Оксана Радушинська – Метелики в крижаних панцирях (страница 10)
– Майже, – відповів дядько. – Це не від нас рвонули ті шумахери?
– Ні, до Сашкового дідуся приїздили. Стояли з пів години, а потім – як на пожежу...
– У нього світиться, – примітив Артем. – A Сашко казав, що дід лягає спати разом з курми.
– Заждіть-но, – насторожено сказав дядько. – Треба довідатися, що там – можливо, якась пригода... чи зі здоров’ям....
Поки Градовий обстежував сусідське подвір’я, Ярина в’їхала до свого.
– То як – розважилася трохи? – поцікавилася тітка.
– Трохи, – відповіла Ярина, не вирішивши для себе, чи розповідати про зустріч з Олегом, чи ні. – Я стомилася. Хочу в дім.
– Авжеж, ходімо.
– Ярино, ти... ти вибачила мені? – наздогнав її розгублений голос.
Тітка спинилася й пильно глянула спочатку на Артема, а потім на племінницю: Ярина, насуплена й сердита, дивилася кудись убік.
– Ойойой, що ж це робиться? Ви посварилися?
– Та ні, тітко Наталю, трапилася одна прикрість, – поспішив запевнити Артем, – просто ми... тобто я...
– А, тепер зрозуміло – ми-ви-тобто ти. Ясно, як Божий день, – пожартувала тітка. – Іди вже. Дякую, що провів Ярину додому.
– Наталю! – гукнув дядько з сусіднього двору! – Викликай “швидку”! Там Семен Петрович весь в крові!
-----------------------------------------------------------------
... “Швидка” стояла під ворітьми. Господар присадкуватої хатини вийшов услід за лікарями до хвіртки, опираючись на палицю. Забинтована голова паморочилася, але дід тримався на ногах, хоч і прикульгував.
– Ви, Петровичу, лягайте в ліжко, з цим не жартують, – радив стурбований Павло Градовий. – Не поїхали в лікарню, то хоч вдома побережіть себе.
– Ta, – хвацько махнув рукою кістлявий дід Семен, – яка там хвороба мене вхопить, хіба що сира земля!
– А чого маєте туди квапитися, заждіть, – стримано відказав Градовий.
Навколо було тихо. У лункій тиші сільської літньої ночі дзвеніли комарі й тонко вигравали на своїх скрипочках коники-стрибунці. А за крайніми хатами, звідки брався нещільний туман, пирхали на випасі стриножені коні. З недалекого лісу гукнули пугачі.
Яринка сиділа непорушно – Артем теж стояв занімівши. Тітка з дядьком вмовляли Петровича повернутися до хати, а той упирався:
– Дайте мені надихатися... Встигну належатися!
– То вони хоч сказали, чого хочуть? – спитав дядько Павло.
– Хе-хе, хату мою хочуть! І вже давно!
– А навіщо їм ваша хата? – здивувалася тітка.
– Вона їм без потреби – зразу розвалять. А от місце яке і земля! Біля самого лісу. Тут такі палаци можна звести! І продати або здавати в оренду! Гроші будуть, грубі гроші.
– А маєте документи на землю?
– Маю. І добре сховав. А вони мені підсовують якісь папірці – підпишіть, підпишіть, золоті гори обіцяють... Знаю я їх!
– То ви нічого не підписували?
– Ні, трясця їхній матері! Умру – не підпишу! А вони, такі упирі, уже давно в хаті нишпорять... Розплодилося ледарів – усе хочуть задарма. І людину їм убити – що муху. Та що далеко ходити – в хаті свого маю...
– Не кажіть такого на правнука, – мовила тітка Наталя.
– А хіба я знаю: може, це він підіслав тих бандитів?! І вони все в хаті перерили чи документи шукали, чи гроші... Батьки передають цьому негіднику, а от він сам хоч копійку десь заробив? І де він був, коли мене вбивали?!
– Він на дискотеці, – сказав Артем.
Дід Семен поглянув на хлопця, навіть очі протер, і рушив до нього, вимахуючи кістлявими руками:
– А, то ти його дружок? Що, прибіг побачити, чи не врізав дід дуба? Сашко тебе підіслав?
Хлопець оторопів.
– Та не верзіть дурниць, Петровичу! – сказала тітка Наталя і взяла його за худенькі плечі. – Отямтеся! Тут немає ворогів! Артем прийшов разом з Яриною – вони всі були на дискотеці, і Сашко там ще витанцьовує. Чи ви й нас із Павлом в чомусь підозрюєте? Ми тут лиш на літо, нам нічого чужого не потрібно!
Дід стих і взявся за голову.
– Паморочиться... то й верзу... та ні – ви добрі люди...
– Тепер усім подякували – і розійшлися! Пора спати! Доброї ночі! – категорично заявив дядько Павло.
– На добраніч, Ярино! На добраніч, тітко Наталю! – тихо попрощався Артем.
На добраніч, хлопче! Іди вже додому! – відповіла за обох тітка.
-----------------------------------------------------------------
Із самого ранку дядько Павло переконував Сашкового прадіда заявити офіцеру громади про нічний візит вимагачів, але той уперся – нікого не хоче знати, нікому не буде нічого казати, хай діється Божа воля.
– Він так і сказав: це мій клопіт! – переповів ранкову бесіду дядько Павло. – Ото вже дід!
– Життя його добре навчило, – сказала тітка Наталя, ставлячи перед ним яєчню. – Правнука й того підозрює... Недовірливий.
– Може, й правильно робить. Чужа душа – темний ліс.
– Та їж уже, бо схолоне.
– Слухай, Олег більше не приходив?
– Ні. А чого ти питаєш?
– Та так. Позику ж треба оформляти.
– Я дзвонила йому, але не бере слухавки, – смутно сказала тітка. – Ти щось знаєш, чого я не знаю?
– Ні, просто спитав. Ти ще раз задзвони і скажи, хай мене знайде. Треба ж щось вирішувати з роботою.
– Ой, Павлусю, – втішилася тітка Наталя. – Дякувати Богу! Бо я місця собі не знаходжу, все думаю про нього, бідолашного...
– Та не такий він бідолашний, – заперечив чоловік, – вже ж дорослий!
– Матері навіть дорослі діти – малі...
Тітка ковтнула сльози й усміхнулася, щоб не стривожити чоловіка.
...Вона рано постаріла – підкосила безглузда загибель Іллі. Тоді, коли вони забрали до себе Ярину, Олег поводився відчужено, замкнувся в собі. Його не чіпали, нічого не розпитували, бо знали – дуже любив молодшого брата. А тепер... тепер як його переконати, що він така ж їхня дитина, за яку болить батьківське серце. І що вдіяти? Розповісти дружині про його вчорашній негідний вчинок? Завдати такого болю, який уже пережив сам? Ні, треба вирішувати все удвох із сином. Позика перекриє частину боргу, а на другу хай заробляє сам. Бідна Ярина – як вона все те витримала? Ще нині її не бачив...
Думки набігали і непокоїли, яєчня видавалася несмачною, та дядько Павло встав з-за столу усміхнений:
– Дякую за сніданок!
І, обійнявши дружину за плечі, поцілував у скроню.
...Ярина прокинулася рано, коли за вікном тільки посіріло. Швидкий сон, що зморив її вночі, ледве голова торкнулася подушки, тривав недовго. Що його прогнало? Задушливе повітря в кімнаті чи важкі роздуми? Дівчина лежала, дивилася в стелю і згадувала вчорашній день, що виникав перед очима кадрами якогось фільму, знятого в реальному режимі: вони виходять з воріт, дорога до парку, гурти молоді, музика, Карина, Артем, Олег, дід Семен... І скрізь вона присутня, та в жодному випадку не була самостійною – весь час потребувала чиєїсь руки... допомоги. Чи буде колись така мить, що вона все вирішуватиме сама, без чужого втручання – куди йти і що робити. Глухий кут…
Розділ 7
– Мене звати Карина. Будьмо знайомі, – по-дорослому повела себе дівчина, що зайшла на веранду. – А ви Яринина мама?
– Ні, я її тітка Наталя.