Нил Шустерман – Шторм (страница 44)

— Первісний мул, — так його називав брат Макклауд. — Там усі хвороби, до яких ми виробили імунітет.

Під час інтонування вікарій дванадцять разів поспіль бив дерев’яним молотком по велетенському камертону в центрі кімнати. Паства сягала десь півсотні тоністів, і всі вони намагалися співати в тон. Після кожного удару по камертону збільшувалася вібрація і резонувала хоч і не до того рівня, щоб завдавати болю, але дезорієнтувала, і від цього паморочилося в голові. Ґрейсон не розтуляв рота й не підспівував.

Вікарій виголосив коротку промову. Брат Макклауд назвав її проповіддю. Він говорив про численні подорожі навколо світу в пошуках Великого камертону. «Той факт, що ми його не знайшли, не означає, що пошуки були марні — бо пошук так само цінний, як і знахідка». У пастві схвально замугикали. «І чи знайдемо ми його сьогодні або завтра, і чи знайде його наш орден або інший, я до глибини душі переконаний, що ми колись почуємо й відчуємо Великий резонанс. І він нас усіх врятує».

А тоді, після закінчення проповіді, всі підвелися й підійшли до вікарія, вишикувавшись рядочком. Кожен занурив пальця в протухлий первісний мул, торкнувся ним чола й облизав. Ґрейсона почало нудити від самого погляду на це.

— Вам поки що необов’язково ставати частиною земного ритуалу, — сказав йому брат Макклауд — і це лише частково заспокоювало.

— Поки що? А може, зовсім?

На це брат Макклауд знову повторив:

— Неможливо уникнути того, що приходить.

Тієї ночі особливо люто завивав вітер, і мокрий сніг сичав, б’ючись об віконце Ґрейсонової келії. Шторм міг уплинути на погоду, але не міг цілком її змінити. Або, якщо й міг, вирішив цього не робити. Хоча намагався зробити так, щоб шторми виникали в більш-менш зручний час. Ґрейсон намагався переконати себе, що цим ураганом Шторм плаче за ним льодяними сльозами. Але кого він дурить? У Шторму є мільйони важливіших справ, ніж оплакувати Ґрейсонові труднощі. Він тут у безпеці. Він захищений. Чого ще можна просити? Всього.

Того вечора, десь о дев’ятій чи десятій, до нього прийшов вікарій Мендоза. З коридору пробивалося світло, але коли той зайшов усередину й зачинив двері, вони двоє знову опинилися в темряві. Ґрейсон почув рипіння стільця, коли вікарій сів.

— Я прийшов поглянути, як ти пристосовуєшся, — сказав він.

— Усе нормально.

— На цьому роздоріжжі, певно, можна очікувати лише на нормальність.

Тут його обличчя підсвітило жорстке світло від планшета. Вікарій почав друкувати й гортати.

— Я гадав, ви уникаєте використання електрики.

— Зовсім ні. Ми уникаємо світла під час наших служб — і в наших спальнях також темно, щоб заохочувати наших братів і сестер виходити зі своїх покоїв і шукати спілкування з іншими в загальних зонах.

Тоді він повернув планшет так, щоб його міг бачити Ґрейсон. Там були фото охопленого вогнем театру. Ґрейсон спробував не кривитися.

— Це трапилося два дні тому. Я підозрюю, що ти був причетний і що на тебе полює Цитадель женців.

Ґрейсон не підтвердив, але й не спростував цього обвинувачення.

— Якщо це так, — мовив вікарій, — тобі непотрібно про це згадувати. Тут ти в безпеці, бо будь-який ворог Цитаделі женців — це наш друг.

— То ви потураєте насильству?

— Ми потураємо спротиву неприродній смерті. Женці приносять неприродну смерть, тож усе, що чинить перешкоди їхнім лезам і кулям, нас влаштовує.

Він простягнув руку й торкнувся рогоподібного горбика в Ґрейсона на голові. Ґрейсон після цього відступив.

— Це потрібно прибрати, — мовив вікарій. — У нас заборонені модифікації тіла. І тобі доведеться поголити голову, щоб могло рости волосся того кольору, який задумав усесвіт.

Ґрейсон нічого не відповів. Тепер, коли померла П’юриті, він не сумуватиме за Слейдом Макмостом, бо той просто нагадує йому про неї — але йому не подобалося не мати в цьому питанні вибору.

Мендоза підвівся.

— Я таки сподіваюся, що ти прийдеш у бібліотеку чи в одну з наших кімнат відпочинку і познайомишся зі своїми братами-тоністами. Я знаю, що вони б хотіли краще тебе пізнати — особливо сестра Пайпер, яка перша тебе зустріла.

— Я щойно втратив близьку людину. Поки що не відчуваю бажання спілкуватися.

— Тоді просто мусиш — особливо якщо близька тобі людина загинула через збирання. Ми, тоністи, не визнаємо смерті від рук женців, тобто тобі не дозволено тужити.

То тепер йому наказують, що він може чи не може відчувати? Він хотів, щоб кожна найменша частка Слейда Макмоста, яка ще в ньому залишалася, допомогла йому послати вікарія під три чорти, але натомість просто сказав:

— Я не вдаватиму, що розумію ваші методи.

— Але ти таки вдаватимеш, — мовив Мендоза. — Якщо бажаєш мати притулок, то знайдеш поміж нас свою нову мету, і вдавай, поки не звикнеш до наших методів.

— А якщо цього ніколи не трапиться?

— Тоді просто й далі вдаватимеш. Для мене це точно спрацювало.

За шістсот двадцять миль на захід від Вічити Рован Даміш спарингував з Тайґером Салазаром. За інших обставин Рован би отримував від цього задоволення — змагатися з другом у бойовому мистецтві, яке він полюбив, — але ці насильницькі конфронтації, які вели до невідомого фіналу, щораз більше турбували Рована.

Вони вже два тижні спарингували двічі на день, і хоча Тайґер з кожним разом покращував свою техніку, Рован завжди перемагав. Коли в них не було спарингів, Рована замикали в його кімнаті.

А от у Тайґера було навіть більше справ, ніж під час Рованової появи. Виснажливіші пробіжки, більше тренувань на витривалість, повторні тренування з бокатору, а ще навчання з усіма видами холодної зброї, від меча до кинджалу, доки вони не приростуть до руки, так би мовити. А наприкінці кожного дня, коли м’язи починали втомлюватися від зусиль, Тайґерові робили глибокий масаж, щоб розслабити напружене тіло. До появи Рована масажі робили, може, двічі чи тричі на тиждень, а тепер щодня, і Тайґер був настільки виснажений, що засинав просто на столі.

— Я його здолаю, — казав він жниці Ренд. — От побачите.

— Я не сумніваюся.

Як на людину, яка, за словами Рована, була брехливою та жорстокою, Ренд видавалася доволі щирою.

Під час одного з масажів смарагдова жниця зайшла в кімнату і попросила масажиста вийти. Тайґер гадав, що вона займе його місце. Його захоплювала ідея відчути на собі її руки, але на нього чекало розчарування: вона взагалі його не торкнулася.

Вона просто сказала:

— Прийшов час.

— Для чого?

— Отримати тобі свій перстень.

Вона чомусь видавалася через це меланхолійною. Тайґер думав, що знає чому.

— Я знаю, що ви не хотіли давати його мені, поки не переможу Рована…

— Нічого не вдієш.

Він підвівся й накинув халат, зовсім не соромлячись своєї оголеності. А навіщо? Він нічого не хотів від неї приховувати: як усередині, так і зовні.

— Ти б міг стати моделлю для Мікеланджело.

— Я був би й не від того, — зав’язуючи халат, мовив він, — щоб мене вирізьбили з мармуру.

Вона підійшла до нього, нахилилася і ніжно поцілувала — так легенько, що він ледь відчув її вуста на своїх. Він вирішив, що це могла бути прелюдія до чогось більшого, але вона відійшла.

— Завтра рано вранці в нас призначена зустріч. Добре виспися.

— Що ви маєте на увазі? Яка зустріч?

Вона йому посміхнулася, проте ледь-ледь.

— Ти не можеш отримати свій перстень женця без хоч маленької церемонії.

— А Рован там буде?

— Краще, якщо ні.

Вона, звісно, мала рацію. Не було потреби тицяти Рована носом у той факт, що його не обрали. Але Тайґер збирався дотримати слова: щойно отримає персня, надасть Рованові імунітет.

— Сподіваюся, — сказав Тайґер, — коли перстень опиниться в мене на пальці, ви трохи інакше мене сприйматимете.

Вона пильно глянула йому в очі, й це розм’якшило його м’язи більше, ніж розтирання кісточками масажиста.

— Я певна, що все буде інакше, — відповіла вона йому. — Будь готовий до виходу рівно о сьомій ранку.

Коли вона вийшла, він дозволив собі задоволено зітхнути. У світі, де всі гарантовано отримують усе, чого потребують, не всі отримують те, чого хочуть. Рован точно цього не отримав. І Тайґер донедавна навіть не знав, що хотів бути женцем. Але тепер, коли це от-от мало трапитися, він зрозумів, що все правильно, і вперше на своїй пам’яті був надзвичайно задоволений напрямком, у якому рухалося його життя.

Наступного дня Рована не вивели для спарингу, не виводили й далі. Його навідували лише охоронці, які приносили йому їжу й забирали тацю, коли він закінчував.

Він полічив дні з часу своєї появи тут. В пентгаузі не відзначали свят старих часів, а ті вже промайнули. Це був останній тиждень року. Рован навіть не знав, як назвуть новий рік.