Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 32)
Дикун неочікувано поставився до цього «здутого» Бернарда значно прихильніше, ніж досі.
— Ти тепер подібніший на того, ким був у Малпаїсі, – сказав він, коли Бернард переповів йому свою сумну пригоду. – Пам’ятаєш, як ми з тобою розмовляли вперше? Біля тієї малої халупи. Ти тепер такий, як і тоді.
— Бо я знову нещасний; ось чому.
— Ну, я б радше волів бути нещасним, ніж задовольнятися цим фальшивим і облудним щастям, яким ти тут упивався.
— Мені це подобається, – гірко зронив Бернард. – Бо це ж усе через тебе. Ти відмовився прийти на мою вечірку і налаштував усіх проти мене! – Він знав, що його слова були несправедливі до абсурду; він визнав спочатку мовчки, а тоді навіть вголос усю слушність того, що сказав Дикун про нікудишність друзів, які внаслідок такої дріб’язкової провокації обертаються в лютих ворогів. Але попри всі ці визнання, попри те, що підтримка і прихильність приятеля була тепер його єдиною розрадою, Бернард усупереч цьому плекав, разом із цілком щирою симпатією, приховану образу на Дикуна, замислюючи проти нього цілу кампанію дрібної помсти. Плекати образу на архігромадського співця було марно; не існувало жодної можливості помститися головному пляшкувальникові або помічникові визначальника. Як жертва Дикун володів у Бернардових очах величезною перевагою над усіма іншими: він був доступний. А одним із головних призначень друга є його здатність зазнавати страждань (хоч і в значно м’якшій і символічній формі) від кари, яку ми воліли б, але нездатні завдати ворогам.
Ще одним таким жертовним приятелем Бернарда був Гельмгольц. Коли після своєї ганьби Бернард прийшов до нього, благаючи відновити дружбу, яку він цілком занедбав, засліплений своїм успіхом, Гельмгольц погодився на це без жодних докорів і коментарів, немовби зовсім і забув про їхню сварку. Зворушений Бернард відчув себе одночасно приниженим такою великодушністю – великодушністю, що здавалася ще дивовижнішою і відповідно ще принизливішою через те, що була спричинена аж ніяк не
Під час їхньої першої після розриву зустрічі Бернард поділився своїми негараздами і прийняв співчуття. І лише за декілька днів на свій подив він довідався, відчувши певні докори сумління, що не тільки він потрапив у халепу. Гельмгольц також опинився в конфліктній ситуації з начальством.
— Це сталося через рими, – пояснив він. – Я читав, як звично, лекції з прогресивної емоційної інженерії для студентів-третьокурсників. Дванадцять лекцій, у сьомій з яких ішлося про рими. Вона мала назву «Використання рим у моральній пропаганді і рекламах». Я завжди ілюструю свої лекції низкою технічних зразків. Цього разу я вирішив подати їм один такий приклад, який написав сам. Чисте божевілля, звісно; але я не зміг себе втримати. – Він усміхнувся. – Мені було цікаво побачити їхню реакцію. Крім того, – додав він серйознішим тоном, – я хотів скористатися цим з пропагандистським наміром; я зробив спробу методом інженерії викликати в них емоції, які я відчував, творячи ці рими.
О, Форде! – Він знову засміявся. – Який здійнявся галас! Мене викликав ректор з погрозами негайно звільнити з посади. Тепер я мічений, парія.
— А що то були за рими? – поцікавився Бернард.
— Про самотність.
Бернард здивовано вигнув брови.
— Та я тобі їх продекламую, якщо хочеш. – І Гельмгольц почав читати:
— Ну, отже, я навів це як приклад, а на мене донесли ректорові.
— Мене це не дивує, – знизав плечима Бернард. – Це ж явно заперечує всі їхні вчення-ві-сні. Пам’ятаєш, що існує принаймні чверть мільйона застережень проти самотності.
— Я знаю. Мені просто хотілося побачити, який це викличе ефект.
— Ну, от ти й побачив.
Гельмгольц засміявся.
— Я відчуваю, – сказав він, помовчавши, – ніби тільки тепер я знаю, про що мені писати. Ніби тільки тепер я стаю здатним використовувати ту силу, яку я відчуваю в собі... ту додаткову, приховану енергію. Мене починає щось переповнювати. – Попри всі його біди він виглядав, на думку Бернарда, цілком щасливий.
Гельмгольц і Дикун відразу відчули взаємну прихильність. Вона була така щира, що Бернард відчув гострий напад ревнощів.
За всі ці тижні він так і не зміг досягти такої інтимної близькості з Дикуном, яка миттєво встановилася між ним і Гельмгольцом. Дивлячись на них, слухаючи їхні розмови, він іноді гірко жалкував, що взагалі їх познайомив. Він соромився цих своїх ревнощів і намагався притлумити ці почуття або самостійно, або заживаючи
Під час третьої своєї зустрічі з Дикуном Гельмгольц продекламував йому свої рими про самотність.
— Що ти про це думаєш? – запитав він, закінчивши читати.
Дикун похитав головою.
— Послухай-но
Гельмгольц слухав дедалі схвильованіше. На словах «простором аравійським» він здригнувся; почувши «ти, крикливий передвіснику біди», він несподівано втішено усміхнувся; коли прозвучало «тінь хижацького крила», його щоки налилися кров’ю, але після слів «померла музика» він зблід і затремтів від неочікуваної емоції. Дикун читав далі:
— Оргія-поргія! – вигукнув Бернард, перериваючи читання своїм гучним і неприємним реготом. – Та це ж просто гімн Солідарної служби. – Він мстив своїм приятелям за те, що вони ставилися один до одного прихильніше, ніж до нього самого.
Впродовж наступних їхніх кількох зустрічей він постійно насолоджувався цим актом дріб’язкової помсти. Це була проста і надзвичайно ефективна дія, адже і Гельмгольц, і Дикун страшенно болісно сприймали сам факт осквернення і нищення такої дорогої для них поетичної кришталевої чаші. Врешті-решт Гельмгольц пригрозив виштовхати його геть з кімнати, якщо він посміє ще раз їх обірвати. Але, як не дивно, наступного разу це зробив сам Гельмгольц, причому найганебнішим чином.
Дикун декламував уголос «Ромео і Джульєтту», декламував пристрасно і тремко (адже весь час він уявляв самого себе Ромео, а Леніну – Джульєттою). Гельмгольц зацікавлено і дещо здивовано слухав сцену про першу зустріч закоханих. Сцена в саду захопила його своєю поетичністю; але почуття, про які там ішлося, змусили його всміхнутися. Дійти до такого стану заради того, щоб мати дівчину, – та це ж доволі безглуздо. Але якщо розглядати мовні деталі, що то за чудовий взірець емоційної інженерії!
— На тлі цього старого майстра всі наші найкращі техніки-пропагандисти здаються просто йолопами.
Дикун переможно всміхнувся й читав собі далі. І все йшло доволі гладко, аж поки в останній сцені третьої дії Капулетті і синьйора Капулетті не почали примушувати Джульєтту одружитися з Парісом. Гельмгольцові не сиділося на місці впродовж цілої сцени; та коли Дикун, патетично імітуючи голос Джульстти, вигукнув: