Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 30)
Він охайно згорнув аркуш і засунув його в кишеню. Непоганий вірш, таки справді непоганий. Однак до чого ж тхне від цього натовпу! Він запалив сигарету. Корови й то пахнуть краще. Через хвіртку в мурі він вийшов у сад. У плавальному басейні — галас і метушня.
— Другий заплив у жіночих змаганнях. — Це був чемний голос Генрі Уїмбуша. Його оточував гурт дівчат, схожих на тюленів у своїх чорних лискучих купальниках. Сірий котелок, гладенький, круглий і нерухомий посеред розбурханого моря, здавався островом аристократичного спокою.
Тримаючи своє пенсне в черепаховій оправі в кількох сантиметрах перед очима, він прочитав імена зі списку.
— Міс Доллі Майлз, міс Ребекка Балістер, міс Доріс Г ейбелл…
П’ять дівчат вишикувалися на краю басейну. Старий лорд Молейн і містер Колламей із найжвавішим інтересом дивились на них із своїх почесних місць на другому кінці басейну.
Генрі Уїмбуш підніс руку. Запала очікувальна тиша.
— Коли я скажу: «Марш» — стрибайте… Марш! — гукнув він. Почувся майже одночасний сплеск.
Деніс пропихався крізь юрму глядачів. Хтось смикнув його за рукав; він подивився вниз. Це була стара місіс Бадж.
— Рада вас бачити, містере Стоун, — сказала вона своїм глибоким, хрипким голосом. Розмовляючи, стара леді важко зітхала, немов болонка, що страждає від задухи. Це була та сама місіс Бадж, яка, прочитавши в «Дейлі Міррор», що урядові потрібен хлоритовий сланець — вона так ніколи й не дізналась, навіщо, — енергійно заходилася збирати в допомогу фронтові персикові кісточки В її обгородженому муром саду було тридцять шість персикових дерев; крім того, вона мала чотири оранжереї, і, таким чином, їла персики цілий рік. У 1916 році з’їла 4200 персиків, а кісточки переслала урядові. 1917 року трьох її садівників призвали на військову службу, і з цієї причини, а також тому, що рік був неврожайний для тепличних дерев, їй пощастило з'їсти протягом цього критичного для нації періоду лише 2900 персиків. У 1918 році вона досягла вже кращих результатів і від 1 січня до дня укладення перемир’я з’їла 3300 персиків. Після перемир’я місіс Бадж послабила свої зусилля; тепер вона з’їдала не більш як два–три персики в день. Її здоров’я, нарікала вона, постраждало, але постраждало в ім’я благородної справи.
Деніс відповів на її вітання якимось невиразним і чемним звуком.
— Просто любо дивитись, як розважається молодь, — провадила місіс Бадж, — та й старі також не відстають. Подивіться–но на старого лорда Молейна та милого містера Колламея. Ну, хіба ж не приємно бачити, як вони веселяться?
Деніс подивився. Він не був певен, що це аж так приємно. Чом би їм не піти подивитися біг у мішках? Саме в цей момент обидва старі джентльмени вітали переможницю запливу. З їхнього боку це було виявом аж надто великої честі; кінець кінцем вона тільки виграла заплив.
— Гарненька дівчина, правда? — хрипко спитала місіс Бадж і зітхнула, раз і вдруге.
— Так, — кивком ствердив Деніс. Шістнадцять, струнка й дозріла, сказав він собі і відклав цю фразу в пам’яті як вдалу. Старий містер Колламей начепив окуляри, щоб привітати переможницю, а лорд Молейн, спираючись на палицю, нахилився вперед і зголодніло посміхався, показуючи довгі жовті зуби зі слонової кістки.
— Чудове досягнення, чудове, — говорив містер Колламей глухим голосом.
Зніяковілій переможниці дуже кортіло сховатися. Вона стояла, тримаючи руки за спиною, і нервово чухала однією ногою другу. Її мокрий купальник виблискував, мов торс із чорного мармуру.
— Дуже, дуже добре, — сказав лорд Молейн. Здавалося, його голос зароджується прямо в зубах, зубний голос. Неначе раптом заговорив собака. Він знов посміхнувся. Містер Колламей поправив окуляри.
— Коли я скажу: «Марш», — стрибайте. Марш!
Шубовсь! Стартував третій заплив.
— Знаєте, я ніяк не могла навчитись плавати, — сказала місіс Бадж.
— Невже?
— Але я вміла триматися на воді.
Деніс уявив, як вона тримається на воді — вгору і вниз, вгору і вниз на великій зеленій хвилі. Надутий чорний пузир; ні, це кепсько, це зовсім кепсько. Нова переможниця приймала віншування. Вона була страх яка присадкувата й кремезна. Та, що виграла заплив перед нею, висока, гармонійно збудована, була Євою Кранаха; а ця була просто поганий Рубенс.
— …марш — стрибайте — марш! — ще раз проголосив формулу рівний голос Г енрі Уїмбуша. Пірнула ще одна партія дівчат.
Деніс трохи стомився від розмови з місіс Бадж і до речі згадав, що обов’язки розпорядника кличуть його в інше місце. Він пропхався крізь шереги глядачів і пішов геть. Він знову думав про те, що його душа — бліда й тоненька перетинка, але раптом здригнувся, почувши в себе над головою тонкий пронизливий голос, що раз у раз вимовляв одне–однісіньке слово:
— Мерзенно!
Деніс рвучко підвів голову. Доріжка, якою він ішов, бігла під стіною підстрижених тисів, над якими високо вгорі нависала тераса будинку. Людина, що там стояла, могла все бачити через верхів’я дерев. Глянувши угору, Деніс помітив дві голови, що видніли з-поза тисів просто над ним. Він упізнав залізну маску містера Бодихема й бліде, безбарвне обличчя його дружини. Вони дивились через його голову, через голови натовпу, що зібрався біля басейну, на змагання дівчат.
— Мерзенно! — повторила місіс Бодихем з тихим присвистом.
Пастор повернув свою залізну маску до густої синяви неба.
— Коли ж? — мовив він ніби сам до себе. — Коли ж? — Він знову опустив очі, і його погляд упав на задерте цікаве обличчя Деніса. На терасі зчинилася метушня, і містер та місіс Бодихем зникли з очей.
Деніс продовжував свою прогулянку. Він пішов за карусель, через заповнені людом вулиці шатрового містечка; серед галасу й сміху бентежно тріпотіла перетинка його душі. На майданчику, обгородженому линвами. Мері керувала дитячими іграми. Навколо неї гасали крихітні істоти, що верещали так, аж у вухах дзвеніло; інші цілими гронами чіплялися за спідниці матерів або штани батьків. Обличчя Мері пашіло від спеки: вона розвинула колосальну енергію і саме дала старт бігу на трьох ногах. Деніс був у захваті від цього видовища.
— Ви мене вражаєте, — сказав він, підійшовши до неї ззаду і торкнувшись її руки. — Я ніколи ще не бачив вас такою.
Вона повернула до нього обличчя, кругле, рум’яне й чесне, як сонце на вечірньому прузі; коли вона поводила головою, золотий дзвоник її волосся беззвучно гойдався.
— Знаєте, Денісе, — мовила вона серйозно й тихо, трохи захлинаючись, як завжди, — тут є жінка, яка народила трьох дітей за тридцять один місяць.
— Невже справді… — перепитав Деніс, подумки зробивши швидкі обчислення.
— Це жахливо. Я їй сказала про Мальтузіанську Лігу. Треба б…
В цю мить з новою силою розітнувся дитячий вереск, який свідчив, що хтось уже виграв біг. Мері знову опинилась у центрі небезпечної водоверті. Треба тікати, подумав Деніс, а то його ще попросять щось робити. Він повернувся назад, до шатрового містечка. Йому раптом дуже захотілося чаю. Проте чайний намет був заповнений ущерть. З незвично похмурим виразом на розчервонілому обличчі Анна несамовито крутила кран бачка; коричнева рідина безперервною цівкою лилась у підставлені чашки. Прісілла, велична у своєму царственому капелюсі, підбадьорювала селян у дальньому кутку намета. Коли на мить западала тиша, Деніс міг чути її глибокий веселий сміх і чоловічий голос. Ясно, мовив він у думці, тут не місце для того, хто хоче чаю. Він нерішуче постояв на вході до намету. Несподівано йому на думку спала чудова ідея; якщо він зараз повернеться в дім, повернеться непомітно, якщо навшпиньках прокрадеться до їдальні й безшелесно відчинить дверцята буфета — тоді!.. У його прохолодних глибинах він знайде пляшки та сифон; пляшки кришталево–прозорого джину й кварту содової води. І тоді — о, дайте мені чашу, що п’янить і звеселя…
За хвилину він уже швидко йшов темною тисовою алеєю. Всередині будинку було напрочуд тихо й прохолодно. Обережно несучи велику повну по вінця склянку, він зайшов до бібліотеки. Там, поставивши склянку на ріжок стола, сів у крісло з томиком Сент—Бева. Подумав, що нічим так не заспокоїти розтривожений дух, як «Розмовами по понеділках». Сьогоднішні полуденні враження були надто грубим ударом для його тоненької перетинки; вона потребувала спокою.
Надвечір ярмарок почав ущухати сам собою. Настав час для танців. На краю шатрового містечка линвами відгородили майданчик. Навколо на стовпах розвісили ацетиленові ліхтарі, що випромінювали сліпуче світло. У кутку розмістився оркестр, і під музику його скрипок та труб тупцювали на сухій землі і нищили траву своїми черевиками сотні дві чи три танцюристів. Навколо цього клаптика землі, освітленого майже як удень, сповненого гамору й руху, ніч здавалася неприродно темною. Її розтинали смуги світла; час од часу з темряви виринала якась самотня постать або сплетені в обіймах закохані; вони раптово з’являлися у яскравому промені і через мить щезали.
Деніс стояв біля входу в обгороджений майданчик і споглядав натовп, що колихався й човгав. Пари пропливали перед ним, немов у кіно. Тут була Прісілла, все ще у своєму царственому капелюсі. Вона досі підбадьорювала селян — на цей раз тим, що танцювала з одним із орендарів. Тут був лорд Молейн, що залишився розділити урочисту й безладну трапезу, яка в цей святковий день зійшла за обід. Він посувався, спотикаючись, із якоюсь переляканою сільською кралею, а його зігнуті кволі коліна вихляли дужче, ніж звичайно. Містер Скоган дрібушив по колу з іншою. Мері перебувала в обіймах молодого селянина могутньої будови; вона дивилася на нього знизу вгору і говорила, наскільки Деніс міг бачити, щось дуже серйозне. Про що? — подумав він. Можливо, про Мальтузіанську Лігу. Сидячи у кутку в оркестрі, Дженні демонструвала чудеса мистецтва на барабанах. Її очі сяяли, вона всміхалася сама собі. Здавалося, все її приховане життя знайшло вираз у цьому примхливому гуркоті барабанного бою. Побачивши її, Деніс із сумом згадав про червоний блокнот; йому хотілося знати, який вигляд має він зараз. Та видовище Анни й Гомбо — вони саме пропливли мимо, — Анни, яка з майже заплющеними очима немовби летіла на крилах руху, змусило його забути про ці турботи. Чоловіка й жінку, сотворив їх… Ось вони тут, Анна й Гомбо, і ще сотня пар - і всі узгоджено пливуть під звуки одвічної пісні: «Чоловіка й Жінку, сотворив їх». Але Деніс був осторонь; він один не мав біля себе своєї половини і протилежності. Всі мали пару, тільки не він; всі, тільки не він…