Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 25)

— У здорової дитини, – наспівував він, працюючи, – на сніданок вітаміни.

І Міціма теж собі мугикав пісню про те, як убивали ведмедя. Вони працювали цілісінький день, і весь цей час його переповнювала інтенсивна, всепоглинальна радість.

— Наступної зими, – пообіцяв старий Міціма, – я навчу тебе, як робити лук.

Він дуже довго стояв біля будинку, і ось нарешті там завершилася обрядова церемонія. Двері відчинилися, й усі повиходили назовні. Перший ішов Котлу, витягнувши перед собою міцно стиснуту долоню, немовби там був якийсь коштовний камінь. Слідом за ним з’явилася Кіякіме, також із витягнутою і стиснутою долонею. Вони йшли мовчки, як і решта процесії, що складалася з їхніх братів, сестер, кузинів і інших немолодих людей.

Вони рушили месою поза межі пуебло. На краєчку кручі вони зупинилися, споглядаючи ранковий схід сонця. Котлу відкрив долоню. Там лежала дрібка кукурудзяного борошна; він подмухав на нього, пробурмотів кілька слів, а тоді пожбурив цю жменьку білого пороху в бік сонця. Кіякіме зробила те ж саме. Тоді наперед виступив Кіякімин батько і, піднісши вгору оздоблену пір’ям молитовну паличку, прочитав довгу молитву, а тоді жбурнув паличку вслід за кукурудзяним борошном.

— Ось і все, – гучно проголосив старий Міціма. – Вони одружені.

— Ну, – буркнула Лінда, коли вони вже поверталися, – я можу тільки сказати, що тут багато галасу з нічого. В цивілізованих країнах, коли хлопець забажав дівчину, він просто... Але куди це ти йдеш, Джоне?

Він не озвався, а тільки хутко побіг геть, геть, куди завгодно, де тільки міг би побути на самоті.—

Ось і все. У нього в голові безперестанку лунали ці слова старого Міціми. Все, ось і все... Мовчки і здалеку, але нестямно, розпачливо, безнадійно він любив Кіякіме. А тепер уже все. Йому було шістнадцять.

Під час повного місяця в ківі Антилопи оповідатимуть секрети, творитимуть і народжуватимуть таємниці. Вони заходитимуть у ківу хлопцями, а виходитимуть назовні вже чоловіками. Всі хлопці були трохи перелякані та водночас нетерпляче цього чекали. І ось нарешті цей день настав. Сонце зайшло, й піднявся місяць. Він пішов разом з усіма. Темні постаті чоловіків стояли біля входу в ківу; в освічені червоним глибини вела драбина. Ті хлопці, що були попереду, почали вже лізти додолу. Раптово один з чоловіків підступив до нього, схопив за руку і висмикнув геть із гурту. Він вирвався і знову приєднався до решти. Цього разу той чоловік ударив його і шарпнув за волосся.

— Не для тебе, біловолоско!

А якийсь чоловік додав:

— Не для сина тієї сучки.

Хлопці зареготали.

— Іди! – Він і далі тулився до гурту, тож чоловіки почали кричати: – Геть!

Один із них нахилився, схопив каменюку і пожбурив її.

— Геть, іди геть!

На нього посипалося градом каміння. Закривавлений, він кинувся бігти в пітьму. З освітленої червоним ківи долинали співи. Останній із хлопців спустився драбиною вниз. Він залишився сам.

Цілком сам, поза межами пуебло, на оголеній рівнині меси. Каміння під місячним сяйвом скидалося на відбілені кістки. Десь там унизу, в долині, завивали на місяць койоти. Синяки завдавали йому болю, з порізів і далі сочилася кров; але не тому він ридав; а тому, що залишився сам, тому що його вигнали самого-самісінького в цей залитий місячним сяйвом світ каменів-кістяків. Він сів на самому краєчку провалля. Місяць світив у нього за спиною; він зазирнув додолу, в чорну тінь меси, в чорну тінь смерті. Варто було зробити лише крок, лише один стрибочок... Він простягнув свою освітлену місяцем правицю. Кров і далі сочилася з рани на його зап’ясті. Що кілька секунд з неї зривалася крапля, темна, майже безбарвна у цього мертвяцькому світлі. Крап, крап, крап. Завтра, і завтра, і завтра...[7]

Він збагнув для себе Час, Смерть і Бога.

— Сам, завжди сам, – вимовив юнак.

Ці слова озвалися тужливим відлунням у Бернардовій свідомості. Сам, самотній...

— Я теж, – у пориві довірливості зізнався він. – Жахливо самотній.

— Справді? – здивовано перепитав Джон. – Я думав, що в Іншому Місці... Адже Лінда мені завжди казала, що там ніхто не буває самотній.

Бернард зніяковіло зашарівся.

— Розумієш, – пробелькотів він, одвертаючи очі, – я, мабуть, трохи відрізняюся від усіх інших. Якщо хтось декантується інакшим...

— Так, справді. – Юнак згідно кивнув. – Той, хто інакший, мусить бути самотнім. До нього всі ставляться по-свинськи. Знаєш, що мені перекрили абсолютно все? Коли інших хлопців вислали провести ніч у горах... знаєш, коли тобі має наснитися твоя священна тварина... то мені не дозволили піти з ними; зі мною не діляться жодними таємницями. Хоч я й сам це осягнув, – додав він. – П’ять днів нічого не їв, а тоді однієї ночі сам пішов у ті гори. – Він показав на них.

Бернард поблажливо всміхнувся.

— І що, тобі хтось наснився? – запитав він.

Юнак кивнув.

— Але я не повинен тобі казати хто. – Якусь мить він помовчав, а тоді сказав притишеним голосом: – Одного разу я зробив таке, чого ніхто з них не робив: я вдень, у спеку, простояв біля скелі, розставивши руки, як Ісус на хресті.

— А це ще для чого?

— Я хотів зрозуміти, що означає бути розп’ятим. Висіти отак під сонцем...

— Але чому?

— Чому? Ну... – Він завагався. – Бо я відчув, що мушу це зробити. Якщо Ісус зумів витримати. А потім, якщо хтось вчинив недобре... Крім того, я був нещасливий; це ще одна причина.

— Якийсь доволі дивний спосіб лікуватися від нещасть, – мовив Бернард. Але, поміркувавши, вирішив, що, зрештою, в цьому щось є. Краще принаймні, ніж та сома...

— За якийсь час я зомлів, – вів далі юнак. – Упав долілиць. Бачиш, тут шрам, де я порізався? – Він забрав із чола пасмо густого жовтавого волосся. На правій скроні відкрився рубець, блідий і зморщений.

Бернард глянув, а тоді здригнувся і швидко відвів очі. Він був зумовлений на те, щоб відчувати в подібних випадках не так жаль, як огиду. Будь-яка згадка про хворобу чи ушкодження здавалася йому не тільки жахливою, але й відразливою й гидкою. Мов нечистоти або фізичні вади чи старість. Він поспіхом змінив тему.

— Цікаво, чи не хотів би ти поїхати разом з нами в Лондон? – запитав він, роблячи перший крок в операції, стратегію якої він потай почав розробляти, відколи довідався в тому маленькому будинку, хто мав би бути «батьком» цього юного дикуна. – Маєш таке бажання?

Обличчя юнака засвітилося.

— Ти це серйозно?

— Звичайно; тобто якщо я дістану дозвіл.

— І Лінда теж?

— Ну... – Він завагався. Ця бридка істота! Ні, це неможливо. Хіба що, хіба що... Бернард раптом усвідомив, що власне її огидність може стати у великій пригоді. – Та звісно! – вигукнув він, намагаючись виправити враження від своїх початкових вагань надмірною і штучною сердечністю.

Юнак набрав повні груди повітря.

— Невже це може здійснитися... мрія всього мого життя! Ти пам’ятаєш, що казала Міранда?

— Яка Міранда?

Але юнак явно навіть не почув цього запитання.

— О диво! – вигукнув він; його очі сяяли, а все обличчя палахкотіло рум’янцем. – Які вродливі я створіння бачу! Яке прекрасне це поріддя людське! – Його рум’янець раптом став багряним; він думав про Леніну, цього ангела у віскозній сукні пляшково-зеленого кольору, що вилискувала молодістю й живильними кремами, пухкеньку, з такою милою усмішкою. Його голос затремтів. – Який чудесний світ новий оцей[8], – почав було він, але тоді раптово замовк, кров відринула від його щік, і він став блідий наче папір. – Ти з нею одружений? – запитав він.

— Я що?

— Одружений. Ну, знаєш... назавжди. Це так індіанською кажуть... «назавжди»; і цього вже не зміниш.

— О, Форде, ні! – Бернард не зміг втриматися від сміху.

Джон також засміявся, але з іншої причини... він засміявся від щирої радості.

— Який чудесний світ, – повторив він. – Який чудесний світ новий оцей, де отакі є люди. Почнімо негайно.

— Інколи ти дуже дивно висловлюєшся, – сказав Бернард, спантеличено поглядаючи на юнака. – До того ж, чи не волів би ти зачекати, аж поки побачиш цей новий світ насправді?

РОЗДІЛ 9

Леніна відчувала, що після цього химерного й жахливого дня вона має цілковите право на гарний і безтурботний відпочинок. Щойно вони повернулися до їхнього притулку, як вона заковтнула шість напівграмулькових таблеток соми, лягла на ліжко і за якихось десять хвилин поринула в мандрівку місячною вічністю. Принаймні вісімнадцять годин мало минути, аж поки вона повернеться у звичний часовий вимір.

Бернард тим часом замислено лежав у пітьмі, так і не склепивши очей. Заснув він аж після опівночі. Вже добре після опівночі; але його безсоння було далеко не безплідне; він розробив план.

Наступного ранку рівно о десятій з гелікоптера вийшов окторон у зеленій уніформі. Бернард чекав його серед агав.

—   Міс Краун зараз на сома-вакаціях, – пояснив він. – До п’ятої навряд чи повернеться. А отже, ми маємо сім годин часу.

Він міг би полетіти в Санта-Фе, зробити все, що йому потрібно, і знову повернутися в Малпаїс набагато раніше, ніж вона прокинеться.

— Їй тут безпечно залишатися самій?

— Безпечно, як у гелікоптері, – запевнив його окторон.

Вони сіли у вертоліт і майже відразу злетіли. О десятій тридцять чотири вони зробили посадку в Санта-Фе на даху місцевої пошти; о десятій тридцять сім Бернард уже зв’язався з офісом Світового контролера у Вайтхолі; о десятій тридцять дев’ять він розмовляв з четвертим за ранґом секретарем його фордичності; о    десятій сорок чотири він переповідав свою історію першому секретареві; а о десятій сорок сім з половиною в його вухах пролунав глибокий і лункий голос Мустафи Монда.