Олдос Хаксли – Жовтий Кром (страница 29)
Чорна шовкова куля, яка тягла за собою чорно–білий смугастий парашут, виявилася старою місіс Бадж із маєтку по той бік долини. Вона була маленька на зріст, і спиці її чорно–білої парасольки загрожували очам Прісілли Уїмбуш, що височіла над нею — масивна постать у ліловому, покрита царственим капелюшком без крисів, чорні пера якого викликали в уяві пишний паризький похорон.
Деніс непомітно дивився на них з вікна малої вітальні. В очах у нього раптом з’явився наївний, дитячий вираз. Ці люди здалися йому дивно нереальними. І все ж вони існували насправді, жили власним життям, мали свідомість і розум. І він, Деніс, був такий самий, як вони. Невже це можливо? Авжеж, про це незаперечно свідчив червоний блокнот.
Чемність вимагала, щоб він підійшов привітатися. Але в даний момент Денісові не хотілося розмовляти, та він і не зміг би. Його душа — то тонка й тремтлива бліда перетинка. Він зберігатиме її незайманою якомога довше. Прослизнув нишком у бічні двері і пішов униз до парку. Коли наблизився до ярмаркового гамору й метушні, душа його затріпотіла. Перш ніж перейти межу, він на мить затримався, потім ступив крок, і його поглинуло.
Навколо сотні людей, і кожен із власним обличчям, що належить тільки йому, і всі вони реальні й живуть кожен своїм життям — ця думка сповнювала тривоги. Він заплатив два пенси й подивився Татуйовану Жінку; ще два пенси — Найбільшого на Світі Щура. Вийшовши із шатра, де показували Щура, він побачив, як вирвалася на волю куля, наповнена воднем. За нею, голосно плачучи, кинулася дитина; але куля підіймалася вище й вище. Деніс стежив за нею очима, доки вона не зникла в сліпучому сонячному сяйві. Коли б він міг послати слідом за нею свою душу!..
Він зітхнув, устромив у петельку значок розпорядника і став пропихатися крізь натовп, безцільно, але із заклопотаним виразом.
Містер Скоган розташувався в маленькому наметі. Одягнений у чорну спідницю та червоний корсаж, в червоно–жовтій хустці, напнутій на чорну перуку, гостроносий, засмаглий і зморшкуватий, він був схожий на циганку–ворожку з Фрітових «Шотландських перегонів». Напис над входом повідомляв про те, що в наметі ворожить «Сезостріс, Екбатанська Чаклунка». Сидячи за столом, містер Скоган вітав своїх клієнтів загадковим мовчанням. Рухом пальця велів їм сідати навпроти себе і простягувати руки для огляду. Потім крізь збільшувальне скло та рогові окуляри вивчав простягнуту долоню. Він застрашливо похитував головою і, хмурячись та цмакаючи язиком, простежував лінії. Часом він шепотів, ніби сам до себе: «Страх, страх!» або «Боже борони!» і креслив у повітрі знак хреста. Ті, хто заходив сюди зі сміхом, ураз хмурніли; вони починали сприймати чаклунку всерйоз. Ця жінка мала страхітливий вигляд; може, й справді у цьому щось є? Хто його знає, думали вони, поки відьма трусила головою, роздивляючись їхні долоні; хто його знає…
І, гамуючи неприємне серцебиття, чекали вироку. Після тривалого й мовчазного розглядання містер Скоган зненацька цідводив голову і хрипким пошептом ставив яке–небудь страшне запитання, як–от: «Вас коли–небудь бив молотком по голові рудий парубок?» На заперечливу відповідь, а інакше навряд чи могло бути, містер Скоган кивав кілька разів і говорив: «Так я і знала. Усе ще попереду, ще попереду. Але тепер чекати недовго». Іноді після тривалого огляду він лише промовляв пошепки: «Дурним хай стане мудрий там, де неуцтво в пошані» і відмовлявся повідомити хоч які–небудь подробиці майбутнього, надто вже страшного, щоб у нього можна було спокійно заглянути. Моторошне мистецтво Сезостріс користувалося успіхом. Коло намету чаклунки вишикувалися люди й очікували черги, щоб мати приємність почути свій вирок.
Проходячи мимо, Деніс із цікавістю подивився на цю юрму людей, що прийшли до оракула, йому закортіло побачити, як містер Скоган виконує свою роль. Поставлений нашвидкуруч парусиновий намет являв собою досить хистку споруду. Між його стінами й провислим дахом зяяли щілини й дірки. Деніс пішов до чайного шатра і взяв там дерев’яний ослін та маленький британський прапор. З усім цим він мерщій повернувся назад, до намету Сезостріс. Поставивши ослін біля намету, він зліз на нього і з діловим виглядом став прив’язувати прапор до однієї з жердин. Крізь щілини в парусині він мав змогу бачити майже все, що діялося в наметі. Якраз під ним виднілася голова містера Скогана, пов’язана барвистою хусткою; його страшний шепіт було чути цілком виразно. Деніс дивився і слухав, як чаклунка провіщає фінансові збитки, смерть від апоплектичного удару, загибель від бомб у майбутній війні.
— Хіба ще буде війна? — спитала бабуся, якій він напророкував такий кінець.
— Дуже скоро, — спокійно й упевнено сказав містер Скоган.
Після старої зайшла дівчина, одягнена в білий муслін із рожевими стрічками. На ній був капелюшок з широкими крисами, і Деніс не бачив її обличчя. Але з фігури та оголених рук він визначив, що дівчина молода й приваблива. Містер Скоган подивився на її руки й прошепотів:
— Ти все ще незаймана.
Дівчина захихотіла і скрикнула:
— О господи!
— Але це не надовго, — замогильним голосом додав містер Скоган. Дівчина знову захихотіла. — Доля, для якої дрібниць не існує, закарбувала це на твоїй руці. — Містер Скоган узяв збільшувальне скло і став знову вивчати білу долоню. — Цікаво, — мовив він, неначе сам до себе. — дуже цікаво. Все ясно, як білий день. — Він замовк.
— Що ясно? — спитала дівчина.
— Я гадаю, мені не слід розповідати. — Містер Скоган похитав головою; мідні сережки в його вухах гойднулися і дзенькнули.
— Будь ласка, я вас прошу! — благала вона.
Чаклунка, здавалося, не чула її.
- І до того ж тут ще не все ясно. Доля нічого не каже, чи вибереш ти сімейне життя і будеш мати четверо дітей, а чи спробуєш стати кінозіркою і в тебе їх узагалі не буде. Вона ясно говорить лише про цю подію.
— Про яку? Ну, будь ласка, скажіть мені!
Постать у білому мусліні нетерпляче нахилилася вперед.
Містер Скоган зітхнув.
— Гаразд, — мовив він, — як ти так хочеш знати, то знай же. Та коли з тобою скоїться щось погане, то винною буде тільки твоя цікавість. Слухай. Слухай. — Він підняв догори вказівний палець з гострим нігтем, схожим на пазур. — Ось що закарбувала доля. Наступної неділі о шостій годині вечора ти сидітимеш біля другого перехрестя на стежці, що веде від церкви до нижньої дороги. В цей час на стежці з’явиться чоловік. — Містер Скоган подивився на її руки, немовби хотів відсвіжити в пам'яті подробиці сцени. — Чоловік маленький на зріст, із гострим носом, не дуже вродливий і не так щоб молодий, але незвичайний. — Він аж засичав, підкреслюючи останнє слово. — Він спитає тебе: «Ви не покажете мені дорогу до раю?» — а ти відповіси: «Так, я проведу вас» — і підеш із ним у кущі ліщини. Я не можу прочитати, що станеться потім. — Він замовк.
— А це правда? — спитав білий муслін.
Чаклунка здвигнула плечима.
— Я кажу тільки те, що прочитала на твоїй руці. На все добре. Це коштує шість пенсів. Так, у мене є здача. На все добре.
Деніс зіскочив з ослона. Неміцно й криво прив'язаний до жердини британський прапор безвладно повис у тихому повітрі. «Якби мені таку винахідливість!» — подумав він, несучи ослін до чайного шатра. Біля довгого столу сиділа Анна й наливала з чайника в товсті білі чашки. На столі перед нею лежав акуратний стосик друкованих аркушів. Деніс узяв один і з ніжністю глянув на нього. Це був його вірш.
Вони надрукували аж п'ятсот примірників, ці великі листівки мали дуже приємний вигляд.
— Ти багато вже продала? — спитав він ніби ненароком.
Анна заперечливо хитнула головою.
— На жаль, поки що тільки три. Але я безплатно даю один примірник тим, хто витрачає на чай більше шилінга. Так що, у всякому разі, вони мають збут.
Деніс нічого не відповів і повільно пішов собі. Він подивився на аркуш, який був у нього в руці, і на ходу з насолодою прочитав вірша самому собі: