Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 30)
— Інколи мені здається, що так, а інколи, що ні. Він завжди намагається мене уникати; виходить з кімнати, коли я туди заходжу; не торкається мене; навіть не дивиться на мене. Але часом, коли я несподівано озираюся, то встигаю впіймати його погляд, і тоді... ну, ти ж сама знаєш, як дивляться чоловіки, коли ти їм подобаєшся.
Так, Фанні це знала.
— Я просто нічого не розумію, – зізналася Леніна.
Вона нічого не розуміла, і це не тільки її бентежило, але й засмучувало.
— Бо знаєш, Фанні, як він подобається
Дедалі більше й більше. Ну, але тепер буде реальна нагода, подумала вона, бризкаючи на себе парфумами після ванни. Пшик, пшик, пшик... реальна нагода. Її піднесений настрій проявився в пісні.
Потайний орган ароматів награвав дивовижне освіжне «Капричіо трав»... струменисті арпеджіо чебрецю й лаванди, розмарину, базиліку, мирта, тархуну; серії сміливих модуляцій через пікантні ключі до амбри; а тоді неквапливе повертання через сандалове дерево, камфору, кедр і свіжоскошене сіно (з окремими невловимими дисонансними штрихами – запахом пудинґу з нирок або слабесеньким натяком на свинячий послід) до простеньких ароматів, з яких усе й почалося. Фінальний чебрецевий вибух розчинився в повітрі; пролунали оплески; спалахнуло світло. Почав розкручуватися рулон зі звуковою доріжкою в апараті синтетичної музики. Це було тріо для гіперскрипки, супервіолончелі і суроґатного гобоя, що створило атмосферу приємної млості. Тридцять-сорок тактів, а тоді на тлі цього інструментального супроводу почав виводити трелі якийсь нелюдський голос; він був то горловим, то виринав немовби з чола, ставав подібним на флейту, а тоді наповнювався тужливими обертонами, без жодних зусиль переходив від найнижчих нот до самісіньких меж слухового сприйняття, що їх колись виспівав Гаспар Форстер, до майже кажанячого писку на нотах, що були набагато вищі від найвищого «до», якого колись (1770 року, в герцогській опері Парми, на превеликий подив Моцарта), єдина з усіх відомих співачок, пронизливо сягнула Лукреція Аґуярі.
Сидячи у своїх пневматичних кабінках, Леніна й Дикун купалися в цих пахощах і звуках. Аж ось настала черга також для їхніх очей і шкіри.
Згасло світло; в темряві виникли вогняні літери, що немовби намертво зависли в повітрі. «ТРИ ТИЖНІ В ГЕЛІКОПТЕРІ. СУПЕРСПІВУЧА, СИНТЕТИЧНОМОВНА, КОЛЬОРОВА, СТЕРЕОСКОПІЧНА ЧУТТЄВКА. ПІД СИНХРОНІЗОВАНИЙ АКОМПАНЕМЕНТ ОРГАНУ АРОМАТІВ».
— Візьмися за ті металеві ручки на поруччі крісла, – прошепотіла Леніна. – Бо інакше не відчуєш жодного ефекту чуттєвки.
Дикун так і зробив.
Тим часом вогняні літери вже зникли; десять секунд панувала суцільна темрява; тоді зненацька з’явилися набагато реальніші від реальності, яскраві й незрівнянно могутніші на вигляд від звичайних істот у плоті і крові стереоскопічні образи гігантського негра, який тримав в обіймах золотоволосу й юну, вилицювату бетаплюсову дівчину.
Дикун здригнувся. Що за відчуття на вустах! Він підніс руку до рота; лоскотання припинилося; поклав руку назад на металеву ручку; знову відчув лоскіт на губах. З органу ароматів тим часом долинали пахощі мускусу. Суперголубка звукової доріжки ледь чутно проворкувала: «О-о-ох»; а їй у відповідь пролунав неймовірно глибокий африканський бас з усього лише тридцятьма двома вібраціями за секунду: «А-а-ах». «О-о-а-ах! О-о-а-ах!» Стереоскопічні вуста знову злилися, і лицьові ерогенні зони шести тисяч глядачів у «Альгамбрі» наелектризувалися від нестерпно приємного поколювання. «О-о-ох...»
Сюжет фільму був украй невибагливий. За кілька хвилин після перших охів і ахів (герої заспівали дуетом, а тоді трохи покохалися на тій славнозвісній ведмежій шкурі, кожну волосинку якої – у цьому помічник визначальника не помилявся – можна було виразно відчути й розрізнити) гелікоптер негра потрапив в аварію і негр розбив собі голову. Гуп! Оце так біль у чолі! Серед публіки почулися різноголосі зойки й вигуки «ай» і «ой».
Після цього струсу мозку все негрове зумовлення пішло під три чорти. Він запалав до бета-блондинки винятковою й маніакальною пристрастю. Вона протестувала. Він наполягав. Почалися бійки, переслідування, напад на суперника і, врешті-решт, сенсаційне викрадення. Бета-блондинка опинилася всупереч своїй волі на небі, де й ширяла впродовж трьох тижнів, перебуваючи в дикій і антисуспільній ситуації, наодинці з чорним безумцем. Але врешті-решт, після цілої серії пригод і безлічі повітряних акробатичних піруетів, троє вродливих молодих альф зуміли її визволити. Негра відправили в реабілітаційно-зумовлювальний центр для дорослих, і фільм завершився добропорядним хепі-ендом, під час якого бета-блондинка стала коханкою всіх трьох своїх рятівників. Вони перервали свої любощі тільки для того, щоб заспівати синтетичним квартетом під повноцінний супероркестровий акомпанемент і пахощі гарденій з органу ароматів. Тоді ще востаннє з’явилася ведмежа шкура, і серед реву сексофонів прощальний стереоскопічний цілунок розтав у пітьмі, а фінальний електролоскіт завмер на вустах, мов нетля, що помирає, тріпається, тріпається, дедалі слабше, дедалі кволіше, аж поки врешті зовсім-зовсім затихає.
Але для Леніни ця нетля так і не померла остаточно. Навіть після того, як спалахнуло світло і вони вже поволі просувалися разом із натовпом до ліфтів, ця примарна нетля ще й далі тріпотіла на її губах, ще й далі знаходила тремкі і звабливі стежки збудження і насолоди на її шкірі. У неї розчервонілися щоки. Вона схопила Дикуна за обм’яклу руку, притиснувши її до себе. Він зиркнув на неї, поблідлий, стражденний, сповнений жаги, якої сам соромився. Він не був її гідний, ні... На якусь мить перетнулися їхні погляди. Які скарби обіцяли її очі! Яким темпераментом вони світилися, якою королівською звабою! Він поспіхом відвернувся й висмикнув з полону свою руку. Сам того не усвідомлюючи, він був нажаханий, що вона перестане бути тією, якої він вважав себе недостойний.
— Я не думаю, що вам варто бачити такі речі, – сказав він, поспішаючи звинуватити в будь-якому минулому чи майбутньому відхиленні від досконалості не саму Леніну, а довколишні обставини.
— Які такі речі, Джоне?
— Такі, як цей жахливий фільм.
— Жахливий? – Леніна була щиро здивована. – Мені він здався дуже милим.
— Він був ганебний, – обурено вигукнув він, – низькопробний.
Вона похитала головою:
— Я щось тебе не розумію. – Чому він був такий дивакуватий? Чому аж зі шкіри пнувся, щоб усе зіпсувати?
У таксікоптері він майже не дивився на неї. Пов’язаний ніколи не висловленими обітницями, вірний законам, які вже давно втратили силу, він мовчки сидів, дивлячись в інший бік. Інколи ціле його тіло нервово здригалося, немовби чийсь палець зненацька торкав якусь туго нап’яту струну, що ось-ось може обірватися.
Таксікоптер приземлився на даху будинку з Леніниною квартирою. «Нарешті», – радісно подумала вона, виходячи з кабіни. Нарешті... хоч він і
— На добраніч, – пролунав у неї за спиною здушений голос. Леніна рвучко озирнулася. Він стояв у дверях таксі, не відводячи від неї очей; мабуть, дивився так на неї весь той час, поки вона пудрила свого носика, чекаючи... але чого? чи просто вагаючись, не в змозі наважитися, й постійно думаючи, думаючи... вона навіть уявити не могла собі ці дивовижні думки. – На добраніч, Леніно, – повторив він, зобразивши на обличчі химерну чи то Гримасу, чи спробу усмішки.
— Але ж, Джоне... я думала, що ти... тобто хіба ти не?..
Він зачинив двері й нахилився до водія, щось йому кажучи. Таксі злетіло в повітря.
Дивлячись у віконечко на підлозі, Дикун міг бачити обличчя Леніни, що дивилося вгору, бліде в синюватому світлі ліхтарів. Її вуста були розкриті, вона щось гукала. Її постать стрімко віддалялася від нього; далекий квадратик даху немовби провалювався в пітьму.
За якихось п’ять хвилин він уже був у своїй кімнаті. Дістав зі схованки свій поточений мишами томик, з релігійним благоговінням перегорнув заплямлені й пожмакані сторінки, а тоді почав читати «Отелло». Він пригадав, що Отелло був подібний на того персонажа з «Трьох тижнів у гелікоптері»... також був чорний.
Витираючи очі, Леніна покрокувала дахом до ліфта. Спускаючись на свій двадцять сьомий поверх, вона витягла пляшчинку
РОЗДІЛ 12
Бернард мусив кричати крізь замкнені двері; Дикун не хотів їх відчиняти.