Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 29)
— Який чудесний світ новий... – Таке враження, що власна пам’ять вирішила зіграти з ним злий жарт, і Дикун тепер увесь час повторював Мірандині слова. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди[14].
— І мушу вас запевнити, – сказав на завершення менеджер людського фактора, коли вже вони виходили з фабрики, – що в нас майже не виникає якихось непорозумінь з робітниками. Ми завжди знаходимо...
Але Дикун раптово покинув своїх компаньйонів і почав несамовито блювати за якимись лавровими кущами, немов тверда земля під його ногами стала гелікоптером, що провалюється в повітряну яму.
«Дикун, – написав Бернард, – відмовляється вживати
Вони приземлилися в Ітоні на даху Верхньої школи. З другого боку шкільного подвір’я сяяли під сонцем всі п’ятдесят два білосніжні поверхи Лаптонської вежі. Ліворуч од них був коледж, а праворуч – шкільна громадська співальня, що хизувалися своїми залізобетонними і скляними конструкціями. Посеред чотирикутного подвір’я стояла дещо старомодна статуя з хромованої сталі нашого господа Форда.
Коли вони зійшли з вертольота, їх зустріли доктор Ґафні, ректор, і міс Кіт, директриса.
— Чи багато у вас тут близнюків? – трохи боязко поцікавився Дикун, коли вони вирушили на оглядини коледжу.
— Та ні, – відповів ректор. – Ітон призначений винятково для хлопців і дівчат з найвищих каст. Одна яйцеклітина, одна доросла особа. Це, звісно, ускладнює навчальний процес. Але з цим треба миритися, – зітхнув він, – адже їм доведеться брати на себе велику відповідальність і мати справу з надзвичайними ситуаціями.
Бернардові тим часом дуже сподобалася міс Кіт.
— Можливо, Ви матимете вільний вечір у будь-який понеділок, середу або п’ятницю, – натякнув він їй. Показавши великим пальцем на Дикуна, він додав: – Цікава, знаєте, особа. Дивна.
Міс Кіт усміхнулася (і він відзначив її вельми милу усмішку), подякувала і сказала, що з радістю відвідає якусь з його вечірок. Ректор відчинив двері.
Після п’яти хвилин у цьому класі для подвійноплюсових альф Джон відчув себе дещо збентеженим.
— Що таке елементарна теорія відносності? – пошепки запитав він у Бернарда. Той почав спочатку пояснювати, а тоді схаменувся й запропонував перейти в якийсь інший клас.
У коридорі було чути, як з-за дверей до кабінету географії для бета-мінусових пролунав дзвінкий і високий жіночий голос:
— Раз, два, три, чотири, – а тоді втомлено й нетерпляче: – Відставити.
— Мальтузіанські вправи, – пояснила директриса. – Більшість наших дівчат, звичайно, ялові. Я сама теж яловиця. – Вона всміхнулася Бернардові. – Але в нас є близько восьмиста нестерилізованих осіб, яким потрібні постійні вправи.
У бета-мінусовому географічному класі Джон довідався, що «дикунська резервація – це місце, яке через несприятливі кліматичні чи геологічні умови або ж через нестачу природних ресурсів не вартувало цивілізаційних витрат». Клацнув вимикач; кімната стала темною; і ось раптово на екрані вгорі виникло зображення «покутників» з Акоми, що розпростерлися перед Дівою Марією, ремствуючи так, як Джон колись це від них чув, і каючись у своїх гріхах перед розп’ятим Ісусом та образом Пуконґа у вигляді орла. Юні ітонці аж покотилися з реготу. Покутники, й далі лементуючи, звелился на ноги, поскидали з себе верхній одяг і почали шмагати себе вузлуватими батогами, удар за ударом. Регіт залунав з подвійною силою, заглушуючи стогін покутників.
— Але чому вони так регочуть? – ошелешено й гірко запитав Дикун.
— Чому? – перепитав ректор, повертаючи до нього своє усміхнене обличчя. – Чому? Таж тому, що це неймовірно кумедне видовище.
У цій кінематографічній напівтемряві Бернард ризикнув зробити те, на що, мабуть, ніколи б не наважився раніше навіть в суцільній пітьмі. Відчуваючи впевненість у своєму новому статусі важливої персони, він обійняв директрису за талію. Вона з готовністю підкорилася цьому його залицянню. Він був уже готовий обмінятися з нею кількома поцілунками або легенько її вщипнути, коли це знову клацнули, відчиняючись, віконниці.
— Мабуть, підемо далі, – мовила директриса й попрямувала до дверей.
— А це, – оголосив невдовзі ректор, – кімната гіпнопедичного контролю.
Сотні апаратів синтетичної музики, по одному на кожну спальню, стояли на поличках уздовж трьох стін кімнати; в шухлядках на четвертій стіні лежали паперові рулони зі звуковими доріжками, де були зафіксовані різноманітні гіпнопедичні уроки.
— Вкладаєте рулон ось сюди, – почав пояснювати Бернард, урвавши доктора Ґафні, – натискаєте цей вимикач...
— Ні, отой, – роздратовано виправив його ректор.
— Хай буде так. Рулон розкручується. Селенові давачі перетворюють світлові імпульси на звукові хвилі, і...
— І ось маєте, – договорив за нього доктор Ґафні.
— А чи вони читають Шекспіра? – запитав Дикун, коли вони проминали шкільну бібліотеку, прямуючи до біохімічних лабораторій.
— Звичайно, ні, – почервоніла директриса.
— У нашій бібліотеці, – уточнив доктор Ґафні, – зберігається лише довідкова література. Якщо молодим людям потрібно розважитися, вони йдуть на чуттєвки. Ми не заохочуємо їх віддаватися самотнім утіхам.
Трасою за склом проїхало п’ять автобусів, заповнених дівчатами й хлопцями, які або співали, або мовчки горнулися одне до одного.
— Повертаються якраз, – почав пояснювати доктор Ґафні, а Бернард тим часом пошепки домовився з директрисою про побачення цього самого вечора, – зі слауського крематорію. Зумовлення стосовно смерті починається з вісімнадцяти місяців. Кожен малюк двічі на тиждень приходить зранку в лікарню для тих, хто помирає. Там вони можуть знайти найкращі іграшки, а в дні смерті їх пригощають шоколадними вершками. Вони привчаються сприймати смерть як щось буденне.
— Як будь-який інший фізіологічний процес, – діловито додала директриса.
О восьмій в «Савої». Все домовлено.
Повертаючись до Лондона, вони зупинилися на фабриці телекорпорації в Брентфорді.
— Можеш зачекати тут хвилинку, поки я піду й зателефоную? – запитав Бернард.
Дикунові довелося доволі довго його чекати. Якраз верталася з роботи головна денна зміна. Юрби нижчокастових робітників вишиковувалися в чергу біля монорейкової станції... сім або й вісім сотень гамм, дельт і епсилонів, чоловіків і жінок, серед яких можна було розрізнити хіба що десяток-два інакших облич і статур. Кожному з них, окрім квитка, касир видавав невеличку картонну коробочку, як для піґулок. Довжелезна черга-гусінь з чоловіків і жінок поволі просувалася далі.
— Що в оцих (йому пригадався «Венеціанський купець»), в оцих скриньках? – поцікавився Дикун, коли нарешті повернувся Бернард.
— Денна пайка
Він лагідно взяв Джона за руку, й вони попрямували до гелікоптера.
Леніна, співаючи, забігла в роздягальню.
— У тебе такий задоволений вигляд, – відзначила Фанні.
— Бо я дуже задоволена, – визнала Леніна, потягнувши за блискавку – шурх! – Півгодини тому зателефонував Бернард. – Шурх, шурх! Вона скинула шорти. – У нього непередбачені справи. – Шурх! – Попросив, чи не могла б я взяти вечором Дикуна на чуттєвки. Мушу летіти. – Вона побігла до ванної кімнати.
— Яка щаслива, – мовила впівголоса Фанні, дивлячись услід Леніні.
У цих словах не відчувалося заздрощів; доброзичлива Фанні просто констатувала факт. Леніні й справді щастило; щастило поділити разом із Бернардом чималу порцію неймовірної популярності Дикуна, щастило віддзеркалювати своєю непоказною особою цей миттєвий і такий фешенебельний тріумф. Хіба ж не запропонувала їй виступити з лекцією про власний досвід сама генеральна секретарка фордівської асоціації юначок? Хіба ж не запросили її на щорічний обід клубу афродиток? Хіба ж не показали її нещодавно в «Чуттєвковинах», де її могли побачити, почути й помацати незліченні мільйони мешканців планети?
Не менш привабливою була й увага, яку їй виказували всілякі поважні персони. Другий секретар постійного Світового контролера запросив її на вечерю й на сніданок. Одні вихідні вона провела з Верховним суддею Форда, а другі – з архігромадським співцем кентерберійським. Президент зовнішніх і внутрішніх секрецій постійно їй телефонував, а з заступником управителя європейського банку вона побувала в Довілі.
— Це, звісно, чудово. А все ж таки, – зізналася вона Фанні, – я відчуваю, ніби отримую щось обманним шляхом. Адже всі вони насамперед хочуть довідатися, що відчуваю я, кохаючись із Дикуном. А я мушу казати, що й сама не знаю. – Вона похитала головою. – Більшість чоловіків мені, звичайно, не вірять. Але ж це правда. Я б і сама хотіла дізнатися, – додала вона сумовито й зітхнула. – Він страшенно вродливий; ти ж погоджуєшся?
— Але ж хіба ти не подобаєшся йому? – здивувалася Фанні.