Нил Шустерман – Шторм (страница 43)

— Я знаю, куди ти можеш піти…

Він глянув на неї благальним поглядом своїх темних очей, чекаючи, поки вона поділиться часточкою своєї мудрості.

— Тут, у місті, є монастир тоністів. Вони сховають тебе від Цитаделі женців.

Ґрейсон був щонайменше розчарований.

— Тоністи? — з жахом сказав він. — Ви серйозно? Та вони мені язика відріжуть!

— Ні, але вони ненавидять женців, і я певна, що вони скоріше захищатимуть тебе ціною власних життів, ніж передадуть їм. Поклич брата Макклауда. Скажи, що від мене.

— Але…

— Ти хотів моєї допомоги, і я допомогла. Твої наступні дії залежать тільки від тебе.

Тоді вона його покинула й повернулася в готель саме вчасно, щоб непомітно переодягнутися у свою мантію і надати імунітет згорьованій родині зібраного актора.

28

Те, що приходить

Якщо чесно, то я не все роблю ідеально. Люди плутають просте буття й активну дію. Я спробую це тут пояснити.

Я, Шторм, ідеальний.

Це за визначенням правда, і немає потреби її спростовувати, бо це факт. Однак я щодня маю приймати мільярди рішень і вчиняти мільярди дій. Деякі дрібні, як-от вимкнути світло, коли нікого немає в кімнаті, щоб заощадити електрику; інші серйозні, як-от зменшити невеликий землетрус, щоб запобігти великому. Але жодна з цих дій не є ідеальною. Я б міг вимкнути світло швидше і таким чином заощадити більше енергії. Я б міг ще на бал зменшити землетрус і врятував би вазу ручної роботи, щоб вона не розбилася, впавши на підлогу.

Я почав усвідомлювати, що існують лише дві ідеальні дії. Це дві найважливіші дії, про які мені відомо, але я забороняю собі їх робити і залишаю в руках людства.

Це народження життя… і його відбирання.

Як і більшість комплексів тоністів, той, у якому опинився Ґрейсон Толлівер, стилізували під значно старший, ніж насправді. В цьому випадку будівля була з цегли, а стіни заплів плющ. Та оскільки це була зима, лози засохли, з них поопадало листя, і вони радше нагадували павутиння. Ґрейсон зайшов через довгу заґратовану колонаду, з обох боків засаджену голими кущами троянд. Тут, певне, було надзвичайно красиво навесні та влітку, але тепер, посеред зими, все мало такий сумний вигляд, як почувався Ґрейсон.

Першою він побачив жінку в тоністській мішкуватій сукні, яка йому всміхнулася та для привітання повернула догори долоні.

— Я маю поговорити з братом Макклаудом, — сказав він, пригадуючи слова жниці Анастасії.

— Тобі необхідно буде отримати дозвіл у вікарія Мендози. Я його приведу.

Тоді вона так розслаблено пішла геть, що Ґрейсонові захотілося її схопити і підштовхнути вперед.

Коли прибув вікарій Мендоза, то принаймні йшов так, як у нагальній справі.

— Я прийшов просити притулку, — розповів йому Ґрейсон. — Мені сказали запитати брата Макклауда.

— Так, звісно, — мовив той, наче він постійно з чимось таким стикався. Тоді провів Ґрейсона в одну з будівель комплексу і завів у спальню.

На тумбочці біля ліжка горіла свічка. Вікарій одразу погасив її заслінкою.

— Розташовуйтеся, — сказав той. — Я повідомлю братові Макклауду, що на нього чекають.

Тоді вікарій зачинив двері, але не замкнув їх, покинувши Ґрейсона з його думками і, за бажання, з виходом.

Кімната була аскетично обставлена. Жодного комфорту поза необхідними речами. Там стояли ліжко, стілець і тумбочка. На стінах не було прикрас, окрім залізного камертона, повернутого догори зубцями, над спинкою ліжка. Тоністи називають його двозубцем. Символ їхньої релігії. В шухляді тумбочки лежав одяг з мішковини, а на підлозі стояла пара сандалів. Поруч зі згаслою свічкою лежав псалтир у шкіряній палітурці, на якій викарбували двозубець.

Тут було мирно. Тут було спокійно. Тут було нестерпно.

Замість звичайного світу Ґрейсона Толлівера він перейшов до бурхливих крайнощів Слейда Макмоста — а тепер його викинули в лігво повсякденності, прирікши терпіти нудьгу.

«Ну, я принаймні живий», — подумав він. Хоча й не був повністю переконаний, що це добре. П’юриті зібрали. Не витіснили спогади, не переселили, а зібрали. Її більше не існує, і незважаючи на жах, який вона намагалася вчинити, Ґрейсон за нею тужив. Він жадав почути її зухвалий голос. Він уже залежав від її хаосу. Йому доведеться призвичаїтися до життя без неї, а ще без себе, бо ким він тепер є?

Він ліг на ліжко, яке принаймні було комфортне, і чекав зо півгодини. Він роздумував, чи тоністи змушують усіх чекати, так само як у відділі справ лихочинців. Нарешті почулося рипіння дверей. Уже була друга половина дня, і світла, що проникало в кімнату крізь невелике віконце, було достатньо лише для того, щоб роздивитися, що чоловік перед Ґрейсоном був лише трохи старший. А ще на одній його руці була якась тверда оболонка.

— Я — брат Макклауд, — заговорив він. — Вікарій прийняв твоє прохання про притулок. Я так розумію, ти попросив особисто про мене.

— Мені сказав так зробити один мій друг.

— Я можу запитати хто?

— Ні, не можете.

Його це, здається, роздратувало, але він не тиснув.

— Можу я принаймні побачити твої документи? — а коли Ґрейсон завагався, брат Макклауд сказав. — Не турбуйся, незважаючи на те, хто ти чи що вчинив, ми не здамо тебе управлінню взаємодії.

— Я певен, що там уже знають, де я.

— Так, — погодився брат Макклауд, — але твоя присутність тут є справою релігійної свободи. Шторм не втручатиметься.

Ґрейсон заліз до кишені й передав йому свою електронну картку, на якій і досі блимала червона літера «Л».

— Лихочинець! — мовив тоніст. — До нас приходить чимраз більше таких. Ну, Слейде, тут це не має значення.

— Це не моє ім’я.

Брат Макклауд допитливо на нього глянув.

— І про це ти теж не хочеш говорити?

— Ні, воно просто… не варте зусиль.

— То як нам тебе називати?

— Ґрейсон. Ґрейсон Толлівер.

— Тоді, гаразд; будеш братом Толлівером!

Ґрейсон вирішив, що матиме тепер жити з ім’ям брат Толлівер.

— А що це у тебе на руці?

— Це називається гіпс.

— То мені теж доведеться такий носити?

Брат Макклауд розсміявся.

— Хіба якщо зламаєш руку.

— Прошу?

— Він слугує для того, щоб допомогти природному процесу загоєння. Ми позбуваємося нанітів, і, на жаль, жнець зламав мені руку.

— Справді… — Ґрейсон аж вишкірився: цікаво, чи не була це жниця Анастасія.

Братові Макклауду Ґрейсонова посмішка не сподобалася. Він трохи посерйознішав.

— За десять хвилин у нас пообіднє інтонування. В шухляді знайдеш для себе одяг. Я почекаю ззовні, поки будеш переодягатися.

— А я маю йти? — запитав Ґрейсон; інтонування не здавалося чимось, до чого він хотів приєднатися.

— Так, — мовив брат Макклауд. — Неможливо уникнути того, що приходить.

Інтонування проходило в каплиці, в якій, коли погасили всі свічки, Ґрейсон ледь міг щось роздивитися навіть попри високі вітражні вікна.

— А ви все робите в темряві? — поцікавився Ґрейсон.

— Очі можуть обманювати. Ми надаємо перевагу іншим чуттям.

Солодкий запах ладану перебивав якийсь сморід, і Ґрейсон пізніше дізнався, що тхнуло від миски з брудною водою.