Нил Шустерман – Шторм (страница 45)

— Рік хижака, — відповів на його питання один з охоронців, і Рован, сподіваючись, що той йому достатньо симпатизує, аби відкрити трохи інформації, запитав:

— Що відбувається? Чому Тайґер і жниця Ренд не виволокли мене на спаринг? Не кажіть, що я більше не притравочна сучка для бокатору.

Але якщо охоронець і знав відповідь, то не казав.

— Просто їж, — мовив він. — Мені чітко наказали не дати тобі померти з голоду.

Пізно по обіді того, другого, дня самотності жниця Ренд прийшла з двома охоронцями.

— Відпустка, певно, добігла кінця, — кепкував Рован, але смарагдова жниця не була сьогодні налаштована на теревені.

— Всадовіть його на стілець, — наказала вона охороні. — Не хочу, щоб він бодай на дюйм міг зрушити з місця.

І тоді Рован помітив рулон скотчу. Бути прив’язаним до стільця — то одне. А бути приклеєним скотчем — то вже гірше.

«От і все, — подумав Рован. — Тайґерове навчання добігло кінця, і хай що вона зі мною зібралася зробити, це відбудеться зараз». Тож Рован почав діяти. Щойно охоронці спробували його схопити, він неочікувано кинувся на них, завдаючи серію жорстоких ударів, після яких один залишився зі зламаною щелепою, а другий валявся на землі, задихано хапаючи ротом повітря, — але не встиг Рован дістатися дверей, як його дістала Ренд, повалила навзнак на підлогу і так сильно притиснула коліном у груди, що він навіть дихнути не міг.

— Ти дозволиш себе зв’язати, чи я тебе відключу і все одно це зроблю, — сказала вона йому. — Але якщо це трапиться, я подбаю, щоб у тебе знову залишилися вибиті зуби.

А коли він опинився на межі непритомності, вона прибрала з його грудей коліно. Він був достатньо ослаблений, тож його було легко зафіксувати на стільці.

І його залишили так більш ніж на годину.

Скотч виявився гіршим, ніж мотузка в будинку женця Брамса. Він так стягував груди, що Рован міг дихати лише короткими поривами. Він узагалі не міг рухати руками і ногами, хай скільки намагався звільнитися від скотчу.

За вікном сіло сонце, і залишилися лише вогні міста Сан-Антоніо та блідий відблиск опуклого місяця, який піднімався на небо, освітлюючи кімнату приглушеним блакитним сяєвом і залишаючи довгі тіні.

Нарешті відчинилися двері, й один з охоронців завіз когось у візочку, схожому на крісло з коліщатами з обох боків. Позаду них зайшла жниця Ренд.

— Привіт, Роване.

То був Тайґер. Через світло в коридорі можна було роздивитися лише його силует, тож Рован не міг бачити його обличчя, але впізнав голос. Він здавався стомленим і рипучим.

— Тайґере, що відбувається? Навіщо Ренд це зі мною зробила? І в чому ти в дідька сидиш?

— Це називають інвалідним візком, — мовив Тайґер, відповідаючи лише на третє питання. — Він ще з ери смертності. В наші часи від нього мало користі, але сьогодні пригодився.

Тайґер якось дивно розмовляв. І тут був не лише рипучий голос, але й ритмічність його мови, добір слів і те, як він чітко їх промовляв.

Тайґер посунув руку, і щось заблищало від місячного світла. Рованові непотрібно було розповідати, що це таке.

— Ти отримав свого персня.

— Так, — сказав Тайґер. — Отримав.

Рован нутром відчув щось важке й огидне. І це відчуття почало пробиратися на поверхню. Рован підсвідомо знав, що це таке, але не дозволяв йому прошмигнути в свою свідомість — наче якщо відмовитися про це думати, то можна відігнати цей темний привид правди. Але вже за мить увімкнуть світло.

— Айн, я не можу дотягнутися до вимикача — увімкнеш світло?

Вона потягнулася, увімкнула світло — і на Рована обвалилася реальність ситуації… бо хоча в інвалідному візку сидів Тайґер Салазар, Рован дивився не на нього.

Він дивився на усміхнене обличчя женця Ґоддарда.

29

Зданий у нову експлуатацію

Я здатен спілкуватися 6909 живими й мертвими мовами. Я здатен провадити більш ніж п’ятнадцять мільярдів одночасних розмов і бути повністю присутнім у кожній з них. Можу бути красномовним і чарівливим, кумедним і милим, кажучи те, що ти найбільше хочеш почути, і саме тоді, коли ти цього хочеш.

Але навіть попри все це, трапляються немислимі моменти, коли я не можу дібрати слів у будь-якій мові, живій чи мертвій.

І якби я в такі моменти я мав рота, то, певне, роззявив би його, щоб закричати.

Рован відчув, що світ крутиться. Він міг видихнути, але не вдихнути, наче жниця Ренд знову притиснула йому до грудей коліно — наче кімната опинилася в космосі, й він жадав екстазу непритомності, бо це було кращою альтернативою, ніж те, що було зараз перед ним.

— Так, розумію, чому тебе міг збити з пантелику голос, — і досі голосом Тайґера сказав Ґоддард. — Цього не вдалося виправити.

— Як… як… — тільки й зміг вичавити Рован. Те, що Ренд врятувалася, стало шоком, але принаймні мало сенс, але Рован відрубав Ґоддардові голову! І бачив, як згоріло його безголове тіло!

Та коли Рован зараз глянув на Ренд, яка покірно стояла біля свого наставника, він зрозумів. О Господи, він зрозумів.

— Ти примудрився відрубати мені голову якраз над гортанню. Тому мої старі голосові зв’язки назавжди зникли. Але ці теж підійдуть.

Те, що на Ґоддарді не було мантії женця, все лише погіршувало; на ньому був одяг Тайґера, навіть черевики. Рован усвідомив, що це навмисне — щоб Рован навіть не сумнівавсь у тому, що відбулося. Рован відвернувся.

— Ні, ти мусиш дивитися, — озвався Ґоддард. — Я наполягаю.

Охоронець став за Рованом, схопив його за голову і змусив обернутися до чоловіка в інвалідному візку.

— Як вам це вдалося? — засичав Рован.

— Мені? Звісно ж, ні! Це була ідея Айн. Я нічого не міг удіяти. А вона зміркувала врятувати критичну частину мого тіла з охопленого вогнем монастиря. Мені повідомили, що я майже рік залишався безтямним, блаженно лежачи в льоду. Повір, якби це робив я, то все було б інакше. Моя голова була б зараз приєднана до твого тіла.

Рован не міг приховати своїх страждань. Від люті й невимовного горя в нього потекли сльози. Вони могли обрати для цього будь-кого, але не зробили цього. Вони обрали Тайґера. Лише з тієї причини, що він був другом Рована.

— Ви — хворі вилупки!

— Хворі? — відреагував Ґоддард. — Це не я відрубав голову своєму женцю-наставнику і пішов проти своїх побратимів. Те, що ти зробив, — і те, що робив під час моєї азотної дрімоти, — є непростимим за законодавством женців! А от ми з Айн не порушили жодних законів. Твого друга Тайґера зібрали, а тоді його тіло здали в нову експлуатацію. Отак просто. Так, може, й не заведено, але за таких умов — цілком зрозуміло. Те, що ти перед собою бачиш, лише наслідок твоїх власних дій.

Рован спостерігав, як груди Тайґера піднімаються й опускаються: Ґоддард дихав. Його ослаблені руки лежали на бильцях інвалідного візка. Йому, здається, було важко ними рухати.

— Така процедура, звісно, набагато делікатніша, ніж звичайне пришвидшене зцілення, — розповів Ґоддард. — Мине кілька днів, перш ніж я цілковито опаную тіло твого друга.

Тоді він доклав зусиль, щоб підняти руку, і дивлячись на неї, стиснув пальці в кулак.

— Лише поглянь на прогрес! Чекаю на той день, коли зможу перемогти тебе в бокаторі. Наскільки я розумію, ти допомагав мене тренувати.

Тренування. Тепер воно отримало збочений сенс. Спаринги, увага до Тайґерової фізичної форми. Навіть масажі: наче мармурове теля, яке готують на заклання. Але залишалося ще одне питання. Те, чого Рован не хотів питати, але відчував, що зобов’язаний перед Тайґером.

— Що ви зробили з… — Рован навіть не міг вимовити слово, — з рештою його тіла?

Ренд знизала плечима, наче це дрібниця.

— Ти ж сам сказав, що в Тайґера було небагато мізків. Тож усе над шиєю не мало цінності.

— Де він?

Ренд не відповіла на питання, тож це зробив Ґоддард.

— Викинули з рештою сміття, — зневажливо махнув Тайґеровою рукою він.

Рован рвонув уперед, забувши про свої пута — але його лють лише трохи похитнула стілець. Якщо йому колись таки вдасться звільнитися з цього стільця, він їх уб’є. І не лише збере, а уб’є. По шматках їх роздере з таким явним упередженням і з таким злочинним наміром, що це спопелить другу заповідь!

І саме цього хотів Ґоддард. Він хотів, щоб Рована охопила вбивча лють, але він не мав змоги нею скористатися. Безсилий помститися за жахливу долю друга.

Ґоддард упивався Ровановим стражданням, наче воно його підживляло.

— А ти б віддав себе, щоб його врятувати? — запитав Ґоддард.

— Так! — заволав Рован. — Так, віддав би! Чому ви не взяли мене?

— Гм-м, — мовив Ґоддард, наче це було не вартим уваги одкровенням. — Тоді я радий, що Айн зробила саме такий вибір. Бо після того, як ти зі мною вчинив, Роване, ти мусиш страждати. Це я тут постраждала сторона, тож саме мої бажання необхідно виконувати — і я бажаю, щоб твоє життя наповнили жалюгідні страждання. Логічно, що це почалося вогнем, бо тебе, Роване, спіткає доля міфічного Прометея — того, що приніс вогонь. Це не дуже відрізняється від Люцифера — «того, який несе світло», чиє ім’я ти обрав для свого жнецького псевдоніма. За його проступок Прометея прикували до гори і прирекли на те, щоб орли щоденно дзьобали його печінку.

Тоді він підкотився ближче та прошепотів:

— Я — твій орел, Роване. І я вічно, день у день, живитимуся твоїми стражданнями.

Ґоддард ще якусь мить дивився йому в очі, а тоді охоронець викотив візка з кімнати.