Оксана Панкеева – Перетинаючи кордони (страница 15)
- У Елмара. Тому і прошу тебе нею зайнятися. Взагалі-то, я сподівався дати тобі трохи відпочити і доручив її Елмарові. А його сьогодні вранці терміново викликали в похід. Так що, вибач вже, доведеться попрацювати.
- Немає проблем, ваша величносте. Ну, я пішов?
- Іди. І, Жаку... Якщо тебе знову почнуть мучити кошмари, не соромся, приходь до мене. Слонів я тобі, звичайно, не обіцяю, але напоїти до безпам'ятства можу.
- Дякую, ваша величносте, - засміявся Жак. - Тільки як же я без слонів? Без слонів ніяк не можна!
Він легко підхопився з дивана, хвацько збив берета набакир і шмигнув за двері. Король подивився блазневі вслід, продовжуючи сумно посміхатися своїм думкам.
Глава 3
Король прекрасно пам'ятав той день, коли вперше побачив цю дивну істоту - Жака. День був сам по собі незабутній. Шеллар тоді повинен був бути присутнім на святковій виставі на честь заручин кузена Інтара і сидіти в королівській ложі разом з усією родиною, але, дізнавшись про загадкового полоненого, не зміг боротися з цікавістю і вирішив запізнитися на офіційний захід, але в загадці розібратися. Тим більше його становище дозволяло йому не тільки спізнюватися, але і зовсім нехтувати всякими заходами в інтересах корони. А інтересами корони він міг оголосити що завгодно, ніхто б не став перевіряти.
Перше, що впадало в очі при вигляді бранця, був його страх. Хлопець був на смерть переляканий, і до того ж давно. Командир патруля, який спіймав його неподалік від південного кордону, стверджував, що юнак на межі істерики і не підпускав до себе нікого, погрожуючи підірвати все навколо, поки його не переконали, що вони не містралійці, а ортанські прикордонники. Схоже було, що ця людина втекла з Містралії, де її дуже сильно налякали. Само по собі це було не дивно, з Містралії бігли всі, хто тільки міг, жити там було неможливо. Дивним було інше. Хлопець абсолютно не орієнтувався в навколишньому світі, говорив про незрозумілі речі і мав при собі кілька предметів невідомого призначення, з якими розлучився неохоче і просив їх не чіпати і не розбирати, щоб уникнути неприємностей. Пояснювати щось він навідріз відмовився, заявивши, що розповість все без приховування, але не більше не менше як самому королю, тому як усіх інших боїться і нікому не довіряє. Найстрашніше для хлопця, як здалося всім, хто з ним спілкувався, було повернутися до Містралії.
Склавши перше враження, глава Департаменту Порядку та Безпеки принц Шеллар одразу ж закрив віконечко на двері камери, щоб це враження не змішалося з потоком наступних, і почекав трохи, щоб надати йому стійкість. Шеллар довіряв своїй інтуїції і завжди надавав значення першому враженню. Начальник королівської таємної служби безпеки шанобливо стояв поруч і чекав наказів.
Подумавши трохи, Шеллар ще раз заглянув у віконце. Бранець знову скинувся і обернувся на звук. На вигляд йому було не більше двадцяти років. Невисокий міцний хлопець в неабияк пошарпаній уніформі містралійської таємної поліції без розпізнавальних знаків. Миловиде округле обличчя з м'якими рисами, пані від таких розчулюються і обзивають «лапочками». Зазвичай ці «лапочки» і «душечки» легко ламаються при найменшому натиску, дивно, чому з цим виникли такі проблеми. Тут уже тиснути далі нікуди, і так губи тремтять, очі перелякані...
Бранець дивився на віконце, з якого за ним спостерігали, з дивною сумішшю страху, відчаю і надії. З другого погляду хлопчина викликав симпатію у Шеллара, хоча такі поняття, як «лапочка» і «серденько», главі департаменту були глибоко чужі.
- Його допитували? - запитав Шеллар, закриваючи віконце.
- Пробували, пане начальнику. Він вимагає, щоб його пустили до короля, і все тут.
- Який вплив чинили?
- Пробували лякати і вмовляти. Марно. Його чимось до цього так налякали, що нас він уже не боїться. Умовлянь не розуміє. Бити ми його, правда, не пробували. Ви не розпоряджалися, і я вирішив, що це недоцільно. Бранець налаштований невороже, я навіть сказав би, досить конструктивно і бажає співпрацювати, єдине, що його зупиняє, це страх. Якщо з ним обійтися жорстко, він буде ставитися до нас як до ворогів. А інформація, якою він володіє, може бути дійсно важливою.
- Я розумію, - перервав його глава департаменту. - Ти абсолютно правий, Флавіусе. З ним цілком можна домовитися по-хорошому, спробую це зробити. Турбувати його величність, звичайно, не варто, сподіваюся, мене цьому наполегливому юнакові виявиться досить. До речі, він пояснив, чого конкретно боїться?
- Того, що хтось із співробітників департаменту може працювати на містралійську розвідку і як тільки його показання потраплять до них у руки, вони передадуть відомості своїм господарям, після чого його знайдуть, викрадуть і страшно подумати, що зроблять. Мені він теж нічого не сказав. Доставити його в кабінет?
- Так. Тільки не в кабінет для допитів, а в мій...
***
- Вітаю. Мене звуть пан Шеллар, я глава Департаменту Безпеки і Порядку. А вас?
- Жак, - неохоче представився переляканий хлопець і опустив очі. - Я вже казав, що розповім все тільки королю.
- Король не буде з вами розмовляти, пане Жаку. Просто тому, що він взагалі не займається питаннями розвідки. Це моя сфера діяльності. Якщо вас це втішить, я член королівської родини, принц і четвертий спадкоємець, представляю тут його величність. Тому ви будете розмовляти саме зі мною. Навіть якщо король і захоче вас вислухати, він зробить це в моїй присутності або ж передасть мені всі відомості, які ви йому повідомите. Так що для вас не має ніякого сенсу наполягати на особистій бесіді з ним.
Дивний хлопець на ім'я Жак виявився наляканим до втрати здатності логічно мислити. Шеллар бився з ним години дві, волав до його розуму, обережно лякав, відверто підлизувався, заводив розмову на абстрактні теми, намагаючись манівцями витягнути з нього хоч якусь інформацію, з якої можна було б працювати. Результати виявилися мізерними. Єдине, що можна було стверджувати достовірно, - хлопець був переселенцем. Він вважав що в році не тринадцять місяців, а дванадцять, абсолютно не знав географії і згадував бога в однині. З цього можна було зробити висновок, що довірливий переселенець потрапив в лапи містралійськіх спецслужб і був використаний для якихось паскудних справ, причому в такій сфері, де міг отримати повне уявлення щодо методів роботи цих самих служб. Правда, залишалося неясним, як він примудрився звідти втекти і дістатися ортанського кордону, не потрапивши в руки повстанців. Хоча є можливий варіант, що там він теж побував і натерпівся страху ще й від них. Але все це були суцільні здогадки, що тільки розпалювали природню цікавість Шеллара. На церемонію він все одно запізнився і тепер вирішив наплювати і все-таки дотиснути дивного співрозмовника, чого б це не коштувало. Він як раз обмірковував наступну лінію розмови, коли в кабінет без стуку увірвався Флавіус.
- Пане начальнику! Ваша високосте! - схвильовано вигукнув він і осікся, глянувши на допитуваного. - Пане начальнику... сталося жахливе нещастя...
- Кажи, - кивнув Шеллар, дивуючись, що могло змусити незворушного Флавіуса так панікувати. - Або це таємно? Я просто не хочу тягати його туди-сюди, якщо інформація не особливо конфіденційна.
- Що тут може бути секретного, вже все місто знає... Жахливий, нелюдський злочин! У королівській ложі стався вибух...
- І? - Глава департаменту застиг, раптово захоплений незнайомим дотепер відчуттям.
- Вся королівська сім'я загинула. Всі, хто там був. Його величність, обидва перших спадкоємця, її величність королева Роана, юний принц Алеар...
- Почекай... - Шеллар притиснув долоні до обличчя і закрив очі, намагаючись зібратися з думками.
***
Принца Шеллара завжди вважали не зовсім нормальним. До року всі були впевнені в його розумовій відсталості, тому що малюк не посміхався, як всі діти. Коли принцу було трохи більше року і він заговорив одразу змістовними реченнями, стало ясно, що з розумовим розвитком у нього все в порядку, а справа в чомусь іншому. Коли ж маленький Шеллар навчився читати в два і до чотирьох років освоїв повний курс арифметики, а також продемонстрував феноменальну пам'ять, було одноголосно вирішено, що його дивацтва є невід'ємною ознакою геніальності. А дивацтва були досить помітні. Дитина, яка ніколи не сміється і не плаче, нічого не боїться і нікого не любить, жодним чином не могла вважатися нормальною, аби вона була хоч сто разів геніальна.
Сміятися принц навчився років до п'ятнадцяти, приблизно водночас у нього прорізалося почуття гумору і почуття прихильності. Але як і раніше ніхто і ніколи не бачив, щоб він сумував або плакав, боявся або гнівався. Шеллар був незмінно рівним і серйозним, і наставники завжди ставили його в приклад кузенам. Тільки метр Істран, приходячи у відчай від бездушності юного принца, говорив, що це, безсумнівно, результат якогось прокляття і коли-небудь це погано скінчиться. Втім, нічого схожого на прокляття жоден маг так і не виявив, хоча обстежували неодноразово і самого Шеллара, і його батька. Покійний татко теж відрізнявся нестандартною поведінкою.