Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 43)

Саета уявила собі, як Кантор в жіночій сукні з мереживом і в капелюшку з трояндочкою шкандибає на підборах, матюкаючись на чому світ стоїть, і злегка повеселішала. Сухорлявий і жилавий Кантор зі своїм не особливо жіночним обличчям був би схожий на повію не першої молодості.

- Ось-ось, - погодився Кантор, зрозумівши причину її веселощів. - Я собі теж це уявляв. Схожу замовлю вечерю, і відпочинемо. Я теж втомився, ненавиджу їздити в кареті, трясе гірше, ніж верхи. Що тобі замовити?

- А ти що будеш?

- Та мені все одно, я зараз що завгодно з'їм.

- Тобто як, зовсім що завгодно?

- Абсолютно. Я і щура можу з'їсти не напружуючись, якщо дуже проголодаюсь. І змію, і жабу. Ми на каторзі навіть тарганів і черв'яків їли.

- Знаєш, замов що завгодно. Я думаю, тарганів тут не подають, а в іншому мені теж нема різниці.

Кантор порився в кишенях, перевіряючи готівку, зробив крок до дверей і зупинився.

- Пити що-небудь будеш?

- А ти?

- Горілку. Але ти ж пані, а дружини, що на пару з чоловіками хльостають горілку, можуть викликати підозру.

- Так ніхто ж не побачить.

- Добре, замовлю горілки побільше, хай вважають, що у тебе чоловік п'яниця.

Як тільки він зник за дверима, Саета поспішно почала переодягатися, поки він не повернувся. Кімната в номері була одна, а спеціально просити Кантора вийти здавалося принизливим. Сам же він вважав, що відвернутися цілком достатньо.

Вона як раз встигла роздягтися і, прихопивши халат і рушник, сховатися в ванній, коли грюкнули двері і в кімнаті почулися кроки.

- Люба! - гукнув він. - Ти у ванній?

- Так, - відповіла Саета.

- Добре, - коротко сказав Кантор і замовк. Чути було, як він пройшовся по кімнаті. Потім глухо стукнули зняті чоботи і заскрипіло крісло. Чиркнув сірник, і відразу ж запахло димом. Саета натиснула на важіль і вилаялася про себе. Курити хотілося немилосердно. Щоб йому, цьому письменникові недоробленому... Не міг дійсно зробити її хлопцем? Тепер їй доводиться бути порядною жінкою і тільки нюхати, коли курить Кантор. А ці кляті фальшиві ціцьки, які доводиться носити практично не знімаючи... Про підбори взагалі краще не згадувати...

Коли вона вийшла в кімнату, щільно кутаючись у халат, Кантор сидів у кріслі з сигарою і терпляче чекав, поки звільниться ванна. Ковзнувши по Саеті байдужим поглядом, він акуратно загасив недопалену сигару, піднявся і став спокійно мовчки стягати сорочку. Саета відійшла до іншого крісла і сіла, ретельно прикриваючи ноги полами халата. Вона відчувала себе голою в цьому безглуздому одязі, хоча напарникові це було, схоже, абсолютно байдуже. Він кинув сорочку на спинку крісла і так само спокійно почав розстібати штани. Саета поспішно відвернулася. Вона терпіти не могла роздягнених чоловіків, їй було гидко на них дивитися. А Кантор, судячи з усього, зовсім її не соромився. Судячи по звуку, труси він теж зняв прямо в кімнаті, свиня безпардонна!

- Халат візьми, - похмуро нагадала Саета, почувши, як «чоловік» прямує в ванну, і уявивши собі, що він випаде звідти без попередження в чому увійшов.

- Халат? - здивувався Кантор. - Який ще халат? Я їх зроду не носив і не збираюся. Та ти не переймайся, я взяв труси. От не думав, що ти така сором'язлива.

- Я не соромлюся, - рівним голосом сказала Саета, наполегливо дивлячись в стіну. - Мені огидно.

- Вибач, - коротко відгукнувся Кантор. - Я вже пішов, можеш обертатися. Коли принесуть вечерю, дай офіціантові на чай. На стільці висить мій камзол, гроші в кишені.

Саета з полегшенням повернула голову і тут же побачила, що Кантор розкидав свою білизну по всій підлозі. «Мужики!» - з огидою подумала вона, знову запахнула халат і згадала, що їй ще належить спілкуватися з офіціантом. Ось вже теж, почекати не міг! Мало того що вона напіводягнена, так ще ні слова не розуміє ортанською. І курити хочеться, просто сил немає...

Звичайно ж вечерю принесли, коли Кантор був у ванній. Офіціант розставив тарілки на столі, щохвилини кланяючись і щось лопочучи ортанською, а сам, мерзотник, весь час зиркав на виріз її халата. Саета ледве стрималася, щоб не з'їздити йому по фізіономії замість чайових, і, коли офіціант нарешті пішов, зітхнула з полегшенням.

- Канторе! - гукнула вона. - Цей придурок пішов. Можна, я тепер закурю?

- Двері зачини, - відгукнувся Кантор.

- Не маленька. Ти скоро?

- Скоро. Ти кури, мені ще поголитися треба.

- Навіщо? Ми ж нікуди не йдемо.

- На всякий випадок. Я завжди голюся два рази в день. Мало лі, раптом хто помітить.

Це було резонно. Саета вже знала, що, варто було Кантору добу, не поголитися, і він перетворювався в ходячу цікавинку. Щетина у нього росла тільки з правого боку, і різниця ставала помітна досить скоро. Говорили, що це наслідки невдало залікованого опіку. Ще казали, що це у нього на нервовому ґрунті. Базікали також, що це результат не дуже розумного магічного жарту. Точно не знав ніхто, а питати у нього самого Саета не наважувалася. Якось приводу не було. Але оскільки зараз привід виник, вона негайно за нього вхопилася.

- А чому це у тебе? - як би між іншим запитала вона, радісно затягуючись його сигарою. Трохи заміцна, але це дрібниці...

- З обличчям? Та так... добра пам'ять про Кастель Мілагро, - неохоче відгукнувся Кантор.

Саета тут же пошкодувала, що запитала. Могла б і сама здогадатися. Тепер він ще засмутиться, а засмучений Кантор не найкращий співрозмовник за вечерею...

Вечеря пройшла в мовчанні. Мабуть, Кантор все-таки був не в дусі, бо пив мало не кожні п'ять хвилин і за вечерю прикінчив цілу пляшку. Після чого запропонував лягати спати. Саета зітхнула. Той самий неприємний момент, якого вона чекала з таким побоюванням, настав. Ліжко в номері була одне.

- Як будемо спати? - запитала вона якомога байдуже, щоб Кантор не помітив, як вона нервує. Кантор глянув на ліжко і так само байдуже сказав, що воно досить широке і на ньому можна спати вдвох, нітрохи не заважаючи один одному. Робити благородні жести і спати на підлозі він явно не збирався. Сама Саета теж не збиралася на підлогу, тому заперечувати не стала.

Забравшись під ковдру, вона довго лежала без сну, переверталася і ніяк не могла заспокоїтися. Поруч точно так же крутився Кантор. У темряві його майже не було видно, але чути було відмінно. Він був дуже близько, щоб вона могла спокійно заснути.

Пововтузившись так з півгодини, Саета зрозуміла, що це не сон, а одне непорозуміння, і подумала, що, ніж лежати і тоскно перевертатися, краще хоч поговорити про що-небудь.

- Канторе, - тихо покликала вона. - Ти спиш?

- Ні, - так само неголосно відповів він. - А що?

- А ти хочеш спати?

- Не знаю. За ідеєю повинен хотіти, але щось мені заважає.

- Це я тобі заважаю?

Кантор хвилину помовчав, потім здивовано вимовив:

- Ну треба ж! Дійсно ти. Не треба мені було пити за вечерею.

- Що це означає? - обурено процідила Саета. - Яке відношення я маю до того, що ти нажерся за вечерею?

- Я зовсім не нажерся. Щоб нажертися, мені треба випити три таких пляшки. Справа в іншому. Ти не можеш заснути, тому що тебе нервує моя присутність на одному ліжку з тобою. Ти розумієш, що ніякої реальної небезпеки для тебе я не являю, але все ж відчуваєш дуже сильний дискомфорт. Правильно?

У темряві його голос здавався майже чарівним - густий, низький, з такою собі елегантною хрипотою. Дуже приємний голос.

- Правильно, - відповіла Саета. - І що?

- А я вроджений емпат, і мої здібності посилюються при впливі будь-яких наркотичних стимуляторів, зокрема алкоголю. Так що твій дискомфорт від моєї присутності я відчуваю як свій власний, і це не дає мені спати.

- Ти дійсно емпат? - недовірливо перепитала Саета. - Мені не казали.

- А навіщо тобі це знати? Я свої здібності не контролюю, вони працюють стихійно і практичному застосуванню не підлягають. Так що будемо спати по черзі? Або кинемо жереб, кому лягати на підлогу? А може, кинемо на фіг безнадійні спроби заснути і займемося чимось корисним?

- Краще поговоримо, - запропонувала Саета. - Може, воно само пройде.

- Про що?

- Не знаю... Про що-небудь.

- Добре. Зараз я встану, ввімкну світло... Там ще від вечері щось залишилося.

- Не треба. Нехай так полежимо, в темряві. Мені так зручніше.

Почувся тихий смішок.

- А що, тобі так гидко на мене дивитися?

- Так! - роздратовано вигукнула Саета і тут же пошкодувала, що веде себе відверто по-хамськи. Як не дивно, Кантор не образився. І сміятися не став. Промовчав. Але в його мовчанні відчувалася здивованість. Вони помовчали трохи, потім Саета обережно запитала:

- Канторе! А ти довго сидів?

- Ні, - спокійно відповів він. - Місяців чотири або п'ять, напевно. А що?

- І за чотири місяці ти опустився до того, щоб їсти тарганів?

- Чому опустився? А, ти думаєш, я їх їв, зовсім збожеволівши від голоду? Зовсім ні. Я це робив повністю свідомо, розуміючи, що на тюремних харчах я через місяць-другий вже ні на що не буду здатний. Ні втекти сил не залишиться, ні відбиватися від кавалерів. А питання було насущне, в ті часи я був симпатичніше, ніж зараз, і багатьом подобався, а козлів всюди вистачає... Битися доводилося на смерть, в буквальному сенсі, кілька разів вранці з туалету виносили трупи особливо наполегливих. Та й думка про втечу мене не залишала, я багато про це думав і дуже сподівався, що мені випаде шанс. І ось щоб до того моменту, коли він випаде, не перетворитися на знесиленого доходягу, став підкріплюватися, чим тільки міг. У тому числі комахами. Вони, між іншим, дуже поживні.