Олдос Хаксли – Який чудесний світ новий! (страница 23)

— Відколи себе пам’ятаю. – Джон насупився. Запала довга мовчанка.

Було дуже спекотно. Вони об’їлися тортильєю й солодкою кукурудзою. Лінда сказала:

— Іди до мене, малий.

Вони лежали разом у великому ліжку.

— Заспівай. – І Лінда заспівала. Співала «Треба добре ручки мити» і «Ой, дитятко, годі спати, час тебе декантувати». Її голос ставав дедалі тихішим і тихішим...

Зненацька його розбудив гучний галас. Якийсь чоловік говорив щось Лінді, і Лінда сміялася. Вона натягла ковдру аж до підборіддя, але чоловік знову стягував її з неї. Його волосся нагадувало якісь чорні мотузки, а на руці в нього був гарний срібний браслет із синім камінням. Джонові подобався цей браслет, але йому все одно було лячно; він притулився обличчям до Ліндиного тіла. Лінда пригорнула його рукою, і він відчув себе безпечніше. Вона сказала чоловікові тими чудернацькими словами, що він їх не зовсім розумів:

— Не тут, не з Джоном. – Чоловік зиркнув на нього, тоді знову на Лінду і неголосно їй щось повів. Лінда заперечила: – Ні. – Але чоловік нахилився до нього над ліжком, а його обличчя було величезне і страхітливе; чорні мотузки його волосся доторкнулися ковдри. – Ні, – повторила Лінда, і він відчув, як вона міцніше притулила його рукою. – Ні, ні! – Але чоловік боляче стиснув йому руку. Він заверещав. Чоловік схопив його за другу руку й підняв над ліжком угору. Лінда усе ще тримала його, повторюючи: – Ні, ні. – Чоловік сердито огризнувся, й раптом вона відпустила руки.

— Ліндо, Ліндо. – Він хвицав ногами і звивався; але чоловік відніс його до дверей, прочинив їх, поклав його на підлогу посеред сусідньої кімнати, а тоді пішов геть, замкнувши за собою двері. Він скочив на ноги й підбіг до дверей. Ставши навшпиньки, він ледве міг сягнути великої дерев’яної клямки. Підняв її і штовхнув двері, але вони не відчинялися. – Ліндо, – волав він. Вона не озивалася.

Йому пригадалася здоровезна кімната, доволі темна; там стояли якісь великі дерев’яні конструкції з причепленими до них нитками, довкола яких було безліч жінок... за словами Лінди, вони ткали ковдри. Лінда звеліла йому сидіти в кутку з іншими дітьми, а сама пішла допомагати жінкам. Він довго бавився з малими хлопцями. Зненацька всі почали галасувати, і жінки виштовхували Лінду геть, а Лінда плакала. Вона рушила до дверей, а він побіг за нею. Він запитав, чому вони розгнівалися.

— Бо я щось поламала, – пояснила вона. А тоді також розсердилася. – Звідки мені було знати про те паскудне ткацтво? – вигукнула вона. – Паскудні дикуни.

— А що таке дикуни? – запитав він.

Коли вони повернулися додому, там уже стояв біля дверей Попе, котрий зайшов до хати разом із ними. Попе мав якогось великого гарбуза з рідиною, подібною на воду; але то не була вода, а якась інша рідина, що жахливо смерділа і від якої палало в роті й хотілося кашляти. Спочатку її випила Лінда, а тоді Попе, і Лінда почала безперестанку сміятися й дуже голосно розмовляти; а тоді вийшла разом із Попе в іншу кімнату. Коли вже Попе забрався геть, Джон зайшов у ту кімнату. Лінда так міцно спала в ліжку, що він не годен був її розбудити.

Попе почав часто приходити. Він пояснив, що рідина в гарбузі називалася мескаль; але Лінда казала, що це можна було б називати й сомою; лише після неї людині ставало погано. Джон ненавидів Попе. Він їх усіх ненавидів... усіх тих чоловіків, які приходили до Лінди. Одного дня, коли він грався з іншими дітьми... він пам’ятав, що тоді було холодно і в горах лежав сніг... він повернувся додому й почув сердиті голоси у спальні. Це були жіночі голоси, і говорили вони якісь не зрозумілі йому слова; але він знав, що ці слова паскудні.

А тоді раптово – торох! – щось перевернулося; він почув, як там забігали люди, а тоді знову щось хряснуло, після чого хтось немовби вдарив якогось мула, але не надто кістлявого; а тоді заверещала Лінда. «Ой, ні-ні-ні!» – репетувала вона. Він забіг у кімнату.

Там були три жінки в чорних накидках. Лінда лежала на ліжку. Одна жінка тримала її за зап’ястя. Друга всілася їй на ноги, щоб Лінда не могла ними хвицнути. А третя шмагала її батогом. Раз, двічі, тричі; і Лінда щоразу верещала. Заплакавши, він схопився за край накидки тієї жінки.

— Прошу, прошу.

Вільною рукою вона його відштовхнула. Тоді знову шмагонула батогом, а Лінда знову заволала. Він ухопився жінці за її величезну темну руку і вчепився в неї зубами. Вона закричала, відсмикнула руку і штовхнула його з такою силою, що він аж упав. А тоді, поки він лежав на землі, тричі відшмагала його батогом. Йому ще в житті так страшно не пекло... немовби від вогню. І знову просвистів батіг. Але цього разу вже кричала Лінда.

— Але ж чому, Ліндо, вони хотіли тебе скривдити? – запитав він того вечора. Він плакав, бо червоні рубці від батога на його спині завдавали йому страшенного болю. А ще він плакав тому, що ці люди чинили такі гидкі й несправедливі речі, а він ще був маленьким хлопчиком і нічим не міг цьому зарадити. І Лінда теж ридала. Вона була доросла, але їй бракувало сил чинити опір одразу їм трьом. Це було так несправедливо. – Чому вони хотіли тебе скривдити, Ліндо?

— Я не знаю. Звідки мені знати? – Він ледве чув її слова, бо вона лежала на животі, занурившись лицем у подушку. – Вони кажуть, що ті чоловіки їхні, – додала вона; здавалося, ніби вона це каже не йому; ніби вона веде розмову з кимось у власному нутрі. Довгу розмову, якої сама не може збагнути; врешті-решт вона заридала ридма, як ніколи досі.

— Ой, Ліндо, не треба плакати. Не плач.

Він притулився до неї. Обвив руками її шию. Лінда скрикнула.

— Ай, обережно. Моє плече! Ай! – І вона його відштовхнула, щосили. Він ударився головою об стіну. – Малий ідіоте! – зарепетувала вона; а тоді раптом почала нагороджувати його ляпасами. Одним ляпасом, другим...

— Ліндо, – заволав він. – Мамо, не треба!

— Я тобі не мама. Не буду тобі матір’ю.

— Але ж Ліндо... Ой! – Вона ляснула його по щоці.

— Цілком здичавіла, – верещала вона. – Плодити дітей, як тварина... Якби не ти, я б могла піти до Інспектора, могла б забратися звідси. Але ж не з дитиною. Бо це страшна ганьба.

Він побачив, що вона знову намірилася його вдарити, й захистив лице рукою.

— Ой, ні, Ліндо, прошу тебе, не треба.

— Мала бестія! – Вона відсмикнула геть його руку; його обличчя було тепер беззахисне.

— Ні, Ліндо. – Він заплющив очі, очікуючи удару.

Але вона не вдарила його. За якусь мить він знову розплющив очі й побачив, що вона на нього дивиться. Він спробував їй усміхнутися. Зненацька вона обвила його руками й почала обціловувати.

Іноді Лінда по декілька днів поспіль взагалі не вставала з ліжка. Лежала там зажурена. Або ж напивалася тієї рідини, що її приносив Попе, а тоді довго реготала й лягала спати. Інколи вона хворіла. Нерідко забувала його помити, а їсти в хаті не було нічогісонько, хіба що крім холодних тортиль. Йому пригадалося, як вона побачила вперше у його волоссі тих маленьких комах, як довго вона тоді верещала.

Найщасливіші були ті часи, коли вона розповідала йому про Інше Місце.

— І там справді можна літати, коли заманеться?

— Коли заманеться. – І вона розповідала йому про розкішну музику, що лунала з ящика, і про всі чудесні ігри, про смачнющі наїдки й напої, про світло, яке спалахувало, коли натиснути маленьку штучку на стіні, про картини, які можна було не тільки бачити, але й відчувати на доторк, на запах, на слух, про ще один ящик, з якого струмували чудові пахощі, про височезні, мов гори, рожеві, зелені, сині та срібні будівлі, про те, що всі були щасливі й ніхто не сумував і не гнівався, й усі належали одне одному, а ще були ящики, в яких можна було бачити й чути, що діється на другому кінці світу, і немовлята в гарненьких чистих пляшечках... усе таке чистесеньке, і жодного гидкого смороду, жодного бруду... і люди ніколи не були самотні, вони жили всі разом і були веселі й радісні, немов під час літніх танців тут, у Малпаїсі, але набагато щасливіші, вони там щодня були щасливі, щодня... Він міг це слухати годинами. А інколи, коли він разом з іншими дітьми втомлювався від довгих ігор, один зі старійшин пуебло розповідав їм тими дивними словами про великого Перетворювача Світу, про тривалий бій між Правою і Лівою Руками, між Сухістю й Вологістю, про Авонавілону, який створив, замислившись вночі, густу імлу, а тоді з цієї імли витворив цілий світ; про Матір-Землю й Небесного Отця; про Агаюту і Марсайлему, богів Війни й Удачі; про Ісуса й Пуконґа; про Марію й Етсанатлегі, жінку, що постійно омолоджується; про Чорний Камінь Лаґуни, Великого Орла і Матір Божу Акомську. Дивні історії, які йому видавалися ще чудеснішими через те, що він не до кінця міг збагнути всі не знайомі йому слова. Лежачи в ліжку, він думав про Небеса, Лондон, Матір Божу Акомську, довжелезні ряди немовлят у чистеньких пляшечках, літаючого Ісуса, літаючу Лінду, видатного Директора світових інкубаторів і Авонавілону.

До Лінди приходило багато різних чоловіків. Хлопчаки почали показувати на нього пальцями. Чудернацькими напівзрозумілими словами вони доводили, що Лінда погана; вони обзивали її невідомими йому прізвиськами, але він знав, що ці прізвиська образливі. Якось вони почали виспівувати про неї якусь пісеньку, знову і знову. Він пожбурив у них каміння. Вони відповіли тим самим; гострий камінчик порізав йому щоку. Кров не зупинялася; він був весь закривавлений.