Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 3)

З другого боку від Г енрі Уїмбуша сяяло рожевою дитинністю і суворою цнотою кругле, як місяць, личко Мері Брейсгердл. їй було близько двадцяти трьох років, але ніхто б їй стільки не дав. Коротко підстрижене, як у пажа, волосся пружним золотим дзвіночком спадало їй на щоки. У неї були великі блакитні порцелянові очі, що дивилися з невинною і часом спантеличеною серйозністю.

Поруч із Мері непорушно й прямо сидів маленький, дуже худий чоловік. Зовні містер Скоган скидався на одного з вимерлих птероящерів мезозойської ери. Ніс у нього був, як дзьоб, а чорні очі поблискували, як у берестянки. Проте він був позбавлений пташиної тендітності, грації чи легкості. Брунатна шкіра на його зморшкуватому обличчі мала вигляд сухої луски. Руки були схожі на лапи крокодила. Рухався він рвучко й безладно, як ящірка або годинниковий механізм. Голос мав тонкий, як звук флейти, і якийсь ніби сухий. Шкільний товариш і ровесник Генрі Уїмбуша, містер Скоган завжди здавався значно старшим за нього, зате був по–юнацькому жвавий, не те що той — незворушний аристократ з обличчям, схожим на сірий котелок.

Якщо містер Скоган був подібний до викопного ящера, то в Гомбо все було цілком і істинно людське. Коли б його зобразили на гравюрі в якійсь із давніх книжок з природничої історії, що видавалися в тридцятих роках минулого століття, то він міг би уособлювати тип Homo sapiens — честь, що в ті часи звичайно випадала лордові Байрону. І справді, якби йому довше волосся й тендітнішу шию, Гомбо мав би абсолютно байронічний вигляд, ба навіть більш ніж байронічний, тому що Гомбо був провансалець за походженням, чорнявий юний корсар тридцяти років, з блискучими зубами та великими гарячими темними очима. Деніс дивився на нього із почуттям, схожим на ревнощі. Він заздрив його талантові: якби ж то він умів так само добре складати вірші, як Гомбо пише картини! А в цю хвилину він заздрив ще й зовнішності Гомбо, його енергії, невимушеності його манер. Нічого дивного, якщо він сподобається Анні. Сподобається! Тут може статися навіть гірше, скрушно подумав Деніс, ідучи з Прісіллою вздовж тераси.

Підходячи до столу, вони могли бачити лише спинку дуже низько опущеного шезлонга, що стояв між Гомбо і містером Скоганом. Над шезлонгом нахилився Гомбо. Його жваве обличчя весь час рухалося: він усміхався, сміявся, енергійно жестикулював руками. З глибини шезлонга долинув м’який, лінивий сміх. Почувши його, Деніс здригнувся. Цей сміх — як добре він його знав! Які почуття він будив у ньому! Деніс прискорив ходу.

Анна скоріше лежала, ніж сиділа у своєму низькому шезлонгу. Струнке й довге, її тіло здавалося втіленням апатичної, лінивої рапії. Риси оповитого м’яким каштановим волоссям обличчя були такі правильні, що вона скидалася на ляльку. Це враження посилювалось у ті моменти, коли її овальне обличчя з ясно–голубими очима й довгими віями нічого не виражало: коли воно ставало застиглою восковою маскою. Вона — рідна племінниця Генрі Уїмбуша. Той котелковий колір обличчя — це одна з фамільних рис Уїмбушів; він передавався у спадок, і в жіночої половини роду його проявом стали отака лялькова невиразність. Але на цій масці, неначе весела танцювальна мелодія на тлі одноманітного гудіння басів, вигравали й інші риси, успадковані Анною, — жвавий сміх, легкий іронічний гумор - і мінилася ціла гама настроїв. Тепер, коли Деніс дивився на неї зверху вниз, вона посміхалася. Він називав її посмішку кошачою, сам як слід не знаючи чому. Уста були стулені, а в кутиках рота позначилися дві ледь помітні рисочки. У цих складочках, і в зморшках навколо приплющених очей, і в самих очах, що виблискували й сміялися за примруженими повіками, ховалася сила–силенна єхидних і веселих бісенят. Привітавшись, Деніс знайшов вільний стілець між Гомбо та Дженні й сів.

— Як ся маєте, Дженні? — гукнув він.

Дженні мовчки кивнула й загадково посміхнулася, неначе її самопочуття становило таємницю, що не підлягає розголосу.

— Що нового сталося в Лондоні, відколи мене там не було? — запитала Анна з глибини шезлонга.

Ось він, довгоочікуваний момент; надзвичайно цікава оповідь уже готова була политися з Денісових уст.

— Почати з того… — заговорив Деніс, щасливо всміхаючись.

— Вам Прісілла вже казала про нашу велику археологічну знахідку?.. — Генрі Уїмбуш весь подався вперед. Оповідь про лондонські події гинула, ще й не народившись.

— Почати з того, — розпачливо пробелькотів Деніс, — що був Балет…

— На тому тижні, — провадив містер Уїмбуш лагідно й невблаганно, — ми відкопали п’ятдесят ярдів дубових водостічних труб, прості дерев’яні стовбури з продовбаними всередині отворами. Дуже, дуже цікаво. Або їх уклали ченці в XV столітті, або ж…

Деніс понуро слухав.

— Це надзвичайно! — мовив він, коли містер Уїмбуш скінчив. — Це просто надзвичайно! — Він узяв ще шматок пирога. Тепер йому вже не хотілося розповідати про Лондон. Настрій було зіпсовано.

Серйозні блакитні очі Мері вже давно були звернені на нього.

— Що ви написали останнім часом? — спитала вона. Що ж, буде приємно поговорити про літературу.

— О, вірші та прозу, — відповів Деніс. — Тільки вірші та прозу, більше нічого.

— Прозу? — злякано перепитав містер Скоган. — Ви пишете прозу?

— Так.

— Часом не роман?

— Атож.

— Бідолашний Деніс! — зойкнув містер Скоган. — Про що ж ви пишете?

Деніс відчув себе досить ніяково.

— О, про звичайнісінькі речі.

— Лу, аякже, — простогнав містер Скоган. — Я зараз розповім сюжет замість вас. Змалку Персі, головний герой, ніколи не вів перед у дитячих іграх, але був дуже розумний хлопчик. Він проходить через звичайнісіньку закриту школу та звичайнісінький університет і приїздить до Лондона, де живе серед митців. Тяжка думка не дає йому спокою: він відчуває, що несе на своїх плечах усесвітній тягар. Згодом він пише талановитий роман, спізнає ніжне кохання і в кінці роману йде у світле Майбуття.

Деніс густо почервонів. Містер Скоган змалював план його роману з жахливою точністю. Він спробував засміятися.

— Ви помиляєтеся, — сказав він. — Мій роман зовсім інакший.

Це була героїчна брехня. Він подумав, що, на щастя, написано лише два розділи. Він порве їх на клапті сьогодні ж увечері, тільки–но розпакує речі.

Містер Скоган не звернув уваги на його слова й повів далі:

- І чого це ви, молоді люди, весь час пишете про такі нецікаві речі, як умонастрій юнацтва й митців? Професіоналам–антропологам, що так полюбляють студіювати вірування наших чорношкірих братів, буває іноді цікаво заглибитися також у філософські пошуки студентів. Але нормальну дорослу людину, як от мене, не можуть хвилювати їхні духовні запити. І, зрештою, навіть в Англії, навіть у Німеччині та Росії дорослих людей набагато більше, ніж молоді. Що ж до митців, то їхні суто естетичні проблеми настільки далекі від тих, які цікавлять нормальну людину, що для звичайного читача опис їхніх духовних поневірянь не менш нудна матерія, ніж яка–небудь математична розвідка. Серйозна книга, яка описує митців лише як митців, абсолютно нечитабельна, а книжку, де про них написано як про коханців, батьків родин, алкоголіків, героїв тощо, просто не варт писати. Жан—Крістоф — це заяложений літературний тип митця, так само як професор Радіум із «Смішного калейдоскопа» — заяложений тип ученого.

— Мені сумно чути, що я в усьому такий нецікавий, — зауважив Гомбо.

— Не в усьому, любий Гомбо, — швидко пояснив містер Скоган. — Я не сумніваюся, що як коханець або алкоголік ви являєте собою надзвичайно привабливий екземпляр. Але як створювач форм — ви самі повинні це визнати — ви таки не цікаві.

— Я з вами абсолютно не згодна, — вигукнула Мері. Розмовляючи, вона завжди ніби захлиналася й хапала ротом повітря, роблячи паузи. — Я знайома з багатьма митцями і завжди вважала, що їхній духовний світ дуже цікавий.

собливо в Парижі. От, наприклад, Чуплітський. Цієї весни в Парижі я бачила дуже багато Чуплітського.

— Ну, в такому разі, ви — виняток. Мері, ви — виняток, — відповів містер Скоган. — Ви просто femme superieure (видатна жінка).

Рум’янець насолоди перетворив обличчя Мері на повний місяць.

Прокинувшись наступного ранку, Деніс побачив яскраве сонце на безхмарному небі. Він вирішив одягнути білі фланелеві штани, чорну куртку й шовкову сорочку з новою краваткою персикового кольору. А які черевики? Звичайно, білі, але й чорні з лакованої шкіри — теж було б непогано. Кілька хвилин він лежав у ліжку, розв’язуючи цю проблему. Перш ніж зійти вниз (він таки вибрав лаковану шкіру), Деніс критично оглянув себе у дзеркалі. Його волосся могло бути б і золотавішим, подумав він. А то воно має якийсь зеленуватий відтінок. Зате чоло гарне й високе, щоправда, підборіддя недосить випнуте. Краще б якби ніс був трохи довший, та нічого, непогано й так. Очі йому, звичайно, личилЬ б сині, а не зелені. Зате куртка в нього гарного краю, а майстерно підкладена вата робить його значно дужчим, ніж він є насправді. Його ноги в білих холошах були довгі й стрункі. Задоволений, він спустився сходами. Усі вже поснідали, окрім нього та Дженні.

— Сподіваюся, ви спали гарно, — сказав він.

— Справді, це так чудово, — відповіла Дженні, кивнувши двічі головою. — Але на минулому тижні були дуже жахливі грози.