Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 24)

Лінда навчила його читати. Вона малювала йому на стіні вугіллям картинки: сидячу тваринку, немовлятко у пляшці; тоді почала писати букви. ІДЕ КІТ ЧЕРЕЗ ЛІД. А ТЕ КАЧА ДРІБНО СКАЧЕ. Наука йому давалася легко і швидко. Коли він уже навчився читати всі ті слова, що їх вона писала на стіні, Лінда відчинила свою велику дерев’яну скриньку й витягла з-під тих кумедних червоних панталончиків, яких вона ніколи не носила, тоненьку книжечку. Він її й раніше вже часто бачив. «Коли підростеш, – казала вона, – зможеш її прочитати». Ну, ось він уже й виріс. Його переповнювала гордість.

— Боюся, вона тобі не видасться надто цікавою, – мовила вона. – Але іншої в мене немає. – Вона зітхнула. – Якби ти тільки бачив, які чудові читальні автомати були в нас у Лондоні!

Він почав читати. «Хіміко-бактеріологічне зумовлення ембріонів. Практичні інструкції для бета-обслуги ембріональних складів». Минуло чверть години, заки він спромігся нарешті прочитати цю назву. Тоді він пожбурив книжку на підлогу.

— Паскудна-препаскудна книжка! – крикнув він і залився сльозами.

Хлопчаки й далі виспівували свою гидотну пісеньку про Лінду. А ще вони інколи глузували з того, що він ходить такий обшарпаний. Коли в нього роздирався одяг, Лінда не знала, як його залатати. В Іншому Місці, казала вона йому, люди просто викидають дірявий одяг геть і дістають собі новий. «Голодранець, голодранець!» – насміхалися з нього хлопці. «Зате я вмію читати, – заспокоював він сам себе, – а вони ні. Вони й зеленого поняття не мають про читання». Якщо він зосереджувався на думках про читання, йому було доволі легко вдавати, що він плювати хотів на їхні кпини. Він знову попросив Лінду дати йому ту книжечку.

Що більше хлопці глузували й тикали на нього пальцями, то наполегливіше він брався за читання. Невдовзі він уже цілком добре міг прочитати всі слова. Навіть найдовші. Але що вони означали? Він поцікавився в Лінди; але навіть після її відповідей йому не все було зрозуміле. Хоч найчастіше вона взагалі не знала, що йому відповісти.

— Що таке хімічні препарати? – запитував він.

— Ну, різні там солі магнію й алкоголь для того, щоб дельти й епсилони були малими й недорозвиненими, а ще, скажімо, карбонат кальцію для кісток, ну, й таке всяке інше.

— А як виготовляти ці препарати, Ліндо? Звідки вони беруться?

— Ну, я не знаю. Вони містяться в пляшках. А коли пляшки порожніють, треба замовляти нові у крамничці з хімікаліями. Думаю, що їх роблять працівники цих крамничок. Або також замовляють їх на фабриках. Я не знаю. Ніколи не вивчала хімії. Я завжди працювала з ембріонами.

І хоч про що б він запитував, відповідь була завжди однакова. Лінда ніколи нічого не знала. Старійшини пуебло завжди давали точніші пояснення.

— Людське сім’я і сім’я всіх істот, сонячне сім’я, сім’я землі і сім’я неба... це все створив Авонавілона з Імли Зростання. Світ тепер має чотири утроби; і він запліднив цим сім’ям найнижчу з чотирьох утроб. І поступово сім’я стало проростати...

Одного дня (Джон пізніше вирахував, що це мало бути невдовзі після його дванадцятиріччя) він повернувся додому й зауважив на підлозі у спальні книжку, якої ніколи раніше не бачив. Вона була вельми товста і видавалася дуже старою. Палітурку поточили миші; деякі сторінки були пожмакані і ледве трималися купи. Він підняв книжку й подивився на титульну сторінку: книжка мала назву «Повне зібрання творів Вільяма Шекспіра».

Лінда лежала на ліжку, потягуючи з чашки той огидний смердячий мескаль.

— Це Попе приніс, – повідомила вона. Говорила якимсь чужим, грубим і хриплим голосом. – Вона була в одній зі скринь ківи Антилопи. Пролежала там, кажуть, не одну сотню років. Гадаю, що так воно і є, бо я переглянула її, і там купа всіляких нісенітниць. Нецивілізованих. Але тобі може придатися для вправ із читання. – Вона востаннє сьорбнула з чашки, тоді поставила її на долівку біля ліжка, перевернулася на бік, раз або двічі гикнула й заснула.

Він розгорнув навмання книжку.

Як можна

В смердючій, заяложеній постелі,

В розпусті парячись, на купі гною

Милуючись, кохаючись... [4]

Ці чудернацькі слова гупали в його свідомості мов барабани під час літніх танців, якби ті барабани володіли даром мови; немов чоловіки, які співали Маїсову пісню, чудову-пречудову, аж наверталися сльози; неначе магічні заклинання старого Міціми над його пір’їнами, різьбленими паличками й уламками кісток і камінчиків: к’ятла тсілу сілокве сілокве сілокве. К’яї сілу сілу, цітл... але кращі за Міцімові чари, бо вони щось означали, вони промовляли до нього; промовляли дивовижно й лише напівзбагненно жахливу й чародійну сутність про Лінду; про Лінду, що хропіла на ліжку, біля якого на долівці стояла порожня чашка; про Лінду і Попе, Лінду і Попе.

Він дедалі чимраз дужче ненавидів Попе. Людина може гарно всміхатися, залишаючись підступним гадом. Підступним, злим, безчесним, сласним гадом[5]. Що насправді означали ті слова? Він тільки частково їх розумів. Але їхні чари були потужні, й вони далі гупали в його голові, а йому здавалося, що він ніколи досі й не знав, що таке справжня ненависть до Попе; ніколи цього не знав, бо не був здатний висловити словами цю палку ненависть. Але тепер у нього були ці слова, що нагадували бій барабанів, спів і магію. Ці слова і ця дивна-предивна історія, з якої вони взялися (він там нічого не міг збагнути, та все одно ця оповідь була чудова-пречудова)... тепер він знав, за що так ненавидить Попе; і ці слова робили його ненависть реальнішою; вони навіть самого Попе робили реальнішим.

Одного дня, коли він, награвшись, повернувся додому, двері до спальні були відчинені, і він побачив Лінду й Попе, що спали разом у ліжку... біляву Лінду й майже чорного Попе, чия одна рука була попід її плечима, а другу свою чорну руку він поклав їй на груди, і довге його, заплетене в косички волосся обвивало їй шию, мов чорна гадюка, що намірилася її задушити. Його гарбуз і чашка стояли на підлозі біля ліжка. Лінда хропіла.

Джонове серце немовби випарувалося з грудей, залишивши там порожнечу. Він і сам був порожній. Спорожнілий і захололий, його трохи нудило і в голові йому паморочилося. Він притулився до стіни, щоб зберегти рівновагу. Підступний, злий, безчесний...[5] Мов барабани, мов чоловіки, які оспівують маїс, мов чари, ці слова лунали і лунали в його голові. Він уже не був захололий, а навпаки, аж весь пашів. Його щоки палали, налившися кров’ю, кімната попливла й потемніла в його очах. Він заскрипів зубами. «Я вб’ю його, я вб’ю його, я вб’ю», – повторював він подумки. І раптом виникли нові слова:.

Коли уп’ється він, чи буде в гніві,

Чи в кровозмісних втіхах на постелі... [6]

Магія була на його боці, магія все пояснила й дала наказ. Він вийшов зі спальні. «Коли уп’ється він...» Ніж для м’яса лежав на підлозі біля коминка. Він узяв його й пішов навшпиньках назад до дверей. «Коли уп’ється він, уп’ється... на постелі...[6]» Він підбіг до ліжка і пирнув ножем... о, кров!... знову пирнув, і Попе вирячив спросоння очі, замахнувся ще раз, але відчув, як його руку впіймали, стиснули і... ой-ой!.. скрутили. Він не міг поворухнутися, він був у пастці, а маленькі чорні очка Попе дивилися на нього впритул. Він відвернувся. На лівому плечі Попе були два порізи.

— Ой, дивися, там кров! – закричала Лінда. – Там кров, дивися! – Вона ніколи не могла винести вигляду крові.

Попе підняв свою другу руку... для того, щоб ударити його, подумав він. Він закляк, очікуючи удару. Але рука тільки схопила його за підборіддя й повернула обличчям до Попе, щоб він знову був змушений дивитися йому в очі. Дуже довго, сотню годин. І раптом... сам того не бажаючи... він розплакався. Попе вибухнув реготом.

— Іди, – сказав він індіанською. – Іди, хоробрий Агаюто.

Він вибіг в іншу кімнату, ковтаючи сльози.

— Тобі вже п’ятнадцять, – мовив старий Міціма індіанською мовою. – Тепер я зможу тебе навчити працювати з глиною.

Сидячи навпочіпки біля річки, вони працювали разом.

— Насамперед, – сказав Міціма, беручи в руки грудку вологої глини, – виліпимо маленький місяць. – Старий стиснув грудку, перетворивши її на диск, а тоді загнув угору краї; місяць став маленьким горнятком.

Поволі й невправно він відтворив делікатні рухи старого.

— Місяць, чашку, а тепер змію. – Міціма скрутив інший шматочок глини, зробивши з нього довгий еластичний циліндр, тоді обернув його в коло і причепив до обідка чашки. – Тоді ще одну змію. І ще одну. І ще одну. – Кільце за кільцем Міціма ліпив стінки горщика; той був вузький, тоді розширювався і знову звужувався біля шийки. Міціма стискав і поплескував глину, гладив її й вишкрібував; аж ось нарешті перед ними стояв такої знайомої форми малпаїський глечик для води, лише він був не чорний, а кремово-білий і м’який на доторк. Його власний горщик, що був жалюгідною пародією на Міцімів, стояв поруч. Той аж розсміявся, порівнюючи їх.

— Але наступний вийде краще, – запевнив він, зволожуючи іншу грудку глини.

Ліпити, надавати форми, відчувати, як його пальці стають дедалі вправнішими й міцнішими, – це все приносило йому неймовірну втіху.