Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 32)

Зненацька сновида прокинувся.

— Що? — спитав він, кліпаючи й насупившись. — Що?

І помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки.

Містер Скоган підбіг до сходів і гукнув йому навздогін:

— Це не має значення, абсолютно ніякого. Все одно життя прекрасне, за кожних обставин. За кожних обставин, — додав він, підносячи голос до крику.

Та Деніс уже був далеко і чути його не міг, а навіть якби й почув, то однаково цього вечора йому було не до філософії. Містер Скоган застромив люльку в зуби і знову став замислено ходити по кімнаті. «За кожних обставин», — повторив він собі. По–перше, це безграмотно; а чи правда це? І чи правда, що життя містить винагороду в самому собі? Він замислився. Коли його люлька догоріла й почала смердіти, містер Скоган випив джину й пішов до себе. Через десять хвилин він уже спав сном праведника.

Деніс механічно роздягся і, натягнувши на себе ту саму піжаму з квітчастого шовку, якою так справедливо пишався, упав на постіль долілиць. Час ішов. Коли, нарешті, він підвів голову, то побачив, що свічка на нічному столику догоріла майже до свічника. Подивився на годинник; було близько половини на другу. В нього розламувалась голова, сухі від безсоння очі боліли, наче їх дряпали із середини, у вухах стугоніло, немов поруч били в гучний барабан. Він підвівся, відчинив двері, навшпиньках безшелесно прокрався коридором і став підніматися сходами на горішній поверх. Там, під самим дахом, були кімнати для слуг. Увійшовши туди, він на мить завагався, потім повернув праворуч і відчинив маленькі дверцята в кінці коридору. За ними була темна комірчина, схожа на шафу. Тут було дуже жарко, задушливо і тхнуло пилюкою та старою шкірою. Він обережно ступив у морок, намацуючи дорогу руками. Саме з цього закапелка вела драбина нагору, на свинцевий дах західної вежі. Він знайшов драбину і став підніматися по щаблях. Безшумно підняв ляду над головою: над ним було небо, біле від місячного світла. Він вдихнув свіже, прохолодне нічне повітря і за хвилину вже стояв на даху, вдивляючись у тьмяний, безбарвний краєвид і поглядаючи вниз на терасу, що була під ним на відстані сімдесяти футів.

Навіщо він сюди видерся? Щоб дивитись на місяць? Щоб заподіяти собі смерть? Він і сам не знав. Смерть… Коли подумав про неї, на очі йому набігли сльози. Його страждання оповились урочистістю; він витав на крилах якогось захвату. У такому стані був, мабуть, здатний зробити все, навіть дурницю. Підійшов до дальнього парапету; тут стіна була ще вища і строго прямовисна. Добре стрибнути і, либонь, можна, не зачепившись, проминути вузьку терасу, пролетіти ще тридцять футів і розбитися внизу об напечену сонцем землю. Він став на краю вежі, дивлячись то вниз, у темну безодню, то вгору, на поодинокі зірки і щербатий місяць. Махнув рукою і щось промурмотів, згодом і сам не міг пригадати, що саме; але те, що він вимовив це вголос, надало його словам якоїсь особливої, жахливої значущості. Потім ще раз зазирнув у безодню.

— Що ви тут робите, Денісе? — почувся голос звідкись іззаду, дуже близько від нього.

Від несподіванки Деніс скрикнув і ледве справді не впав через парапет. Його серце страшенно калатало, і, коли, отямившись, він повернувся в бік голосу, то був блідий, як смерть.

— Ви хворі?

У густій темряві, що залягла під східним парапетом вежі, він тільки тепер помітив щось продовгувате. То був матрац, і на ньому хтось лежав. З тієї першої пам’ятної ночі на вежі Мері щоразу спала тут; це була своєрідна демонстрація вірності.

— Я так злякалася, — провадила вона, — коли прокинулась і побачила, як ви там вимахуєте руками і щось белькочете. Г осподи, що ви робили?

Деніс трагічно зареготав.

— А й справді, що? — сказав він. Якби вона не прокинулась, він уже лежав би мертвий під вежею. Тепер він був певен цього.

— Сподіваюся, ви не збирались зазіхнути на мене? — спитала Мері, роблячи аж надто квапливі висновки.

— Я не знав, що ви тут, — сказав Деніс, сміючись ще трагічніше і театральніше.

— Що сталося, Денісе?

Він сів на край матраца і замість відповіді знов засміявся так само моторошно й ненатурально.

Через годину його голова спочивала на колінах у Мері, а вона з чисто материнською ніжністю пропускала крізь пальці його сплутане волосся. Він розповів їй про все, про все: про своє безнадійне кохання, про ревнощі, про відчай, про самогубство, яке провидіння відвернуло завдяки її втручанню. Він урочисто заприсягся ніколи більше не думати про самознищення. І тепер його душа колисалася на хвилі світлої печалі, купалась у бальзамі співчуття, який так щедро виливала на нього Мері. І Деніс віднайшов спокій, ба навіть якесь щастя. До того ж він не тільки приймав, а й дарував співчуття. Бо й Мері, у відповідь на його зізнання, повідала йому все, або майже все, про своє горе.

— Бідолашна Мері! — йому було її щиро жаль. І все ж вона могла б здогадатися, що Айвор не є монументом вірності.

— Що ж, — підсумувала вона, — треба вдавати ніби нічого не сталося. — Їй хотілося плакати, та вона нізащо не дозволить собі розкиснути. Запала мовчанка.

— Ви гадаєте… — несміливо спитав Деніс, — ви гадаєте, що вона справді… з Гомбо?..

— Яв цьому впевнена, — рішуче відповіла Мері. Настала ще одна довга пауза.

— Я не знаю, що мені тепер робити, — сказав він, геть занепавши духом.

— Вам краще поїхати звідси, — порадила Мері. — Це буде найрозумніше.

— Але ж я домовився, що пробуду тут ще три тижні.

— Треба вигадати привід.

— Здається, ви маєте рацію.

— Звичайно, маю, — сказала Мері, до якої повернулися її твердість і самовладання. — Ви не можете так житии далі, хіба неправда?

— Ні, я не можу так жити далі, — повторив він за нею.

Надзвичайно практична, Мері склала план дій. Зненацька церковний годинник пробив у темряві третю.

- Ідіть спати, — сказала вона. — Я й не думала, що вже так пізно.

Деніс зліз по драбині й обережно спустився рипучими сходами. У його кімнаті було темно; свічка давно розтопилася. Він уклався в постіль і майже одразу заснув.

Деніса кликали, але, хоч штори були розсунуті, він знов поринув у той дрімотний, напівпритомний стан, коли сон стає фізичною втіхою, якою впиваєшся майже свідомо. Він міг би ще годину залишатись у цьому стані, якби його не розбуркав сильний стукіт у двері.

— Заходьте, — промимрив він, не розплющуючи очей. Клямка клацнула, чиясь рука схопила його за плече й почала торгати.

— Вставайте, вставайте! — Він насилу продер очі й побачив Мері, що стояла над ним, рожевощока й серйозна.

— Вставайте! — повторила вона. — Вам треба піти послати телеграму. Чи ви забули?

— О боже! — Він скинув із себе ковдру; його мучителька пішла.

Деніс одягся швидко, як тільки міг, і побіг до сільської пошти. Коли повернувся, то аж сяяв від задоволення. Він послав довгу телеграму, на яку за кілька годин надійде відповідь; його негайно викличуть назад, до міста — у невідкладній справі. Відступати нікуди: здійснено рішучий крок — а він так рідко робив рішучі кроки. Він пишався собою. До сніданку вийшов із сильно розпаленим апетитом.

— Доброго ранку, — привітав його містер Скоган. — Вам краще?

— Краще?

— Учора ввечері вас трохи мучили світові проблеми.

Деніс спробував перевести все на жарт.

— Хіба? — спитав він безтурботно.

— Я не хотів би, — сказав містер Скоган, — щоб мій мозок терзало щось подібне. Я хочу бути щасливою людиною.

— Людина щаслива лише у дії, — відрубав Деніс, маючи на увазі свою телеграму.

Він визирнув у вікно. Високо в синьому небі пливли великі багряні хмари химерної форми. Вітер хитнув дерева, і їхнє потривожене листя засвітилося й заблищало під сонцем, мов металеве. Згадавши про те, що він скоро покине всю цю красу, Деніс на мить відчув гострий біль, але заспокоїв себе згадкою, як рішуче діяв.

— Лише в дії, — повторив він уголос і, підійшовши до буфета, поклав собі ще бекону й риби.

Після сніданку Деніс вийшов на терасу і, сівши там, підняв перед собою «Таймс», як бастіон проти можливих атак містера Скогана, що виявляв невгамовне бажання продовжити розмову про Всесвіт. Сидячи в безпеці за хрусткими аркушами, Деніс розмірковував. У світлі цього сонячного ранку його вчорашні відчуття здавалися якимись далекими. Ну й що, як він бачив їхні обійми в місячну ніч? Можливо, це ще нічого не означає. А коли й означає, то чом би йому не залишитись? Він почував себе тепер досить сильним, щоб залишитись, щоб триматися осторонь. А навіть якщо він і не виявиться досить сильним…

— Як ви гадаєте, о котрій годині прийде телеграма? — несподівано спитала Мері, атакувавши його через верх газети.

Деніс винувато здригнувся.

— Я не знаю, — промимрив він.

— Я спитала тому, — мовила Мері, — що о 3.27 є дуже зручний поїзд, і було б непогано, якби ви встигли на нього, правда?

— Дуже непогано, — невпевнено погодився він. У нього було таке відчуття, ніби він домовляється про власний похорон. Поїзд відходить від Ватерлоо о 3.27. Ніяких квітів… Мері пішла. Ну ні, хай йому чорт, якщо він дозволить ось так спровадити себе на кладовище. Хай йому чорт. Помітивши містера Скогана, який із голодним виразом на обличчі виглянув з вікна вітальні, він знов мерщій розгорнув «Таймс». Досить довго тримав газету розгорнутою. Нарешті опустивши її і ще раз нишком скинувши оком довкола, він побачив перед собою - і з яким подивом! — легку, веселу й іронічну посмішку Анни. Вона стояла перед ним, і її граційне тіло застигло в позі, що здавалася чистим рухом.