Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 14)

– Хочемо придбати його земельну ділянку. Пропонуємо добрі гроші або готове житло. Упирається! Побалакайте з ним по-сусідськи, га? А ми вам віддячимось.

– Щедрі ви...

– Та не ми – наш шеф. Побалакаєте?

– Hi.

– Що таке?

– Ні. Петрович не продасть землі – не чіпайте його. Вашому шефу обов’язково треба когось із насидженого місця зігнати? Не може наїстися?

– Я б на вашому місці, шановний, не втручався в такі справи. Бо, можливо, й до вас черга дійде – і відступитеся. Не хочете вмовити сусіда – не треба. Але вважайте на своє здоров’я... Воно ще вам знадобиться. І пильнуйте свою доньку, щоб нічого лихого не сталося.

– Ти мені погрожуєш? – випнув груди Градовий. – Та хто ти такий?!

– Павле! – застерегла його тітка Наталя.

– Та що ви, шановний, – єхидно мовив хирлявий, – це просто порада. І все. До зустрічі!

– Ні, ти зажди! – смикнув дядько хвіртку й прудко вискочив на вулицю. – Ти, гаденя, намислив погрожувати моїй родині?

Та хирлявий вже сховався за плечі своїх oxoронців.

– Вгамуйся, бо тут і ляжеш, – погрозливо сказав один із “братків”.

– Годі! – гукнув хирлявий. – Сказано ж – без скандалів! Поїхали!

– Павле, – покликала тітка, – ти краще до Петровича піди, чи він живий там...

-----------------------------------------------------------------

...Зала вибухнула оваціями! Глядачі піднялися з місць, і в партері, що м’яко наповнювався світлом, не лишилося нікого байдужого, адже на сцену вийшли всі актори, що грали у виставі.

Вони щиро і трохи стомлено посміхалися, вклонялися глядачам, приймали квіти від вдячних шанувальників, котрі вишикувались перед сценою. Найбільше квітів і навіть м’яких іграшок отримав молодий актор-красень, виконавець головної ролі. А другою у рейтингу глядацької любові (якби такі рейтинги хтось встановив до кожної вистави) значилася Олена Кожедуб, що зіграла роль музи молодого художника (ах, який красень! – перемовлялися між собою жінки в партері).

– Вітаю, мамо, з прем’єрою! Ти, як завжди, неперевершена, – голосно промовив Артем, простягаючи букет із п’ятнадцяти білих троянд.

З партеру почулися схвальні вигуки.

...Це була їхня сімейна традиція. Ще зовсім маленьким – років з чотирьох його вбирали в костюм і білу сорочку з “метеликом”, виводили з-за лаштунків, і він, ледве втримуючи в руках оберемок троянд, дарував його мамі. Мама щасливо усміхалася – зала шаленіла від оплесків, і цим підсилювався акторський тріумф.

Сьогодні Артем також сумлінно виконав свою місію, але не до кінця: він не поцілував маму, як завжди, і збіг зі сцени, ніби соромлячись свого вчинку.

Олена Кожедуб вдавала, що не помічає синового настрою. Ще у Вербках він виявив норов, невластивий йому – слухняному вихованому хлопчику з інтелігентної родини. А все те дівчисько в колісному кріслі. Чим воно так привабило цілком здорового вродливого хлопця, воно – неповносправне?!

Думки роїлися в голові прими, та вона сяйливо усміхалася глядачам, приймала букети, тамуючи гірку материнську образу.

А потім був фуршет у фоє театру і тут уже Олена Кожедуб не мала собі рівних. Місцеві посадовці, бізнесмени, депутати оточили її колом, дякували за талант, цілували руки, проголошували тости. Усі вони – чоловіки поважні й шановані, яким загалом було байдуже до мистецтва, але вони знали, що треба світитися на таких заходах, втрапляти в новини, казати кілька загальних фраз у мікрофони.

Скільки Артем себе пам’ятав, мати завжди прихильно розмовляла, дзвінко сміялася, відповідала компліментом на комплімент, дозволяла щось шепотіти на вухо чи обійняти за стан... А вдома, коли думали, що він заснув, відбувався ще один “спектакль”. Батько називав маму хвойдою, а вона криком кричала, що якби не він і не син, то вже давно б знімалася в найпопулярніших серіалах чи була примою в столиці, давно б отримала звання народної, а не сиділа в заслужених у провінційному театрику, де мусить грати в його недолугих виставах. Доходило до ляпасів. Мати заскакувала на підвіконня і погрожувала вистрибнути або хапалася за ножа різати вени чи скидала в жменю таблетки. Батько вибачався, каявся, клявся, що це востаннє. Уранці вони мирно розмовляли за пізнім сніданком і разом ішли на репетицію, а увечері – на спектакль. Завжди удвох, завжди під руку...

Малим Артем ще дізнавався, що було вночі, – а його переконували: тобі, сину, наснилося. Тепер він не питався, а коли батьки сварилися, просто вмикав музику і вдягав навушники. Напевне, і сьогодні все повториться за сталим сценарієм. Лицеміри! І його хочуть тримати в цьому світі лицемірства й брехні.

Сам винуватий – завжди був слухняним. Сказали – підеш на бальні танці. Пішов. А хотів же грати у футбол! Сумлінно відвідував тренування. Звісно, танці йому сподобалися, і згодом уже не виникало жодних питань – іти чи не йти в танцзал. А потім сподобалося перемагати на конкурсах... Проте якби його спитали, ким хоче стати, він би відповів: тільки не танцівником...

Логічне продовження маминого виховання – контроль. Тепер вона взялася контролювати його друзів. Як так можна? Він уже дорослий, щоб обирати собі, з ким дружити, а з ким просто інколи спілкуватися.

– Тьомчику, сину, щось хочу тобі сказати...

Хлопець здригнувся, почувши материн голос: хіба вона зараз не повинна бути там, біля фуршетного столу, в оточенні розчервонілих від коньяку чоловіків і балакучих захмелілих жінок у вечірніх сукнях?

– Мамо, не треба, зараз тебе все одно покличуть.

– Заждуть! – зневажливо скривила губи прима і, взявши його за руку, завела до глядацької зали. – Сідай, прошу тебе... Ти на мене образився?

Артем мовчав.

– Скажи, сину, що я зробила не так? – наполягала мати.

– Ніби не знаєш – ти хотіла виставити мене тюхтієм перед Яриною.

– Тьомчику, і все?

– Невже цього мало?

– Ні, сину, це я повинна ображатися, бо ти мене не послухав. Для тебе материнське слово – порожній звук. Тьомчику... Хто тобі дорожчий: я чи та дівчина?

– Не називай мене Тьомчиком, – пересмикнув плечима хлопець.

– Добре, не буду, – погодилася мати. – Але поясни мені свій вчинок! Я приїхала тебе забрати, а ти мені влаштував сцену!

– Ти сама її влаштувала. Я віз Ярину додому...

– Я знаю... Це могли зробити її батьки! Чому вони лишають її напризволяще, на чужих людей?

– Мамо, Яринині батьки загинули, вона живе з тіткою і дядьком, Карина запросила її на день народження, свято скінчилося, я мусив відвезти її додому – що не зрозуміло?

– Ти закохався в Ярину? – не граючи в толерантність, спитала мати.

Артем зблід, потім почервонів, його кинуло в піт.

– Ми спілкуємося, розмовляємо... товаришуємо.

– А про що ви можете розмовляти? Що у вас спільного? Вона захоплюється бальними танцями?

– Мамо, вона не ходить!

– Отже, ви говорите про школу, про навчання?

– Вона кілька років не ходить до школи, щоосені складає іспити екстерном.

– І друзів у неї нема?

– Чому нема? Є. Небагато, правда.

– Любий сину, тобі просто шкода Ярину, ти маєш співчутливе серце. І те, що в ньому є жаль, природно. Твоя артистична натура...

– Мамо, я не дурень... І якщо ти думаєш, що в мене в голові самі танці, то ти мене зовсім не знаєш. Ярина багато читає, вона цікавиться всім, що відбувається у світі, дивиться багато фільмів... Та що там казати!

– Ти не дурень, ти ще хлопчик, недосвідчений хлопчик, тому не можеш зрозуміти своїх почуттів!

– Ага, артистична натура!

– Не глузуй з моїх слів! Краще придивися до Карини! Чи до дівчаток з нашого будинку. Вони з пристойних сімей! І ти – син заслуженої артистки України і головного режисера! Навіщо тобі та інвалідка?

– Чому? – схопився з місця Артем і крикнув на всю залу. – Чому ти вважаєш Ярину гіршою за нас? Не бреше? Не лицемірить?

– Артеме! Звідки в тебе стільки люті? Що я таке сказала?

– Мамо, ви з татом постійно мені брешете! Ви брешете одне одному і всім! Так, ми ПРИСТОЙНА сім’я, бо нам не бракує грошей і ми всі здорові. А Ярина... вона вже стільки натерпілася! Навіть вмирала... Мені соромно дивитися їй в очі, бо поруч із нею чуюся нічого не вартим! Ви все мені забезпечили – найкращий садок, найкращу школу, танці, бо це престижно, кишенькові гроші... А вона осиротіла в десять років, ти це розумієш?

– Тьомчику, ой, Артеме! Таке життя: хтось бідний – хтось заможний, хтось хворий – хтось здоровий... Нам теж по-різному ведеться, сам знаєш.

– Мамо, ти не уявляєш, що таке біда! Ненавиджу!

– Кого?

– Себе! Вас!