Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 13)
– Це правда. Я сама бачила, як вони посварилися з дідом...
– А чим я можу допомогти йому? От я і сказав, щоб відчепився. Санько надудлився, щось йому приверзлося... “Тобі нема діла до нас, бо запав на Карину!” Я не стерпів... Тепер шкодую. Скажуть, що ми побилися через дівчину...
– Карина тобі подобається?
Як важко було вимовити ці слова Ярині! Але вона мусила.
– Ні. Вона гарна дівчина, тільки якась нарвана. Тобто – нахабна, – виправився Артем.
Ярина подумки зітхнула. І в цю мить побачила автівку, що їхала назустріч, ще здалеку засигналила і зупинилася метрів за кілька. Відчинилися дверцята – випурхнула розкішна пані в капелюсі із широкими крисами, замахавши рукою.
– Тьомчику-синочку, хутчіше, я приїхала по тебе! – ласкаво мовила пані, навіть не глянувши на Ярину.
Артем ухилився від поцілунку:
– Привіт, мам!
– Тьомчику, поспіши! Я геть не маю часу.
– Мам, ти зауважила, що я тут з Яриною?
– Бачу, – скрижанілим голосом відповіла пані. – Гадаю, дівчинку можуть забрати додому батьки – задзвони їм. Нам треба їхати!
– Мамо, я не залишу Ярину, – насупився Артем.
– Ти забув? Післязавтра прем’єра! Ти не підеш в театр? Я приїхала тебе забрати, бо не матиму більше часу. Ти знаєш, скільки всього ще не вирішеного?! Я вся на нервах!
– Мамо, я відвезу Ярину додому і поїду з тобою невже – так важко зрозуміти?
– Мені важлива кожна мить – невже так важко зрозуміти? – повторила відлунням пані.
– Зачекайте, я вам допоможу!
Де не взялася захекана Карина – вона бігла назирці за Артемом і мимохіть стала свідком суперечки.
– Я відвезу Ярину, знаю, де вона мешкає, не турбуйтеся – уранці була в неї вдома, – защебетала дівчина. – А я вас впізнала, ви Олена Кожедуб, я була на всіх ваших виставах з мамою й татом, ми всі вас любимо!
– Справді? Як приємно!
– Ви зблизька ще гарніша, ніж на сцені.
– Як добре, що ви любите театр! Тьомчику, ходімо в авто – ще ж генеральна репетиція. Тато хвилюється!
Артем не відпускав ручки Ярининого крісла, а Карина поклала на його руки свої...
Хлопцю не лишалося вибору – він смикнув крісло і покотив його вулицею.
– Ви поговоріть про театр, а я тим часом впораюся зі своїми справами. Мамо, дай Карині контрамарку на виставу, автограф напишеш на програмці, коли вона тобі квіти подарує! Айн момент!
– Я не дозволяю тобі йти! – гукнула Олена Кожедуб голосом базарної перекупки. – Артеме, негайно зупинися!!!
-----------------------------------------------------------------
– П’ятдесят тисяч євро, – наче мантру, Наталя Градова вкотре задумливо повторила, – такі гроші...
– Навіть якщо продамо квартиру, все одно не вистачить, – сказав дядько Павло.
– Як ми можемо її продати?
Подружжя сиділо за столом, а на ньому розкладені папери. Навіть побіжно глянувши, можна помітити, що листи написано іноземною мовою, лежить аркуш з перекладом, а на ньому таблиці з цифрами: вартість кожної процедури.
Кімнату освітлював лише нічник – він відчайдушно кидав виклик мороку, мовби чатовий при цих людях. Градові ж були поглинуті мороком безпорадності. Прийшла відповідь з німецької клініки, куди вони два місяці тому надіслали копію Ярининих медичних документів. Можна збиратися – вісімдесят відсотків вірогідності, що після операцій і реабілітаційного періоду дівчина ходитиме. І цей результат має ціну – п’ятдесят тисяч євро. Звісно, можна звернутися до благодійних фондів, але ж туди звертаються і ті, чиє життя загрожене невиліковною недугою, і вони – перші в черзі на допомогу. А Ярина, дякувати Богу, не загрожена, та хіба це життя – у колісному кріслі, з обов’язковим супроводом?!
– Вони пишуть, що готові прийняти Ярину в будь-який час, – задумливо мовила тітка Наталя, – тобто, хоч завтра...
– Хоч сьогодні, – уточнив дядько Павло. – Аби гроші.
– І в Олега борги...
– Я йому позику оформив – далі хай сам.
– Що робити, Павлусю? Операція в Німеччині – єдиний шанс для Яринки.
– Хіба я знаю? Чи ж не хочу їй допомогти? Та ось верстат, що гроші друкує, зламався!
– Та не гнівайся, – примирливо обізвалася жінка. – Сама не знаю, що кажу.
– Вибач, я не стримався.
– Павлусю, мені боязко за Олега. Не прощу собі, коли з ним станеться біда...
– Цить! Не накликай лиха! – гримнув чоловік. – Хай буде поступливішим! Хоч кілок на голові теши – так затявся. Бачте, вища освіта, то соромно за кермо сісти. А з батьків тягти жили не соромно!
– Що ж робити? І Ярину шкода, і його... Якого пальця не вріж – все одно болить!
– Ми все вирішимо, Наталю, ми все вирішимо... Світ не без добрих людей!
-----------------------------------------------------------------
– Чуєш, діду, ми до тебе по-доброму – бери однокімнатну квартиру, хорошу, майже відремонтовану. Ні, вона не в центрі – на околиці міста, але нащо тобі центр? В театри ходити? Не хочеш – влаштуємо могилку на сільському цвинтарі. Теж на одного. Ги-ги... Без ванни, – хирлявий молодик у костюмі й при краватці зареготав, задоволений таким жартом, – отакі справи.
Дід Семен зчепив пальці на відполірованому до блиску ціпку, наче збирався огріти по спині зарозумілого нахабу. Може, й огрів би, якби біля нього не стовбичили ще два кремезних крутоголових “братки”.
– Та які у мене можуть бути із тобою справи, глистюку? – заскрипів дід. – Твоя справа – вижити мене з рідної хати. А моя – послати тебе до дідька на роги. Отакі вони, справи... різні...
– Діду, чого ти такий упертий? – майже приятельськи поцікавився хирлявий. – У тебе в роду осли не водилися? Ну, дамо тобі разок по голові – ти й копита відкинеш. І хто за тебе заступиться? Кому ти тут здався? Нікому... Одна біда: мій шеф не хоче землі з кров’ю – добрий він, старих шанує. Тому ми й панькаємося, доки терпець не урвався. А ти, падлюко, нам нерви мотаєш! Підписуй папери й живи, скільки там тобі зосталося. Бо буде гірше...
– Гірше? – зацікавлено глянув на нього дід Семен. – Твій, як його, шеф пришле ще одного недоумка, щоб їв мені печінки не ложкою, а черпаком?
– Ну, діду, ти мене дістав! Не доходить до тебе слово. Прийдеться робити з тебе хворого на голову. Бо ти такий і є! А в дурдомі таких, як ти, швидко спровадять на той світ.
– Не боюся дурдому, глистюку, і там люди є, і в тюрмах. А хати не чіпай – вона моя, руки в тебе короткі!
– Ех, діду-діду, стільки прожив, а розуму не набрався! Суд вирішить – і не твоя буде хата, а внуччина, і внучка підпише папір, бо ми пообіцяємо гарну квартиру її синочку в місті. І всі про тебе забудуть, і ніхто тобі й пряника не принесе, і поховають тебе, як жебрака. Отаке в тебе, діду, попереду.
Старий і бровою не повів. Чи не дослухався до погроз, чи збайдужів до них. Сидів, схиливши голову, опершись ліктем на широкий дубовий стіл, і тільки пальці конвульсивно стискали ціпка.
– Думай ще тиждень, – сказав молодик вже на порозі. – Останнє китайське попередження, – загиготів, ступнувши на подвір’я.
Його кремезні охоронці також неквапно рушили до дверей. Один розвернувся і гупнув кулаком по столу. Забряжчали тарілки. Важкий стіл не здригнувся. Дід також.
Надворі сутеніло, коли непрохані гості вийшли з дідової хати. Повітря умлівало після денної спеки. Ніщо не віщувало дощу. Прив’яла трава під дорогим взуттям візитерів важчала пилюкою і майже людською втомою довгого дня.
На сусідньому подвір’ї поралися Градові. Незнайомці не лишилися поза увагою дядька Павла.
– Щось часто почали навідуватися до Семена Петровича! –наздогнав їх за хвірткою голос Градового.
Трійця пригальмувала. Дядько підійшов до воріт. Якусь хвилину всі мовчали.
– А вам який клопіт? – войовниче спитав хирлявий.
– Та ніякий, – спокійно відповів дядько Павло. – Оце собі подумав: хто діду голову розбив? Теж приходили до нього... Не ви, часом? Бо викличу поліцію.
Молодик фальшиво засміявся, озирнувся, чи ніхто не чує цієї неприємної балачки: на тітку і дівчинку в колісному кріслі не зважав – яка від них шкода?!
– Чоловіче, що ви кажете? Хіба ми схожі на бандитів чи грабіжників? Дід Семен і сам може собі травму заподіяти – голова запаморочиться, він гримнеться... А з головою в нього непорядок. Ми до нього з добрими намірами, а він не хоче йти на контакт. Може, ви його вмовите?
– А чому його треба вмовляти?