Нил Шустерман – Шторм (страница 35)
Тоді вона віднесла відерце з льодом до невеличкої кухні в номері, щоб покласти його в щось схоже на пакунок.
— Я можу дещо запитати? — озвався брат Макклауд. — Якщо ви жниці й з усіх боків над законом… то навіщо на мене нападати? Чого ви боїтеся?
— Це складно, — сказала Сітра, не бажаючи роз’яснювати тонкощі й інтриги їхньої теперішньої ситуації.
— Це може бути просто, — мовив він. — Ви можете зректися посади жниці й піти шляхом тоністів.
Сітра мало не розсміялася. Навіть попри біль, у нього було одне на думці.
— Я одного разу потрапила у монастир тоністів, — зізналася вона. Це, здається, йому сподобалося й відволікло від болю.
— Велика виделка співала вам?
— Я вдарила по камертону на олтарі, — підтвердила Сітра. — Я нюхала брудну воду.
— У ній повно хвороб, котрі раніше вбивали людей, — сказав тоніст.
— Я чула.
— Колись вони знову почнуть вбивати людей!
— Щиро в цьому сумніваюся! — заговорила Марі, повертаючись із льодом, замотаним у поліетиленовий пакет для сміття.
— Не сумніваюся, що ви сумніваєтеся, — відреагував тоніст.
Марі несхвально хмикнула та стала перед ним навколішки, притискаючи пакунок з льодом до його набряклого ліктя. Тоніст скривився, а Сітра допомогла тримати лід на місці.
Юнак кілька разів глибоко вдихнув, примиряючись як з холодом, так і з болем, а тоді сказав:
— Я належу до тонального ордену у Вічиті. Вам варто прийти до нас. Щоб відплатити за те, що зробили зі мною.
— А хіба ти не боїшся, що ми тебе зберемо? — глузувала Марі.
— Певне, ні, — мовила Сітра. — Тоністи не бояться смерті.
Але брат Макклауд її виправив.
— Ми її боїмось. Але приймаємо наш страх і стаємо вищими за нього.
Марі роздратовано підвелася на ноги.
— Ви, тоністи, вдаєте, що мудрі, але вся ваша система переконань сфабрикована. Це лише годящі уривки релігій ери смертності — і навіть не
— Марі! Я вже заламала йому руку, нам не варто його ще й ображати.
Але вона вже занадто заглибилася у свою тираду, щоб зупинитися.
— Анастасіє, а ти знала, що існує принаймні сто різних тональних культів, і в кожному власні правила? Вони люто сперечаються, чи їхній божественний тон — це соль-дієз чи ля-бемоль, і навіть не можуть вирішити, чи називати оте їхнє божество «Велика вібрація» чи «Великий резонанс». Тоністи відрізають собі язики, Анастасіє! Вони себе осліплюють!
— То екстремісти, — сказав брат Макклауд. — Більшість не такі. В моєму ордені не так. Ми належимо до локранського ордену; видалення наших нанітів — це найекстремальніша річ для локранців.
— Можемо ми бодай викликати амбудрон, щоб тебе доправили в центр зцілення? — запитала Сітра.
Він знову похитав головою.
— У нашому монастирі є лікар. Він про це потурбується. Він зробить для моєї руки гіпс.
— Що?
— Чаклунство! — мовила Марі. — Стародавній зцілювальний ритуал. Вони загортають руку в гіпс і залишають так на кілька місяців.
Тоді вона пішла до шафи, вийняла дерев’яного вішака і зламала його на дві частини.
— Ось, я зроблю для тебе шину, — вона повернулася до Сітри, очікуючи на її питання. — Ще чаклунство.
Вона роздерла наволочку на смужки і прив’язала половину зламаного вішака до руки юнака, щоб та не рухалася, а ще одну смужку тканини намотала, щоб тримати на місці лід.
Брат Макклауд підвівся йти геть. Уже розтулив рота щось сказати, але Марі його зупинила.
— Якщо ти скажеш: «Нехай з вами буде Камертон», я вперіщу тебе другою половиною цього вішака.
Тоніст зітхнув; скривившись, змінив положення руки, і сказав:
— Тоністи насправді цього не говорять. Ми кажемо: «Резонуйте добре і по-справжньому».
Говорячи це, він спеціально глянув їм обом у очі. Марі гучно зачинила двері, щойно він вийшов за поріг.
Сітра наче вперше її бачила.
— Я ніколи не бачила, щоб ви так з кимсь поводилися! — сказала вона. — Чому ви були з ним така груба?
Можливо, трохи присоромлена Марі відвела погляд.
— Тоністи мені байдужі.
— Жнець Ґоддард відчував те саме.
Марі різко глянула на Сітру. Сітра гадала, що зараз Марі на неї закричить, але ні.
— Це, можливо, єдине питання, з якого ми мали однакову думку. Але відмінність полягає в тому, що я поважаю їхнє право на існування, хай яку відчуваю до них ворожість.
Сітра розсудила, що це таки правда, оскільки за увесь час разом з Марі вона ніколи не бачила, щоб та зібрала тоніста — на відміну від женця Ґоддарда, який спробував винищити цілий монастир, перш ніж його прикінчив Рован.
У двері знову постукали, і вони обидві аж підскочили, але цього разу їм таки принесли очікувану їжу. Коли вони сіли обідати, Марі зиркнула на залишений тоністом памфлет і глузливо посміхнулася.
— Відкрийся резонансу, — пародіювала вона. — Це резонує лише в одному місці, — викидаючи аркуш у сміття, сказала вона.
— Ви скінчили? — хотіла знати Сітра. — Ми можемо спокійно поїсти?
Марі зітхнула, глянула на свою їжу й махнула рукою.
— Коли я була на кілька років молодшою за тебе, мій брат приєднався до тонального культу, — вона відсунула тарілку вбік і за мить провадила. — Ми дуже нечасто бачили його, і він щоразу просто заливав нас нісенітницями. А тоді зник. Ми дізналися, що він упав і забив голову, але без зцілювальних нанітів і медичного догляду він помер. І тоністи спалили його тіло, ще амбудрон не встиг забрати його до центру відродження. Бо саме так роблять тоністи.
— Мені так шкода, Марі.
— Це було дуже давно.
Сітра мовчала, даючи Марі час виговоритися. Вона знала, що найбільший подарунок, який могла запропонувати своїй наставниці, це вислухати.
— Нікому не відомо, хто і чому заснував перший тональний культ, — провадила Марі. — Можливо, люди сумували за віруваннями ери смертності й хотіли знову віднайти те почуття. Чи, можливо, хтось вирішив так пожартувати, — вона ще на мить загубилася у власних думках, а далі вийшла з того стану. — Хай там як, коли Фарадей запропонував мені можливість стати жницею, я одразу погодилася. Хотіла захистити від таких жахливих речей решту своєї родини — навіть якщо це означало, що я сама робитиму жахливі речі. Я перетворилася на Маленьку Міс Убивство, а коли почала дорослішати — на верховну даму смерті.
Марі подивилася на свою тарілку і знову почала їсти: після звільнення демонів до неї повернувся апетит.
— Я знаю, що тоністи вірять у сміховинні речі, — сказала Сітра, — але вважаю, що деякі люди вбачають в них дещо привабливе.
— Індички саме так думають про дощ, — зауважила Марі. — Вони зводять догори очі, розтуляють дзьоби і топляться.
— Не ті індички, яких вирощує Шторм, — мовила Сітра.
Марі кивнула.
— Отож бо.
25
Привид правди
Лишилося дуже мало людей, які справді чомусь поклоняються. Віра — це прикра жертва безсмертя. Наш світ став водночас ненатхненним і незмордованим. Став місцем, де дива й магія позбавлені таємничості. Потому як розвіявся дим і вирівнялися дзеркала, все стало витвором природи й технологій. Якщо хтось хоче дізнатися, як працює магія, варто просто спитати в мене.
Лише тональні культи продовжують традицію віри. Абсурдність тональних вірувань чарівна й водночас інколи тривожна. Між різноманітними сектами немає організованості, тож вони різняться, але мають кілька спільних рис. Усі вони зневажають женців. І всі вони вірять у «Великий резонанс» — чутну людині живу вібрацію, яка об’єднає світ, немов біблійний месія.