Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 37)

При­близно тоді ж, у серп­ні 73-го, ми зважи­лись із Га­лею на зу­хвалу ви­ті­вку — провід­ати Оле­га у йо­го військовій ча­сти­ні і за­брати з собою на день в «увольніло­вку». Га­ля мала зі­грати роль Оле­гової ді­вчи­ни; військове на­ча­льство, за всі­єї своєї падлю­чості, стави­ло­ся до та­ких ре­чей «с поніманієм». І йо­го справді від­пу­сти­ли на ці­лу добу.

Ми пере­вбрали Оле­га в ци­вільне і забрали в Москву, де пів дня проблу­кали не­знайо­ми­ми вули­ця­ми, весело пере­смію­ю­чись, на­че під­лі­тки, ща­сли­ві з власної винахі­дли­вості і з чу­десної без­коне­чної гри, яка зветься «жи­т­тям».

4.

То­го дня ми ще за­йшли на ве­че­рю до яко­гось бу­ндю­чно­го ресторану на поча­тку вули­ці Горь­ко­го, де замови­ли не­бу­вале у на­ших краях напів­со­ло­д­ке кі­прське вино і якийсь харч; нам бу­ло знову добре, як і два роки то­му, мовби ні­ко­го й не вига­ня­ли з вузів, не зраджу­вали, не су­ди­ли; ми бу­ли знову по­брати­мами-по-сестрами, однією роди­ною, зграєю, поко­том.

По­тім ми електри­ч­кою поверну­ли­ся в Оле­гів посьо­лок, по­проси­ли­ся на ні­ч­ліг до сі­льської ха­ти, Га­ля зразу ж засну­ла, а ми ще дов­го си­діли під ха­тою, ку­ри­ли паску­дні совє­тські ци­га­рки, слу­ха­ли сю­рко­ті­н­ня ци­кад і ди­ви­ли­ся на зорі. Ми май­же не роз­мовля­ли, бо все, що мо­гли, вже пере­бала­кали, а ре­шта бу­ла зроз­уміла й без слів.

Олег поверну­вся з війська на­при­кі­нці 1974-го, якийсь час був ко­ло бать­ків у Ти­смени­ці, але не­вдовзі при­би­вся до Львова, де зна­йшов ся­кий-та­кий при­тулок у моє­му новонабу­то­му поме­шкан­ні на тій же Кавалерійській. Поме­шка­н­ня, власти­во, бу­ло старим — правди­ва «ру­дера», як ка­жуть львів’яни: кі­мната з ку­хнею без вигод, із водо­гоном на вули­ці і вби­ральнею в глиби­ні по­двір’я. Ми жи­ли там з бать­ками май­же двад­цять років, поки вони сумлін­но, як ти­ся­чі інших совє­тських гра­ж­дан, очі­ку­вали у квартирній черзі на «полі­п­ше­н­ня жи­тло­вих умов». У 1974-му вони та­ки доче­кали­ся, не без певних корупційних зусиль, ново­го поме­шка­н­ня на Науковій, а мені, на той час уже повно­лі­т­ньо­му і «пра­цю­ю­чо­му», ли­ши­ли стару ру­деру.

Воло­ді­ти у 20 років власним поме­шка­н­ням — це неабияке ща­стя, але й неабиякий ви­клик. Особли­во ко­ли маєш бага­то друзів і всі вони генії, і всі радо при­ходять до те­бе у будь-який час дня і ночі зі свої­ми ві­ршами, пісня­ми, карти­нами, подругами і пля­шками. Ми жи­ли ду­же бі­дно і ча­сто впро­го­лодь, хоча й му­си­ли час до ча­су десь під­пра­цьовувати («від­мі­ча­ти» тру­дову кни­жку), щоб не по­трапи­ти до совє­тської бу­це­га­рні за «дармоїдство». На ща­стя, ми мали друзів і подруг, у яких завжди мо­гли піджи­ви­ти­ся і до яких навідували­ся за певним графі­ком — щоб не зло­вживати. Ми ні­ко­ли ні в ко­го не брали гро­шей, але радо при­ймали та­рі­лку борщу, ми­ску ка­ші, канап­ку з си­ром, ча­шку ге­рбати, а як­що по­ща­стить, то й ке­лих до­ма­шньої нали­вки.

Олег був у цьо­му пла­ні непереверше­ний: із ча­рі­вністю зубо­жі­ло­го ари­стократа він запи­тував знайо­мих по теле­фону, ні­би зовсім між іншим, чи в них не зна­йдеться, бу­ва, ча­шки чаю, — Га­ля Чу­бай нази­вала це геніальним ри­мейком кла­си­чної украї­нської при­казки: «Ті­тонько, дайте води напи­ти­ся, бо так їсти хоче­ться, що й пере­ночу­вати ні­де».

Мені бу­ло, звісно, ле­г­ше, бо я мав бать­ків на другому кі­нці міста, яких завжди мо­ж­на бу­ло від­ві­дати й принагідно в них пере­ку­си­ти, але робив я це рі­д­ко, бо за га­строномі­чну приє­мність доводи­ло­ся роз­пла­чу­вати­ся ду­ше­вни­ми му­ками — від­повід­ати на їхні запи­та­н­ня про жит­тє­ві пла­ни, яких я на­справді не мав, і ви­слу­ховувати докори з приводу сво­го без­си­стемно­го й без­ала­бе­рно­го жи­т­тя, яко­го я не зби­рався зміню­вати.

Ті роки бу­ли, однак, най­продукти­вні­ши­ми у моє­му жит­ті і так само, при­пу­скаю, в Оле­гово­му. Ми жи­ли сьо­годні­шнім днем, не пере­ймаю­чись завтра­шнім; ко­жен день ставав своєрідним перформенсом, ми­сте­цькою ім­провіза­ці­єю. Певен дух то­го ча­су, га­даю, від­би­вся в піснях Морозова, в моїх оповіда­н­нях, у маля­рстві Коха-Кау­фмана-Юзе­фі­ва-Кри­цько­го-Гом­зи-Ши­міна — хло­пців з учи­ли­ща імені Тру­ша, яких за­провадив до моєї робі­т­ні їхній ви­кла­дач Ро­ман Без­палків. А та­кож, хоч як парадоксально, — в Оле­гово­му поза­ча­сово­му й понад­просторово­му ци­клі «Зи­ма у Ти­смени­ці», з яко­го ми зроби­ли га­рну сам­ви­давну кни­же­ч­ку, про­ілюстровану Юрком Кохом, і з ві­ршів якої Ві­ктор Морозов зробив кі­лька фа­нтасти­чних пісень, зокрема й своєрідний саркасти­чно-стої­чний гімн на­шо­го поко­лі­н­ня гомо­лю­денсів: «Бийся го­ло­вою об лід!… Проби­вайся! Ви­би­вайся! І ти поба­чиш прекрасний, прекрасний, шалений світ!..»

А ще бу­ла фреска, яку на моїй ку­хон­ній стіні намалю­вав Кактус, він же Ігор Гордіє­нко, — за всі­ма прави­ла­ми настін­но­го роз­пи­су. З огляду на ці прави­ла, він морив усе товари­ство хо­ло­дом про­тя­гом кі­лькох міся­ців, забороня­ю­чи запалю­вати ку­хон­ну піч, і власноруч роз­ти­рав темперу на де­фі­ци­т­них яйцях, які йо­му пері­оди­чно під’їдав Олег. Орест Яворський роз­винув на цій під­ставі ці­лу теорію про двох гли­стів, Бема й Бека, які, мовляв, і зумовлю­ють Оле­гову га­дану нена­же­рли­вість; він, узага­лі, полю­бляв Оле­га на рі­зні ла­ди під­тя­гу­вати, але, схо­же, Олег і сам під­три­му­вав цю сло­весну садо­мазохісти­чну гру, хоч і на­звав якось, не стри­мавшись, Орестові жа­рти фе­льд­фе­бельськи­ми. Саме за це він, власне, й отри­мав у від­повідь прі­звисько Генерала. «А в те­бе, — сказав Орест, — жа­рти — генеральські», ні­кому си­річ не­зроз­умілі. Фе­льд­фе­белем Орест так і не став, зате зва­н­ня Генерала при­ли­пло до Оле­га доволі мі­ц­но мо­ж­ли­во, саме то­му, що він не мав у собі абсо­лю­т­но ні­чо­го генеральсько­го і, взага­лі, військово­го, а мо­же, й то­му, що в пое­зії та­ки був абсо­лю­т­но незапере­чним «генералом», і навіть амбі­т­ний Гри­цько пу­блі­чно ви­знавав йо­го єдиним в Украї­ні поетом, більшим за се­бе.

Тим ча­сом Кактус зна­йшов до­те­п­ні­ший спосіб помститись Оле­гові за з’їдені яйця: він зобразив йо­го на фресці з під­ступ­но про­стягненою рукою в бік біблійної ри­би посеред сто­лу, з ви­разним намі­ром ту ри­бу по­цупи­ти. Кактус не мав фа­хової осві­ти, тож йо­го маля­рство ви­глядало наївним, але до квазі­релі­гійної фрески, що імі­тувала свя­ту ве­че­рю, саме та­кий стиль пасував: парсу­ни замість облич, ши­роко роз­плю­ще­ні («бо­же­вільні», як казав де­хто) очі, неправи­льні форми тіл та іграшкові німби за по­ти­ли­ця­ми п’яти персона­жів, серед яких, крім само­го Кактуса та Оле­га, впі­знавався Орест Яворський, Василь Гайду­чок та скро­мний господар то­го поме­шка­н­ня.

Мені неві­до­ма подальша до­ля ці­єї робо­ти; скоріш за все, нові власни­ки та­мте­шніх стін її зни­щи­ли. Та Кактус, здає­ться, встиг її сфо­то­графу­вати, тож ці­лком ві­ро­гідно, що знімок ще десь є.

5.

Восени 1977-го Олег несподі­вано одружи­вся і пере­їхав до Киє­ва. Три­валий час пра­цю­вав декоратором в на­вча­льній сту­дії театрально­го ін­ституту імені Карпенка-Каро­го чи, як йо­го жа­рто­ма нази­вали, Карпенка-Лу­му­мби, натя­каю­чи на вели­ку кі­лькість у ньо­му іноземних сту­дентів. Я в Киє­ві бу­вав рі­д­ко, але завжди намага­вся Оле­га провід­ати в йо­го «кі­нопавіль­йоні» у барокових пала­тах на те­ри­торії Ла­ври.

Ми роз­мовля­ли з ним про бу­ден­ні ре­чі (про способи заби­ва­н­ня цвя­ха, на­при­клад, чи приго­тува­н­ня му­хо­морів, щоб вони бу­ли їсті­вни­ми) — так, мовби продовжу­вали пере­рвану місяць або й пів року то­му роз­мову, навіть не намага­ю­чись якось заповни­ти-від­твори­ти пропущений ча­совий проміжок і незлі­чен­ні події в ньо­му. Мо­ж­ли­во, ми знали, що пере­повісти ми­ну­ле все одно немо­ж­ли­во, не зві­вши йо­го до банально­го пере­лі­ку фа­ктів: хто, де, ко­ли, з ким? А мо­же, просто від­чу­вали, що є ва­ж­ли­ві­ший досвід і що він зовсім не десь-там, а тут-і-те­пер.

Іноді я за­їздив та­кож на Новосі­лки, де Олег ме­шкав з Ната­лкою у її бать­ків. І раз навіть якось був при­кла­вся до поря­ту­нку ди­ти­ни, при­чо­му не му­сив задля цьо­го ге­ройсько­го вчи­нку ані ки­датись у во­гонь, ані пі­рнати під кри­гу. Ми си­діли невели­ким гу­ртом за сто­лом надворі, ко­ли я раптом почув якийсь ду­же далекий при­глуше­ний крик. І глу­хе гу­па­н­ня. Я сказав, що хтось ні­би кри­чить. Ми при­слу­ха­лись, але не роз­чу­ли ні­чо­го. І все ж ки­ну­ли­ся до бу­ди­нку й зна­йшли на ку­хні малу Оксанку у хо­ло­ди­льни­ку: старі совє­тські си­стеми затраску­вались наглу­хо, і від­чи­ни­ти їх мо­ж­на бу­ло ли­ше кля­мкою ззовні.

А незабаром, у 1984-му, я теж одружи­вся і теж пере­брався до Киє­ва, споку­си­вшись редакторською робо­тою у жу­рналі «Всесвіт». Моя посада бу­ла маргінальною, але Київ давав не­формальні контакти, а пере­стройка від­кри­вала додаткові мо­ж­ли­вості, і я намага­вся сповна їх ви­кори­стати для про­штовху­ва­н­ня у друк усі­єї ті­єї анде­ґрау­ндної лі­те­ратури, яку знав, мо­ж­на сказати, з перших рук. Спершу я по­просив в Оле­га пере­кла­ди для сво­го жу­рналу, по­тім ві­рші для альманаху «Ві­три­ла» і вре­шті ви­просив ці­лу збі­рку «Вели­кий міст», яку вдало­ся ви­дати в «Мо­ло­ді» 1989 року.