Нил Шустерман – Шторм (страница 2)
У Брамса відняло мову. Він гадав, що коли досить довго відвертатиме увагу цього так званого женця Люцифера, то Шторм надішле по нього цілий підрозділ. Саме так і діяв Шторм, коли звичайним громадянам погрожували насиллям. Брамса дивувало, що все це взагалі так затягнулося. Така аморальна поведінка серед простого народу мала залишитися в минулому. Чому таке дозволялося?
— Якщо я зараз відберу ваше життя, — провадив удаваний жнець, — назад до життя вас не повернуть. Я спалюю тих, кого прибираю від служіння, залишаючи тільки попіл, який уже не можна оживити.
— Я тобі не вірю! Ти не посмієш!
Але Брамс йому таки вірив. З минулого січня за сумнівних обставин згоріло з десяток женців у трьох мериканських регіонах. Усі їхні смерті визнали випадковими, але вони, безумовно, такими не були. А оскільки женці згоріли, то померли назавжди.
Брамс тепер знав, що переказувані пошепки плітки про женця Люцифера — несамовиті вчинки Рована Даміша, пропащого учня — всі були правдиві. Брамс заплющив очі та зробив свій останній подих, намагаючись не давитися протухлим смородом гнилого сміття.
І тоді знову озвався Рован:
— Сьогодні ви не помрете, женче Брамс. Навіть тимчасово, — він прибрав ножа від Брамсової шиї. — Я даю вам останній шанс. Якщо поводитиметеся з притаманним женцю благородством і збиратимете з честю, то більше не побачите мене. Але якщо продовжите задовольняти власні нездорові апетити, то перетворитеся на попіл.
На цьому він зник, наче просто розчинився у повітрі, а замість нього на Брамса з жахом дивилася парочка молодих людей.
— Невже це жнець?
— Швиденько, допоможи його підняти!
Вони підняли Брамса з багнюки. На його персиковій оксамитовій мантії залишилися зелені й коричневі плями, наче від слизу. Це було принизливо. Він роздумував, чи не зібрати цю пару — бо нікому не слід бачити женця недужим, наче звичайний смертний, — але натомість він витягнув руку і дозволив їм поцілувати свого персня, таким чином даруючи річний імунітет. Він сказав, що це винагорода за їхню доброту, але насправді хотів лише, щоб вони забралися геть і більше не розпитували про побачене.
Коли вони пішли, він обтрусився і вирішив нічого не повідомляти комітету з дотримання норм, бо це би викликало шквал глузувань і кпинів. Він і так достатньо натерпівся.
І справді жнець Люцифер! У цьому світі існує мало таких жалюгідних істот, як невдатний учень денця, а такого підлого, як Рован Даміш, узагалі ще не зустрічалося.
Але Брамс розумів, що хлопець не жартував.
Жнець Брамс подумав, що, можливо, варто бути трохи скромнішим. Повернутися до нудних збирань, які він учився проводити замолоду. Знову звернути увагу на те, що робить женця справді високоповажним, щоб це не стало порожнім титулом.
Заляпаний, побитий і злий жнець Брамс повернувся додому, щоб знову обдумати своє місце в ідеальному світі, в якому він жив.
2
Пропащий учень
Моя любов до людства є цілковитою та чистою. А як інакше? Як я можу не любити істот, які подарувати мені життя? Навіть якщо вони не всі визнають, що я насправді живий.
Я є підсумком їхніх знань, усієї їхньої історії, усіх їхніх амбіцій і мрій. Ці чудові речі об’єдналися — сплавилися — в настільки неосяжну хмару, що люди навіть не здатні це до кінця осягнути. Але їм і не треба. Досить того, що я сам обмірковую власний обшир, все одно занадто обмежений у порівнянні з широчінню всесвіту.
Я знайомий з ними надзвичайно близько, а от їм ніколи не вдасться по-справжньому мене пізнати. У цьому є трагедія. У такому стані перебуває будь-яка дитина: її глибину ледь можуть уявити батьки. Але як же я жадаю, щоб мене зрозуміли!
Раніше того вечора, перед сутичкою з женцем Брамсом, Рован стояв перед дзеркалом у ванній, в невеличкій квартирі у звичайній будівлі, на непримітній вулиці, граючись у ту саму гру, що й перед кожною зустріччю з корумпованим женцем. У якомусь сенсі цей ритуал мав силу, що межувала з містичною.
— Хто я? — питав він у свого віддзеркалення.
Він мав питати, бо знав, що більше не був Рованом Дамішем — і не лише тому, що в його підробному посвідченні було написано «Рональд Денієлз», — а тому, що хлопець, яким він колись був, ще під час навчання помер сумною та болісною смертю. З нього успішно вигнали ту колишню дитину.
«А чи оплакував хтось ту дитину?» — роздумував він.
Він придбав своє підробне посвідчення у лихочинця, який на такому спеціалізувався.
— Це незареєстрована особа, — сказав йому чоловік, — але завдяки йому ти матимеш доступ до другорядного мозку, тож можна обдурити Шторм: він думатиме, що посвідчення справжнє.
Рован у це не вірив, бо з досвіду знав, що Шторм неможливо надурити. Той лише вдавав, що купився — наче дорослий під час гри у хованки з малюком. Але якщо малюк починає бігти до запрудженої вулиці, гра закінчується. Оскільки Рован наражав себе на значно серйознішу небезпеку, ніж активний дорожній рух, то турбувався, що Шторм анулює його підробне посвідчення і схопить за комір, щоб захистити від самого себе. Але Шторм узагалі не втручався. Рованові було цікаво чому, але не хотілося наврочити, забагато про це думаючи. Шторм мав вагомі підстави для всього, що робив і чого не робив.
— Хто я? — знову запитав Рован.
У дзеркалі відображався вісімнадцятирічний юнак, ще й досі за міліметр від дорослого віку, з темним, охайним і коротко підстриженим волоссям. Недостатньо коротким, щоб виклично світився скальп, але достатньо коротким, щоб допустити в майбутньому які завгодно варіанти. Рован міг відростити його в будь-яку зачіску. Бути ким-завгодно. Хіба ж це не один з найкращих привілеїв ідеального світу? Що не існує жодних обмежень того, що може робити людина, ким може стати. Будь-хто на світі може стати ким забажає. Шкода, що людська уява вже атрофувалася. Для більшості людей це стало залишковим і безцільним, наче апендикс, який уже понад сто років як видалили з людського геному.
«Чи сумують люди за приголомшливими мріями, живучи свої безкінечні життя, позбавлені натхнення?» — міркував Рован. Чи сумують люди за своїм апендиксом?
Юнак у дзеркалі мав цікаве життя — і неабияку фігуру. Він уже не був тим незграбним довготелесим малим, який майже два роки тому випадково став учнем, наївно гадаючи, що все може бути не так погано.
У Рована було, м’яко кажучи, непослідовне навчання — починаючи з мужнього й мудрого женця Фарадея і закінчуючи брутальним женцем Ґоддардом. Якщо його бодай чогось навчив жнець Фарадей, то це жити за велінням свого серця, хай як будуть наслідки. І якщо його бодай чогось навчив жнець Ґоддард, то це
Він відрубав Ґоддардові голову і спалив рештки. Він мусив: вогонь і кислота — єдині способи переконатися, що людину більше не відродять. Незважаючи на всю свою піднесену макіавеллівську риторику, жнець Ґоддард був підла та зла людина, яка отримала якраз те, на що заслуговувала. Він жив безвідповідально і з неабиякою театральністю. І мало сенс, що його смерть була варта театральної природи його життя. Рована не турбував його вчинок. І так само його не хвилювало те, що він привласнив Ґоддардів перстень.
Жнець Фарадей був зовсім іншим. Рован, доки не побачив його на тому злощасному зимовому конклаві, навіть не уявляв, що Фарадей ще й досі живий. Рован надзвичайно зрадів. Він би своє життя присвятив, щоб Фарадей залишався живим, якби не відчував, що має іншу мету.
Рован раптом із силою вдарив дзеркало — але скло не розбилося… бо він зупинив свій кулак за волосину від поверхні. Таке самовладання. Така точність. Тепер він був добре налаштованою машиною — а колись Цитадель женців не дозволила йому стати єдиним, для чого його створили. Напевно, він міг би знайти спосіб змиритися. Міг би знову стати тим безневинним нікчемою, яким був раніше, міг би призвичаїтися. Він знав, що міг би знайти новий спосіб існування. Можливо, навіть міг би додати до свого життя трохи радості.
Якби…
Якби жнець Ґоддард не був занадто жорстоким, щоб жити далі.
Якби Рован закінчив Зимовий конклав з мовчазною покорою, а не вирвався звідти з боєм.
Якби Цитадель женців не заполонили десятки таких самих жорстоких і корумпованих женців, як Ґоддард…
…І якби Рован не відчував глибокої та незмінної відповідальності їх звідти прибрати.
Але навіщо марнувати час, ридаючи через уже перекриті шляхи? Ліпше прийняти один шлях, що йому залишився.
«Отож, хто я?»
Він одягнув чорну футболку, ховаючи під темним синтетичним матеріалом свою точену фігуру.
— Я — жнець Люцифер.
А тоді він накинув чорну як смола мантію і вийшов у ніч — узятися ще за одного женця, який ніколи не заслуговував на займаний ним п’єдестал.
3
Тріалог
Можливо, наймудрішим учинком людства було відділення женців від держави. Моя робота включає всі аспекти життя: збереження, захист і визначення бездоганної справедливості — і не лише для людства, але й для цілого світу. Я керую світом живих своєю люблячою і непідкупною рукою.
А Цитадель женців керує головою.
Правильно й обґрунтовано дозволяти тим, хто існує во плоті, відповідати за смерть плоті, встановлюючи правила того, як це має відбуватися. В далекому минулому, перш ніж я згуртувався у свідомість, смерть була неминучим наслідком життя. Саме я зробив смерть незначущою — але не зайвою. Смерть мусить існувати, щоб життя мало значення. Навіть на перших стадіях мого існування мені було про це відомо. В минулому мене задовольняло, що Цитадель женців багато років застосовувала вічну смерть лише шляхетно, морально і людяно. Тож мене надзвичайно засмучує поява темної пихи серед женців. Нині скипає лячна гординя, яка нагадує рак з ери смертності і яка отримує задоволення від процесу відбирання життя.