Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 27)

— Я знаю. Але тим паче до цього треба поставитися з усією суворістю. Його інтелектуальні досягнення аж ніяк не знімають з нього відповідальності за його моральні якості. Що талановитіша людина, то більша в неї здатність ввести в оману інших. Хай краще постраждає хтось один, перше ніж він розбестить багатьох. Обміркуйте цю справу безпристрасно, містере Фостер, і ви побачите, що не існує мерзеннішого злочину, ніж неортодоксальна поведінка. Вбивство знешкоджує лише якусь одну особу... а, врешті-решт, що таке особа? – Широким жестом він показав на ряди мікроскопів, пробірок, інкубаторів. – Ми легко можемо її відтворити... і в будь-якій кількості. Неортодоксальність загрожує не лише особистості; вона завдає удару цілому суспільству. Так, цілому суспільству, – повторив він. – Ага, а ось і він.

Бернард якраз увійшов у кімнату й просувався до них поміж рядами запліднювальників. Під маскою показної самовпевненості приховувалася його нервозність. Він привітався:

— Доброго ранку, пане Директоре, – до абсурду гучним голосом, а тоді, виправляючи помилку, сміховинно тихо пискнув: – Ви просили мене прийти й поговорити з вами тут.

— Так, містере Маркс, – зловісно мовив Директор. – Я справді запросив вас прийти сюди до мене. Я так розумію, що вчора ви повернулися зі своїх вакацій.

— Правильно, – підтвердив Бернард.

— Такс-с, – просичав, наче змія, Директор. А тоді зненацька підвищив голос. – Пані й панове, – сповістив він, – пані й панове.

Спів дівчат, похилених над пробірками, і посвистування мікроскопістів одразу вщухло. Запала цілковита тиша; всі озирнулися.

— Пані й панове, – знову повторив Директор, – вибачте, що я перериваю вашу працю. До цього мене приневолює неприємний обов’язок. Безпека і стабільність суспільства опинилися під загрозою. Цей чоловік, – показав він звинувачувальним жестом на Бернарда, – цей чоловік, який стоїть оце перед вами, цей альфа-плюс, якому стільки було даровано і від якого відповідно стільки очікувалося, цей ваш колега... чи радше, мабуть, уже колишній ваш колега?.. вульгарно взяв і не виправдав покладену на нього довіру.

Своїми єретичними поглядами на спорт і на сому, скандальною неортодоксальністю свого сексуального життя, відмовою коритися вченню господа нашого Форда і поводитися належно в години дозвілля він уже змалечку (тут Директор осінив себе знаком «Т») виявив себе ворогом суспільства, руйнівником, пані й панове, порядку і стабільності, бунтівником супроти самої цивілізації. Саме тому я пропоную звільнити його, ганебно звільнити з посади, яку він займав у цьому Центрі; я пропоную негайно перевести його в найнижчу за ранґом філію Центру, а також задля того, щоб це покарання відповідало найвищим інтересам суспільства, відправити його якнайдалі від будь-якого великого населеного пункту. Він матиме найменше нагод спокутувати інших своїм безфордним прикладом в Ісландії. – Директор витримав паузу; тоді, склавши на грудях руки, багатозначно повернувся до Бернарда. – Марксе, – мовив він, – чи є в тебе бодай якась підстава заперечувати проти негайного виконання цього присуду?

— Так, є, – дуже голосно відповів Бернард.

Директор цього не сподівався, але поблажливо запропонував:

— Ну, то наведи її нам.

— Звичайно. Мушу тільки когось сюди запросити. Хвилиночку. – Бернард швиденько рушив до дверей у коридор і рвучко відчинив їх. – Заходь, – звелів він, і в кімнаті з’явилася та, що й мала стати його виправданням.

Хтось зойкнув, кімнатою пронеслося здивоване й нажахане бурмотіння; якась дівчина заверещала; вилізши на стільця, щоб добре все побачити, хтось перекинув дві пробірки зі сперматозоїдами. Жирна, обрезкла і дряхла, особливо на тлі цих пружних моложавих тіл і неспотворених облич, у кімнату зайшла Лінда, немов якась химерна і страхітлива потвора, що кокетливо шкірилася своєю беззубою й безбарвною посмішкою і похитувала дебелими стегнами, демонструючи, як їй, мабуть, здавалося, спокусливу чуттєвість. Бернард ішов поруч із нею.

— Ось він, – показав він на Директора.

— Невже ти думав, що я його не впізнаю? – обурено зронила Лінда, а тоді звернулася до самого Директора: – Звичайно, я тебе знаю; Томакіне, я розпізнала б тебе серед тисячі інших облич. Але ти вже, мабуть, забув про мене. Не пригадуєш? Ти не пригадуєш, Томакіне? Свою Лінду? – Вона стояла й дивилася на нього, схиливши голову вбік і далі всміхаючись, хоч ця посмішка, зустрівшись з виразом огиди на закам’янілому Директоровому обличчі, ставала дедалі менш упевненою, аж поки остаточно не зникла. – Ти не пригадуєш, Томакіне? – повторила вона тремтячим голосом. Її збентежені очі були сповнені болю. Одутле і вкрите плямами обличчя викривилося у гротескну гримасу безмежної скорботи. – Томакіне! – Вона простягла до нього руки. Хтось почав хихикати.

— Що означає, – почав говорити Директор, – цей потворний...

— Томакіне! – Вона підбігла до нього, волочачи по землі поли свого пончо, обвила руками його за шию і сховала в нього на грудях обличчя.

Всі вибухли нестримним реготом.

— ...цей потворний розіграш, – перейшов на крик Директор, закінчуючи речення.

Почервонівши, він намагався визволитися з її обіймів. Вона ж відчайдушно вчепилася в нього.

— Але ж я Лінда, я Лінда. – її слова заглушив регіт. – Я ж народила тобі дитину, – заволала вона, перекрикуючи галас. Зненацька запала приголомшлива тиша; всі ніяково ховали очі, не знаючи, куди поглянути. Директор раптово зблід, перестав чинити опір і нажахано дивився на неї, тримаючи руками її зап’ястя. – Так, дитину... я її матір. – Вона з викликом кинула це сороміцьке слово в обурено принишклу юрбу; а тоді несподівано відштовхнула Директора, сповнена сорому й ганьби, затулила обличчя руками й заридала. – Це не моя вина, Томакіне. Бо ж я завжди робила вправи, правда? Правда? Завжди... Навіть не знаю, як... Якби ти знав, який це жах, Томакіне... Та все одно він був моєю розрадою. – Обернувшись до дверей, вона покликала: – Джоне! Джоне!

Він одразу ж з’явився, застиг на мить у дверях, роззирнувся, а тоді м’яко перетнув у своїх мокасинах кімнату, впав навколішки перед Директором і чітко вимовив:

— Мій батьку!

Це слово (а «батько» за своїм значенням було не аж таким огидним відхиленням від моральних норм, пов’язаних з дітородженням, і вважалося скоріше грубим і вульгарним, ніж непристойним, копрологічною радше, ніж порнографічною недоречністю); отже, це комічно грубувате слівце відразу зняло напругу, що ставала вже нестерпною. Юрба вибухла шаленим, майже істеричним реготом, що, здавалося, ніколи не зупиниться. Мій батьку... і це стосувалося Директора! Мій батьку! О, Форде, Форде! Це було вже занадто. Сміх і гиготіння залунали з новою силою, обличчя спотворилися від реготу, а з очей потоком полилися сльози. Ще шість пробірок зі сперматозоїдами впали на землю. Мій батьку!

Блідий, з нестямно вибалушеними очима, Директор зацьковано роззирнувся довкола, агонізуючи від такого приниження.

Мій батьку! Регіт, що починав було вщухати, вибухнув з новою силою. Директор затулив руками вуха й кинувся геть із кімнати.

РОЗДІЛ 11

Після тієї сцени в запліднювальній кімнаті вся вищекастова еліта Лондона горіла бажанням побачити те розкішне створіння, котре впало навколішки перед Директором інкубаційно-зумовлювального центру (хоч це вже був колишній Директор, адже бідолаха відразу ж пішов у відставку, й відтоді його вже ніколи не бачили в центрі), плюхнулося перед ним навколішки і звернулося до нього (важко було повірити, що ця сміхота сталася насправді!) «мій батьку». Лінда ж, навпаки, не викликала ні в кого жодного інтересу; ні в кого не виникало анінайменшого бажання її бачити. Назвати себе матір’ю – це вже була не сміхота, а гидотна непристойність. Крім того, вона ж не була справжньою дикункою, бо з’явилася на світ із пляшки й була зумовлена, як і всі інші: тож і якихось химерних думок у неї аж ніяк не могло бути. А насамкінець... і це, мабуть, найбільше відштовхувало людей від бажання побачити бідолашну Лінду... вона мала відразливу зовнішність. Дебела; давно вже не першої молодості; з гнилими зубами і плямистим обличчям, а та її фігура (о, Форде!)... на неї просто не можна було дивитися без того, щоб вас не починало нудити, так, по-справжньому нудити. Тому вся еліта була рішуче налаштована на те, щоб Лінда зовсім не потрапляла їм на очі. А Лінда, чесно кажучи, також не палала бажанням бачити їх. Повернення до цивілізації означало для неї повернення до соми, з можливістю лежати безперервно в ліжку, перебуваючи у стані ейфорії, без того, щоб прокидатися з болем голови і нападами блювоти, без того почуття сорому, яке охоплювало її завжди після пейотля, немовби вона вчинила якусь ганебну антисуспільну дію, після якої не годна була глянути людям у вічі. Сома ніколи не викидала таких коників. Вона дарувала справжнє свято, і якщо наступного ранку й відчувалося якесь невдоволення, то тільки порівняно з блаженством самого свята, а не як щось глибоко вкорінене й ганебне. Найкращими ліками від цього було постійне повернення свята. Вона пожадливо вимагала дедалі більших і частіших доз. Доктор Шоу спочатку заперечував; але врешті-решт дозволив їй отримувати бажане. Вона щодня приймала дозу в двадцять грамульок.