо відповів я і взявся за руків’я…
Певніше, тільки торкнувся його. Враз мене ніби пронизало електричним струмом високої напруги; я весь здригнувся і відсмикнув руку.
— Ну ось! — сказав хлопець. — Я ж вас попереджав. Цей меч належав Метрові. Лише він міг тримати його в руках.
— І більше ніхто?
— Ну, одного разу я бачив, як його брав до рук великий інквізитор. Однак спершу він щось із ним робив, здається, накладав захисні чари. Тож візьміть іншого меча.
Та я був упертий і відступати не хотів. Перепробувавши всі відомі мені захисні чари, навіть проти зурочення, я мусив змиритися: меч, незважаючи на всі намагання, так і не визнав мене своїм новим господарем.
Зрештою, після поразки, я все ж підшукав собі меч — легкий есток[8] зі зручним руків’ям та срібним клинком (особливі маґічні домішки робили цей м’який метал твердим і міцним як сталь). Зовні він нічим не поступався мечеві Метра, навіть був багатше оздоблений, проте не викликав у мене такого святобливого захвату і пристрасного, нездоланного бажання володіти ним.
Також я взяв два кинджали для себе й дружини, півдюжини метальних ножів та арбалет з запасом стріл — мало що може трапитись у дорозі, а зайва зброя ніколи не зашкодить.
Перед самим від’їздом я зробив останню спробу вмовити Інну пересісти в чоловіче сідло, але, як і перше, зазнав цілковитого фіаско. Моя дружина не визнавала штанів ні під яким соусом — буцімто з естетичних міркувань. Чомусь вона взяла собі в голову, що вони їй не пасують, і стояла на своєму, хоч ти лусни. (А втім, може, й справді не пасують; нічого напевно я стверджувати не міг, бо за час нашого знайомства жодного разу не бачив Інну в штанях.) На Землі її улюбленим вбранням була куца спідничка з чорними колготками, а на Ланс-Оелі вона приохотилася до розкішних довгих суконь з пишними спідницями і навіть у дорозі не хотіла розлучатися з таким милим її серцю образом феодальної принцеси. Коли ж я спробував наголосити на суто утилітарному аспекті зміни вбрання, переконуючи, що так буде швидше й зручніше, Інна розсердилась і категорично заявила, що ні за які скарби світу не надягне штанів, а про те, щоб сісти в чоловіче сідло, й мови бути не може. На цьому суперечка скінчилася. Мені довелося змиритися з тим, що через безглузду забаганку дружини, яка корчила з себе поважну даму, наша подорож триватиме довше, ніж ми запланували.