Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 4)
Рівнобіжні лінії, подумав Деніс, зустрічаються лише в нескінченності. Він може довіку торочити про «чарівні цілющі сни», а вона до кінця світу — про погоду. Чи поталанило хоч одній людині досягти з кимось взаєморозуміння? Всі ми — рівнобіжні лінії. Дженні тільки трохи рівнобіжніша за інших.
— Вони дуже страшні, ці грози, — сказав він, беручись до вівсянки. — Ви згодні? Чи, може, вам невідомий страх?
— Ні, під час грози я завжди лягаю в постіль. Так безпечніше.
— Чому?
— Тому що блискавка падає зверху вниз, а не летить горизонтально, — сказала Дженні. — Якщо ляжете, ви опинитеся поза струмом.
— Дуже дотепно.
— Це — правда.
Запала мовчанка. Деніс упорався з вівсянкою і поклав собі бекону. Не знаючи, що сказати далі, а також через те, що йому раптом згадалась абсурдна фраза містера Скогана, він повернувся до Дженні й спитав:
— А ви себе вважаєте femme supérieure?
Йому довелося повторити запитання кілька разів, перш ніж Дженні збагнула його зміст.
— Ні, — відказала вона досить ображено, коли розчула нарешті, що каже Деніс. — Звичайно ж, ні. Хіба хтось вважає мене такою?
— Ні, — відповів Деніс. — Містер Скоган сказав це Мері.
— Справді? — Дженні стишила голос. — Хочете знати, що я думаю про цього чоловіка? Я думаю, в ньому є щось зловісне.
Сказавши це, вона замкнулася у вежі своєї глухоти. Деніс не зміг витягти з неї ще хоч слово, не зміг навіть примусити її слухати, що він каже, вона лиш усміхалася до нього і вряди–годи кивала головою.
Після сніданку Деніс вийшов на терасу викурити свою ранкову люльку і почитати газету. Коли за годину з'явилася Анна, він усе ще читав, дійшовши вже до кримінальної хроніки та весільних оголошень. Зачувши кроки, він підвівся назустріч їй, гамадріаді в білому мусліні, що йшла до нього по траві.
— Ого, Денісе, — гукнула вона, — ти дуже милий у цих білих штанях.
Деніс був страшенно збентежений. Ну, що тут відповісти?
— Ти говориш так, неначе я дитина в новому костюмчику, — буркнув нарешті він, не приховуючи роздратування.
— Але ж мої почуття до тебе саме такі, Денісе, любий.
— Ну й даремно.
— А що в цьому дивного? Я ж таки старша за тебе.
— Ще б пак! — відрубав він. — Аж на чотири роки!
- І, якщо ти справді дуже милий у білих штанях, то чому б мені тобі не сказати? Ти ж сам, мабуть, це знаєш - інакше навіщо б ти їх одягав?
— Ходімо в сад, — сказав Деніс. Він був прикро вражений. Розмова вийшла зовсім безглуздою. А він же планував розпочати її словами: «Сьогодні ти просто чарівна» — або якось так, а вона повинна була відповісти: «Справді?», і потім мала настати промовиста пауза. А вона завелася з цими штанями. Його гідність зазнала тяжкого удару.
Куточок саду на косогорі, від підніжжя тераси до басейну, відзначався тією красою, яку створюють не так кольори, як форми. При місячному світлі він був не менш прекрасний, ніж удень. Срібляста поверхня води, темні обриси тисів і падубів о будь–якій годині і в будь–яку пору року були головною окрасою ландшафту. Це був чорно–білий пейзаж. Кольори панували у відкритій оранжереї, відгородженій від басейну Вавілонським муром із тисів. Досить було пройти через тунель у живоплоті, відчинити хвіртку, і ви опинялися в царстві барв. Оточена високим цегляним муром, оранжерея була ніби величезним резервуаром тепла, пахощів і кольорів.
Деніс притримав маленьку залізну хвіртку, пропускаючи Анну.
— Неначе переходиш із монастиря в східний палац, — сказав він і глибоко вдихнув тепле повітря, напоєне запахом квітів. — «Пахучим залпом хай вони летять…» Як це там?
— У тебе погана звичка цитувати, — сказала Лина. — Оскільки я ніколи не знаю ні автора, ні контексту, то вважаю її образливою.
— У цьому винна наша освіта, — вибачливо мовив Деніс. — Чомусь будь–яке явище здається реальнішим і яскравішим, коли до нього можна прикласти чию–небудь готову фразу. Крім того, є безліч дуже красивих слів та імен — монофізит, Ямвліх, Помпонацці. Варто лише урочисто видобути їх на білий світ, і ти вже переміг у дискусії. От що дає вища освіта.
— Ти можеш нарікати на свою освіченість, — відповіла Анна. — А я соромлюся, що мені бракує освіти. Подивись на ті соняшники! Правда, вони величні?
— Чорні обличчя й золоті вінці — вони царюють в Ефіопії. І мені подобається, як синиці сідають на квіти й викльовують насіння, а тим часом інші птахи, птахи–мужлаї заздрісно дивляться на них із землі, порпаючись у гної в пошуках хробаків. Невже і справді заздрісно? Боюся, що це знову вплив книг. Знову освіта. Від цього нікуди не дінешся. — Він замовк.
Анна сіла на лаву, що стояла в затінку під старою яблунею.
— Я слухаю, — сказала вона.
Він не сів, а почав ходити туди–сюди перед лавою і заговорив, допомагаючи собі жестами.
— Книги, — мовив він, — це все вони. Читаєш так багато, а бачиш так мало людей, так мало світу. Поглинаєш товстелезні томи про всесвіт, про розум та етику. Ти собі не уявляєш, як багато таких книжок. За останні п'ять років я прочитав їх, либонь, двадцять чи тридцять тонн. Двадцять тонн розумувань. Тебе не випустять у життя, поки не навантажать усім цим добром.
Він ходив і ходив. Його голос то гучнішав, то стихав, на мить замовкав і звучав знову. Він ворушив пальцями й вимахував руками. Анна дивилася й слухала тихо, як на лекції. Він був милий хлопчик, а сьогодні виглядав просто чарівно… чарівно!
— Людина вступає у життя, — провадив Деніс, — маючи про все готові уявлення. У неї вже є своя філософія, до якої вона намагається пристосувати життя. Хоча слід було б усе робити навпаки… Життя, факти, явища — усе це страшенно складно; ідеї, навіть найзаплутаніші, облудно прості. Що ж дивного в тому, що людина жалюгідна і дуже нещасна? — Деніс зупинився перед лавкою, розвів руки і якусь мить стояв у позі розіп’ятого Христа. Потому опустив руки.
— Бідолашний Деніс! — Анна була зворушена. Стоячи перед нею у своїх білих фланелевих штанях, він справді виглядав аж надто патетично. — Але хто ж страждає через такі речі? Мені це здається трохи чудним.
— Ти — як Скоган! — з відчаєм крикнув Деніс. — Ти дивишся на мене, як на об’єкт, цікавий для антрополога. Що ж, мабуть, так воно і є.
— Ні, ні, — запротестувала вона й підгорнула сукню рухом, який свідчив, що він мусить сісти поруч із нею. Він сів. — Чому ти не можеш сприймати все, не мудруючи, таким, яким воно є? — спитала вона. — Це ж набагато простіше.
— Авжеж, — відповів Деніс. — Але навчитися цьому можна лише поступово. Спочатку треба позбутися двадцяти тонн розумувань.
— Я завжди сприймаю речі такими, які вони є, — сказала Анна. — Це ж, здається, так ясно. Втішайся тим, що приємне, й уникай бридоти. Цим усе сказано.
— Для тебе все. Але ж ти народилася язичницею, а я тільки силкуюся стати таким. Я нічого не можу взяти на віру, я не можу втішатися речами такими, які вони є. Краса, насолода, мистецтво, жінки — мені доводиться всьому цьому шукати пояснення, виправдання. Я мушу говорити, що мистецтво — це процес, за допомогою якого людина відтворює з хаосу божественну реальність. Насолода — це один із містичних шляхів до злиття з нескінченним, це екстаз сп’яніння, танцю, любощів. Що ж до жінок, то я постійно переконую себе, що вони — це прямий шлях до божественного. І подумати тільки, лише тепер я починаю розуміти, наскільки все це безглуздо! Мені здається неймовірним, що існують люди, які врятувалися від цієї страховини.
— Мені здається ще неймовірнішим, — сказала Анна, — що хтось може стати її жертвою. Мені й на думку не спаде, що чоловік — це шлях до божественного. — Єхидна весела усмішка заграла двома зморщечками в кутиках її уст. а очі заблищали сміхом крізь опущені вії. — Чого тобі бракує, Денісе, то це гарної, пухкенької молодої дружини, постійного прибутку і неважкої, але регулярної праці.
«Мені бракує тебе». Ось як він повинен був їй відповісти, ось що кортіло йому сказати. Та він не зміг. Владне бажання боролося в ньому із соромливістю. «Мені бракує тебе». Подумки він вигукнув ці слова, але тільки подумки. Він дивився на неї з розпачем. Невже вона не бачить, що з ним діється? Невже не здатна зрозуміти? «Мені бракує тебе». Він скаже так, він скаже… він скаже.
— Мабуть, я піду скупаюся, — мовила Анна. — Дуже жарко.
Слушна хвилина минула.
Містер Уїмбуш повів їх оглянути що є цікавого на фермі, і тепер усі шестеро — Генрі Уїмбуш, містер Скоган, Деніс, Гомбо, Анна та Мері — стояли біля низенької стінки свинарні й заглядали всередину.
— Ось добра льоха, — сказав Генрі Уїмбуш. — Вона привела аж чотирнадцять поросят.
— Чотирнадцять? — недовірливо перепитала Мері. Вона звела зачудовані сині очі на містера Уїмбуша, потім опустила їх на рухливу масу evan vital (життєва сила), що визрівала за загородкою.
Там лежала справді велетенська льоха. Її кругле чорне черево з двома рядами сосків було відкрите для нападу армії брунатно–чорних поросят, що жадібно поприсмоктувались до матері. Стара свиня час від часу неспокійно ворушилася й уривчасто похрюкувала від болю. Одному поросяті, найменшому і найслабшому з приплоду, бракувало сил здобути собі місце на цьому бенкеті. Пронизливо кувікаючи, воно кидалося туди й сюди, силкуючись пропхатися між своїми сильнішими братами чи навіть видертися по їхніх чорних спинках до материнського джерела.