Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 9)
- Ти не настільки цінний кадр, щоб тебе цінувати. Не думай, що я тебе не вб'ю. Від тебе зиску ніякого, а так, принаймні, буде весело. Рахую до трьох.
- Шефе, не треба! - раптом сказав кат. - Краще віддайте його мені.
Я тоді не зрозумів, до чого це. А Блай гримнув на свого підлеглого і знову обернувся до мене:
- Рахую до трьох...
Можеш мене зневажати. Напевно, мене і слід зневажати. Я боягуз. Я гідний презирства. І зовсім не гідний того, щоб ти мене жаліла і витирала мені сльози. Ти просто добра дівчина, ось і шкодуєш абикого... Ні, розповім до кінця. Тільки налий мені, будь ласка, ось із тієї пляшки... дякую.
Король мені потім не раз казав, що я дурень, що треба підходити до питання логічно, що цей хлопець все одно не дожив би до кінця тижня, а мене і справді могли вбити... Що він на моєму місці вчинив би точно так само, до того ж не чекаючи, поки йому сунуть ствол під ніс... Не знаю. Може, він і має рацію на свій кшталт. Але мені очі того хлопця досі сняться. Я бачу, як ніж хліборізки кришить його пальці, потім кисть і як це все по шматках випадає з іншого боку. Я чую його крик.
Отямився я тоді в калюжі власної блювотини, пам'ятаю, що у мене були мокрі штани...
***
- Ух ти! - вигукнула Ольга, захоплено торкаючи пальчиком сірий туман. - Це і є телепортація? А де ми?
- У моїй бібліотеці, - пояснив Елмар. - Ходімо, я покажу вам вашу кімнату. Не хочеться серед ночі будити слуг. Дозвольте ваш мішок.
- Дякую... - зніяковіла дівчина. - Я сама. Він не важкий. Ну, не дуже важкий...
- А як вийшло, що ви перемістилися разом з мішком? - поцікавився принц-бастард, пропускаючи пані в двері.
- Він був у мене на плечах, - пояснила та. - Я йшла з поїзда додому. Тому була з речами... Вам щось незрозуміло?
- Незрозуміло, - зізнався Елмар. - Що таке поїзд?
- На ньому подорожують на великі відстані.
- Схоже з поштовою каретою? І ви йшли пішки зі станції?
- Саме так! - підтвердила Ольга. - Поїзд прибуває пізно ввечері, було вже темно... І тут цей маніяк довбаний... Ой, вибачте...
Елмар згадав прохання короля не лаятися варварською і посміхнувся.
- Нічого, - сказав він. - Принаймні, буде простіше з вами спілкуватися. А то моя вишукана мова мене вже починає дратувати.
- Так розмовляйте нормально, - засміялася дівчина. - Навіщо ж над собою знущатися?
- Проходьте, - принц відчинив двері. - Розташовуйтеся. Можете вмитись ось за цими дверима і лягти спати.
- Дякую... А ви теж підете спати?
- Ні, - поспішно відповів Елмар, побоюючись, що зараз-то все і почнеться. - Ви спить, а у мене ще є справи. На добраніч.
- Але я не хочу спати, - розгубилася дівчина. - Та й не зможу після такого... А спати обов'язково?
- Тоді спускайтеся в бібліотеку, - запропонував Елмар, розуміючи, що влип. Треба було сказати, що він теж піде спати. І просто замкнути спальню. - Поговоримо ще. Ви не голодні?
- Ні. А... тут можна курити?
- Ви курите? У вас прийнято, щоб жінки курили, або це тільки ваша особливість?
- У нас це особиста справа кожної жінки. А у вас?
- У нас... - Елмар злегка задумався. - Бачите, у нас не кожна жінка може собі дозволити ... е-е ... поводитися так, як вона вважає за потрібне. Палять, зокрема, войовниці, чарівниці і... е-е ...
- І повії, - закінчила за нього Ольга. - Правильно? Але ви ж не вирішите, що я повія, якщо я буду курити?
- Ні в якому разі! - схаменувся принц-бастард. - Я хотів сказати, «і барди», про повій я якось забув... І сказав тільки тому, щоб попередити, що вам не варто робити цього в громадських місцях. Добре, якщо вас приймуть за повію, але можуть і за воїна, що набагато небезпечніше.
- Чим?
- Наприклад, вас можуть викликати на поєдинок, - пояснив Елмар. - Я очікую вас в бібліотеці, приходьте, коли будете готові.
***
Домашній наряд гості здався Елмарові ще смішніше дорожнього костюма. Безформні шаровари, схожі на костюми жителів пустель, були ще нічого. Пухнасті капці у вигляді зайчиків могли б, напевно, викликати істеричний сміх навіть у непробивного короля Шеллара. А тонка чорна сорочка з короткими рукавами була взагалі неймовірна. На сорочечці був страшний малюнок, побачивши який будь-який некромант повісився б від заздрощів.
- Я що, так смішно виглядаю? - зніяковіла Ольга, помітивши невдалі спроби Елмара стримати регіт. - У нас це нормально... Або така футболка здається непристойною?
- Ні... - простогнав принц-бастард, не витримавши нарешті і розсміявшись від душі. - Але ваші капці... Вони такі кумедні... Я таких ніколи не бачив...
Дівчина теж засміялася і пояснила:
- Вони для того і зроблені, щоб в них було весело.
Вони посміялися разом, спочатку над капцями, потім над помираючим від заздрості некромантом, якого Елмар вельми жваво описав. Потім гостя запитала:
- А у вас і некроманти є? Ось так запросто ходять і чаклують?
- Та ні... - Елмар згадав, як про це висловився одного разу Жак, і повторив його слова: - З некромантами у нас приблизно така ж ситуація, як у вас з наркотиками. Це заборонено законом, всі знають, що це погано, але, якщо треба, можна найняти некроманта мало не на кожному розі. Тільки місця треба знати.
- Люди і в Африці люди! - здивувалася Ольга. - Те, що не можна, роблять найохочіше.
- Абсолютно правильно, - погодився Елмар. - Взяти хоча б Мафея. Скільки разів йому говорилося, що небезпечно тягти з інших світів що завгодно. Догрався - отримав по голові. А міг би й гірші неприємності мати.
- Скажіть, ваша високосте... Мені здалося, чи ваш брат... він... на ельфа схожий?
- Він і є ельф.
- І ви - брати? - здивувалася Ольга. - Чи це якась сімейна таємниця?
- Та ні, нічого таємничого тут немає... Якщо хочете, розповім вам про свою родину, все одно я повинен вам розповідати про наш світ, треба ж з чогось почати... Не бажаєте вина?
- Із задоволенням! - зраділа дівчина.
Після першого келиха Елмар попросив не звертатися до нього «ваша високість», а називати просто по імені. Від цієї «високості» несло чимось огидно офіційним. Ольга повністю з ним погодилася і сказала, що офіційщіну теж не любить, так само як і начальників. За це вони випили по другій, на чому пляшка скінчилася, і довелося лізти в буфет за іншою. Дівчина дістала пачку своїх іншосвітових сигарет і запропонувала принцу спробувати. Дізнавшись, що він не курить, тут же стурбовано уточнила, чи не буде вона йому заважати.
- Куріть, якщо вам завгодно, - засміявся Елмар. - Мені не заважає дим. З моїм дорогим кузеном і не до того звикнеш. Я його взагалі не пам'ятаю без люльки... Але почну по порядку. Колись у нас була велика і нормальна королівська родина. Мій батько, колишній король Деімар XII, був людиною широкої душі і дуже любив три речі: зброю, порядок і жінок. Причому дві останні постійно входили між собою в протиріччя. Тільки законних дітей у нього було п'ятеро, а таких, як я, взагалі ніхто не рахував, бо матері не приносили їх до двору і не вимагали визнати. Дівчаток, наприклад, взагалі не прийнято визнавати.... До сьогодні достовірно невідомо, де вони і скільки їх, але це до справи не відноситься. Той факт, що у татка завжди були негаразди з арифметикою і він постійно помилявся при рахунку до тринадцяти, загальновідомий ...
- Чекайте, чекайте... - розгубилася Ольга. - Я чогось не наздоганяю, до чого тут арифметика і рахунок до тринадцяти?
- Ах, у вас, напевно, такого виразу немає... Бачите, протизаплідне заклинання для чоловіків має силу рівно рік, тобто тринадцять місяців. І якщо чоловік через неуважність забуває термін, коли йому треба сходити до мага і оновити заклинання і внаслідок цього потрапляє в певні неприємності, то про нього говорять, що він не вміє рахувати до тринадцяти.
- Зрозуміло, - посміхнулася дівчина і поцікавилася: - А для жінок?
- Для жінок - один цикл. Тобто їм треба оновлювати заклинання щомісяця. Але я відволікся... Отже, мій батько був одружений тричі. Від першої дружини у нього було два сини - перші спадкоємці Деімар та Інтар. Від другої - дві дочки, Тіна та Нона. Вони давно заміжні, одна в Егіні, інша в Лондрі. Це сусідні королівства, географічну карту я вам потім покажу. Після розлучення з другою дружиною...
- А що, у вас королі так просто розлучаються? - здивувалася Ольга.
- Не так просто, а на підставі серйозних обставин. Якщо можна, я не буду на цьому зупинятися поки. Втретє батько одружився на поморської принцесі Роані. Вона була молодша за його старших синів і невимовно гарна. І у неї була позашлюбна дитина. Маленький ельфік Мафей.
- У ельфів такі дурні імена? - поцікавилася Ольга. - У наших казках у них імена більш милозвучні.
- Це звичайне поморське ім'я, до ельфів ніякого відношення не має. Король Помор'я, старий Зіновій, страшно гнівався на недолугу доньку, але приховати скандал не вдалося. Народилася дитина, їй дали перше-ліпше ім'я і залишили при матері. Після такого скандалу у принцеси було мало шансів взагалі вийти заміж, так що шлюб з королем Деімаром був для неї не таким вже нещастям. Мій тато був ще мужик хоч куди, і у них незабаром з'явилася спільна дитина, принц Аллеар. А Мафея король усиновив, хлопчик отримав титул принца і залишився при дворі. Так ось і вийшло, що в мене брат - ельф.
- А про себе ви забули розповісти?
- Про себе?.. Я потрапив до двору, коли мені було дванадцять. До того жив з народом моєї матері, в західних степах. Вона була войовницею і виховувала мене відповідно. Одного разу вона ні з того ні з сього дала мені коня, зброю, похідну торбу і браслет, який батько подарував їй на пам'ять, і відправила в Ортан. Вже потім я дізнався, що через тиждень після мого від'їзду на селище напала орда оласків і моє плем'я перестало існувати. Мати відправила мене, щоб уберегти від загибелі. В родині батька мене прийняли з повною байдужістю. Він спочатку начебто зрадів, офіційно визнав мене, розпорядився вчити і виховувати як личить, але на тому його турбота і закінчилася. Не скажу, що батько вів себе зі мною погано, скоріше навпаки, але рідним я його не відчував. Старші брати ставилися до мене зверхньо, як зазвичай дорослі парубки відносяться до шмаркачів, до того ж я був бастард і неотесаний варвар. Тіна була вже доросла дівчина, а Нона - непрохідна дурепа. Зате з кузеном Шелларом ми відразу подружилися. Він був великий дивак... Та його і зараз важко назвати цілком нормальним, але хлопець він хороший.