Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 11)

– О! Тітка!

– Ярина не має батьків – вони загинули три роки тому.

– Ой, пробачте, я не знала, мені ніхто не сказав... А ми тільки вчора познайомилися – на дискотеці. Тепер буду обачнішою. Ви ж розумієте – це як сіль на рану.

– Дякую, що ти така приязна, – всміхнулася тітка Наталя. – То ти до Ярини? Але вона кепсько почувається, перевтомилася – не хоче виходити з кімнати.

– Як прикро! Я хотіла запросити її на день народження...

– Коли?

– Сьогодні! Взагалі, я всіх запросила вчора, але пообіцяла сказати пізніше, куди прийти. Шукала приміщення. Я живу в Кіндратюків, у Санька, ви ж його знаєте. Його мама – мені тітка.

– Так-так, хто ж не знає Санька?!

– У нього тато... ну, випиває... навіть не випиває, а п'є, – по-змовницьки стишила голос Карина. – То хіба там потусуєшся? Розумієте? От я й домовилася із бібліотекаркою. Всіх обдзвонила, а Яринчиного телефона вчора не записала. Прийшла сама, щоб нагадати їй...

– Я б і не подумала, що можна винайняти бібліотеку як бенкетну залу, – осудливо мовила тітка. – Там же книги!

– Так ніхто й не винаймає, – винувато опустила очі Карина, – я попросила бібліотекарку, подарувала їй коробку цукерок і пообіцяла, що ми не рухатимемо стелажі, що будемо тільки в читальному залі. Ми ж без алкоголю!

– Мудре рішення, – погодилася тітка. – Якщо Яринка захоче, – хай іде.

– Ой, я мрію з нею заприятелювати, – з янгольським виразом обличчя промовила Карина, – мені здається, що в нас багато спільного. А я зазвичай не помиляюся в людях – це в мене від мами.

– Яринці й справді потрібні подруги, – погодилась тітка. – Вона здебільшого мовчить, а ти щебечеш: вам мало би бути цікаво удвох.

Карина мило посміхнулася і закліпала віями – сьогодні на них не було туші. Дівчина хотіла з’явитися на Лісовій скромною, бо знала, що доведеться спілкуватися зі старшими, а ті завжди консервативні. Тактика слухняної дівчинки спрацювала безвідмовно: скромне платтячко, волосся, заплетене “колоском”, без косметики й біжутеpiї – все свідчило, що дівчинку виховували на суворих засадах.

Так і подумала Наталя Градова, перейнявшись до Карини цілковитою довірою та ще й вирішивши, що Ярині корисне спілкування з дівчатами-ровесницями. Бо ті сашки-саньки-артеми не такі вже й надійні.

– Іди сама з нею поговори, – відчинила тітка двері до Ярининої кімнати.

Звідти почулося:

– Я здорова, у мене нічого не болить, просто хочу побути на самоті – навіщо викликати лікарку, тьотю?!

– А як ти здогадалася, що я хочу бути лікаркою? – грайливо защебетала гостя.

Яринка стрепенулася. Такий знайомий голос! Вона його чула... чула вчора! Але дівчина, що стоїть перед нею... Та ні, це Карина, просто вчора вона була розмальована, як кінозірка, а нині – звичайна. Зразу й не впізнати.

– Це ти, Карино? В чому річ?

– Вибач, що я так, з самого ранку. Але я прийшла запросити тебе.

– Куди?

– Ех ти, забудько! Учора ми ж про це говорили – у мене день народження!

– Так, – мляво погодилася Ярина. – Вітаю!

– Дякую! То ти прийдеш?

– Не знаю.

– Ну, приходь! Ми будемо в бібліотеці! Хто хоче – хай читає книги, а решта буде їсти торт і веселитися... Хіба що ковток шампанського...

– Але ж ти казала – без алкоголю! – зауважила тітка Наталя.

– Пляшка шампанського на десять-п’ятнадцять гостей – це не алкоголь, – навіть не засоромилася Карина. – Це так – для годиться.

– Чи не ранувато вам починати з шампанського?

– Ой, тітонько, ми – це вже інше покоління: швидше дорослішаємо. Батьки мені дозволили.

– Дозволили – то дозволили, але Яринка без цього може обійтися.

– Так ніхто й не примушуватиме, запевняю!

– Ви тут все без мене вирішуєте, – озвалася Ярина, – а я нікуди не планую йти, тому мене ніхто не споїть.

– Чому? Як прикро, – розчаровано мовила Карина і сіла на стілець.

Тітка Наталя зітхнула, підійшла до вікна відслонити штору:

– О, так якось веселіше в кімнаті!

Навіщо вона це зробила?! Ярина різко повернулася до стіни, щоб сховати припухлі з плачу очі. Не встигла...

– Яринко, треба льоду прикласти до повік, – порадила Карина.

– У нас немає льоду, – відповіла тітка Наталя, – але я намочу рушника в холодній воді. Прикладеш до очей – ефект буде той самий.

Ярина хитнула головою.

Коли дівчата лишилися удвох, Карина хутко підсіла на ліжко до Ярини і затуркотіла в саме вухо:

– Будь ласка, не відмовляйся; ти мені дуже потрібна!

– Що? – здивувалася Ярина. – Та ти мене до вчорашнього вечора не знала!

– Я тобі все поясню. Розумієш, Саньків батько закладає добряче за комір і син від нього не відстає. Так-так, не дивуйся. Просто він до тебе ніколи не приходить напідпитку. Може, дядька твого боїться... А може, тебе соромиться... Одне слово, якщо ти будеш з нами, то він поводитиметься чемно й не нап’ється, і свята мені не зіпсує.

– Це не схоже на правду, – засумнівалася Ярина.

– Чому? Нап’ється, почне бешкетувати, наробить шкоди, викличуть поліцію, а винувата буду я, бо це мій день народження і мої гості. Ще й батькам штраф випишуть! І що? Хіба це свято?

Яринку брали сумніви. Всі причини і наслідки Карина виклала так, ніби обмірковувала якийсь підступний задум. Санько п’є? Ні разу його не бачила напідпитку...

– Ну, приходь, це не так далеко, у бібліотеці – я вже домовилася! На сімнадцяту годину. Будеш?

– Не знаю, – вагалася Яринка. – А хто ще буде?

Карина взялася називати імена своїх друзів, і серед них – Артем...

– Гаразд, я прийду.

-----------------------------------------------------------------

Сварка гримотіла так, що тряслися стіни старої хати. Дід Семен, забувши обіцянку поберегти себе, вкотре взявся виховувати твердолобого правнука – Сашка. Хлопець же щосили опирався дідовим методам, навіть не мовчав на його закиди, а твердо стояв в обороні власної самостійності. В хаті гупало, дзенькало, дзвякало й хряскало під супровід двох чоловічих голосів – старого й хрипкуватого і молодого, дзвінкого.

Після такої артпідготовки з гуркотом відчинилися навстіж двері і так само гуркотливо зачинилися.

– Додому можеш не вертатися! – погрозливо вигукнув дід услід Сашкові.

– Триста років ти мені снився! – відповів правнук і щодуху побіг на вулицю.

– Що там у вас трапилося? – зупинив його Яринин голос.

– Не зійшлися характерами! – пригальмував хлопець біля сусідського паркана.

Дівчина, крутнувши колеса, під’їхала ближче.

– Ви так сварилися – я думала, що повбиваєте одне одного.

– Ага! Його вб’єш! Він Чахлик Невмирущий! Он вчора тільки останні клепки відбили – став ще дурнішим. Знаєш, що мені сказав? Що це я підіслав до нього тих бандюків, бо хочу оцей його хлів продати.

– Він і дядьку таке вночі казав.