Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 38)

По­тім я зму­сив йо­го по­ступи­ти у Спілку пи­сьмен­ни­ків — хоч би заради ви­рі­ше­н­ня певних побутових про­блем (вони з Єв­геном Па­шковським, здає­ться, бу­ли остан­німи, хто встиг отри­мати через Спілку невели­ч­ке державне поме­шка­н­ня в Дарни­ці). Вре­шті — поверну­вшись у 1996-му з «фу­лбрайта», я загорі­вся ідеєю спровадити ту­ди й Оле­га. Я, на­звімо це так, «допоміг» йо му скласти проект і зі­брати всі доку­менти, зокрема по­просив профе­сора Грабови­ча про рекоменда­цію і профе­сора Най­дана про за­про­ше­н­ня до Пенстейту. Ледь не під вартою до­провадив йо­го до фу­лбрайті­всько­го офісу на спів­бесі­ду — щоб ні­чо­го не забув і не пере­плу­тав; і роз­па­ч­ли­во по­тім роз­шу­ку­вав йо­го на проха­н­ня аме­ри­кансько­го ку­льтурно­го ата­ше, щоб той «фрик» та­ки за­йшов до посо­льства оформи­ти візу. Бо Олег, звісно, приму­дри­вся і забу­ти, і пере­плу­та­ти, — виявля­є­ться, він по­їхав собі десь до Ти­смени­ці, чи, мо­же, до Львова, замість при­значе­но­го посо­льсько­го інтерв’ю. І ко­ли вре­шті зна­йшовся, то ті­льки пробурмо­тів щось на кшталт: «Я не знав, що це так те­рміново…»

Він мав ха­ри­зму і, мо­ж­ли­во, то­му йо­му проба­ча­лось бага­то з то­го, що не проба­ча­ло­ся іншим. Ва­жко собі уяви­ти, щоб пе­данти­чні нім­ці до­зволи­ли кому-не­будь та­нцю­вати босоніж на сто­лі після чи­малої кі­лькості ви­пи­то­го вина; або щоб пова­ж­ні чле­ни фу­лбрайті­всько­го комі­тету пропусти­ли на сти­пендію фіналі­ста, який на тради­ційне запи­та­н­ня, що він пла­нує роби­ти в Аме­ри­ці, від­повів, що хоче по­їхати першим ділом до місте­ч­ка Конкорд у штаті Мас­са­чу­сетс і ви­ку­пати­ся в ставку, над яким Дейвід Генрі Торо пи­сав свою кни­гу «Волден, або жи­т­тя в лі­сі». (В Оле­гово­му фу­лбрайті­вському проекті офі­ційно значи­ло­ся приго­тува­н­ня анто­ло­гії аме­ри­канської пое­зії украї­нською мовою).

Геній має право бу­ти трохи ди­вакуватим, і певно то­му всі стави­ли­ся до ньо­го де­що по­блаж­ли­во. Здає­ться, що й сама до­ля бу­ла до ньо­го доволі ла­гідною — принаймні на­скільки вона мо­же та­кою бу­ти до ко­гось, хто нею май­же не пере­ймає­ться. Він, схо­же, й сам пові­рив у цю по­блаж­ли­вість; ми всі пові­ри­ли. Ми ж бо знали, зре­штою, що пневмонія бу­ває ледь не у ко­ж­но­го. От ті­льки запу­ще­на — ли­ше в деко­го.

Newton МА, 16-18.02.2019

Са­шко

За кі­лька остан­ніх ти­ж­нів поме­рло кі­лька моїх знайо­мих, усі — з «нее­пі­демійних», не пов’язаних із COVID-19 при­чин. Кі­лька сме­ртей на тлі ти­ся­чних гекатомб, про які ми чи­та­є­мо що­дня у новинах, ви­глядають як стати­сти­чна похи­б­ка. Але водночас оті «кі­лька сме­ртей» — це ду­же конкрет­ні лю­ди, яких знає­мо особи­сто і від­хід яких спри­ймає­мо ку­ди емоційні­ше, ніж су­хі стати­сти­чні дані з усьо­го сві­ту, хоч би яки­ми вони бу­ли астрономі­чни­ми.

Контекст, як ві­до­мо, впливає на ро­зумі­н­ня текс­ту; пандемія, у цьо­му ви­пад­ку, спону­кає до іншо­го ро­зумі­н­ня подій, під­штовхує до пи­тань, яких ми за інших об­ставин, мо­ж­ли­во, й не стави­ли б: чи зага­льна атмо­сфера не­рвово­го збу­дже­н­ня не впливає на загостре­н­ня тих чи тих хроні­чних хвороб? Чи не впливає на їхній пере­біг ускладненість або й недо­ступ­ність більшо­сті меди­чних послуг, не пов’язаних з діагности­кою й лі­ку­ва­н­ням коронаві­русу? І вре­шті, чи не накла­дає це все пси­хо­ло­гі­чних обме­жень на самих па­ці­є­нтів, яким просто незру­чно турбу­вати меди­ків зі свої­ми бо­ля­ч­ками в си­туа­ції, ко­ли весь світ ле­тить шке­ре­берть, і меди­кам справді не до на­ших га­стри­тів, гіпертоній, ге­рпесів і ради­ку­лі­тів? Дай Бог онкохворим до­брати­ся якось до онкодиспансеру на хіміо­те­рапію, дай Бог хворим ді­тям зна­йти донорів для пере­ли­ва­н­ня крові, доче­кати­ся гемодіалі­зу, до­жи­ти до транс­пла­нта­ції.

Сьо­годні друзі мені пові­до­ми­ли про смерть Оле­ксандра Гри­ценка, чи просто, як ми йо­го нази­вали, Са­шка. Він помер від інсульту, встиг­ши приго­тувати врані­шню каву, але так і не встиг­ши ви­пи­ти. Йо­му бу­ло 62, й він, здавалось, ні­ко­ли не мав особли­вих про­блем зі здоров’ям, як­що ті­льки не раху­вати однієї, справді пова­ж­ної, але не сме­ртельної недуги — по­ступової втрати зору через від­шарува­н­ня сі­ткі­вки.

Втім, навіть це не завади­ло йо­му опублі­ку­вати кі­лька років то­му фу­ндаментальну, понад­ти­ся­че­сторінкову пра­цю «Пре­зи­денти і пам’ять» — про політи­ку пам’яті в Украї­ні від 1994 до 2014, і під­го­тувати, за допомо­гою дружи­ни, своєрідне продовже­н­ня то­го дослі­дже­н­ня — «Декомуніза­ція в Украї­ні як державна політи­ка і як соціоку­льтурне яви­ще», ко­тра ось-ось мала би ви­йти з друку.

По­знайо­мив мене із Са­шком у середи­ні 80-х Ві­та­лій Ко­цюк, редактор від­ділу ку­льтури київської га­зети «Мо­ло­да гвардія». Та га­зета мала ре­пу­та­цію «лі­бе­ральної», — на­скільки взага­лі в ті ча­си мо­ж­на бу­ло виявля­ти лі­бе­ральність у під­цензурних ви­да­н­нях. У ко­ж­нім разі, Ві­та­лій намага­вся роби­ти га­зету жи­вою, неортодоксальною, і це, при­родно, при­тя­гу­вало мо­ло­дих геніїв мо­ж­ли­вістю опублі­ку­вати текс­ти, яких ні­хто інший пу­блі­ку­вати не нава­жу­вався. Са­шко був серед них.

Йо­го пародії й фейле­тони по­ці­ля­ли саму серцевину украї­нсько­го ху­торя­нства в йо­го найпо­творні­шій, «соц­реалі­сти­чній» іпостасі; вони бу­ли від­вертим зну­ща­н­ням з офі­ційно­го «творчо­го методу», йо­го догм і клі­ше, а непря­мим чи­ном — і з ідео­ло­гії, яка цей «метод» форму­вала й під­три­му­вала. Кі­лька років то­му ті текс­ти ви­йшли окремою кни­жкою («Пе­га­си пере­бу­дови»), — невели­ким, на жаль, накла­дом і без доре­чних коментарів, які би проясни­ли чи­мало пародійних алю­зій, не завжди зроз­умілих мо­ло­д­шо­му поко­лін­ню.

Я був від тих текс­тів у захваті. Нас бу­ло мало тоді — однодум­ців чи, кра­ще сказати, однові­рців; у ко­ж­нім разі, нам справді здавало­ся, що нас ду­же мало — «малесенька що­пта»; ми, на­че секта­нти, від­чу­вали одне одно­го за по­та­є­мни­ми, зроз­уміли­ми ті­льки нам знаками — за ци­та­тою із Камю. за натя­ком на Ма­ґрі­та, за зга­д­кою про якусь езо­те­ри­чну кни­гу чи фільм. Я, при­родно, запи­тав Ві­та­лія, хто це. — ки­ваю­чи на Са­шкові текс­ти. «0! — засмія­вся він. — Ти не знаєш? Кі­бе­рнетик!..» Це ще більш мене заохоти­ло по­знайо­ми­ти­ся з Оле­ксан­дром — ко­ле­гою не ли­ше за лі­те­ратурним хобі, а й за технарським фа­хом.

Ми зі­йшли­ся ле­г­ко, бо ж лю­би­ли ті самі кни­жки й не лю­би­ли совде­пію, а ще більше — ту провінційність, яку вона нам, украї­нцям, нав’язувала; і обоє так само намага­лись чи­та­ти польською й англійською, щоб якось захи­стити­ся (ро­зумово) і від провінційності, і від совде­пії.

Я в той час якраз почав пра­цю­вати у «Всесві­ті» — мо­ло­д­шим редактором, пере­пи­сува­чем чу­жих, пере­ва­ж­но не­ці­кавих лі­те­ратурно-кри­ти­чних текс­тів. А все ж пере­бу­ва­н­ня в редакції давало певні мо­ж­ли­вості про­штовху­вати щось варті­сне, чи принаймні — намага­ти­ся. Пере­стройка поле­г­шу­вала цю «ди­версійну» пра­цю: ме­жі до­зволе­но­го по­стійно роз­ши­рю­вали­ся, і те, що ви­давало­ся немо­ж­ли­вим сьо­годні, йшло у друк завтра, тож го­ло­вне бу­ло — орі­є­нтуватись на завтра, щоб воно не за­скочи­ло нас знена­цька з поро­ж­німи теками і шу­х­ля­дами.

Досить шви­д­ко в редакції з’яви­лась ці­ла група нових авторів — пере­кла­да­чів і кри­ти­ків, тоді мо­ло­дих, а сьо­годні «кла­си­чних», — Со­ло­мія Павли­ч­ко й Оксана Пах­льовська, Воло­ди­мир Ді­брова й Максим Стрі­ха, Юрій Андру­хович і Оксана Забу­жко. І, звичайно ж, був серед них канди­дат техні­чних наук Оле­ксандр Гри­ценко. 1992 року, ставши за­ступ­ни­ком го­ло­вно­го редактора, я за­просив йо­го на своє місце у від­діл кри­ти­ки.

Незабаром на­ші шля­хи ро­зі­йшлись: я по­їхав на рік, який оберну­вся дво­ма, до Аме­ри­ки, а Са­шко прийняв пропози­цію то­гоча­сно­го міністра ку­льтури Івана Дзю­би попра­цю­вати у ро­лі радни­ка над конце­пці­єю державної ку­льтурної політи­ки. Конце­пція бу­ла вре­шті опублі­кована, але на той час (1995) міністр уже був ці­лком інший і державні пріори­тети теж. Оле­ксандр пере­йшов у мінку­льті­вський ві­дом­чий НДІ — Украї­нський центр ку­льтурних дослі­джень, доволі замші­лу совє­тську орга­ніза­цію, що тради­ційно за­ймала­ся скла­да­н­ням клу­бних сценарі­їв до дня ко­лгосп­ни­ка чи шахта­ря та поді­бним непо­тре­бом. Оле­ксандр му­дро не став заморочу­ватись ре­форму­ва­н­ням Центру, нато­мість створив у йо­го рамках Ін­ститут ку­льтурних дослі­джень, до яко­го залу­чив деся­ток нових лю­дей, здат­них реалі­зовувати справді ці­каві й ва­ж­ли­ві проекти.

За час йо­го пра­ці в УЦ­КД під егідою Ін­ституту ви­йшла ни­зка револю­ційних для сво­го ча­су праць, серед яких, певно, найва­ж­ли­ві­ши­ми бу­ли впоряд­ковані ним «Нари­си украї­нської популя­рної ку­льтури» (1998) та «Ге­рої і знамени­тості в украї­нській ку­льтурі» (1999), а та­кож йо­го власні дослі­дже­н­ня — «Своя му­дрість: На­ціональна мі­фо­ло­гія і громадя­нська релі­гія в Украї­ні» (1998) та «Пам’ять місцево­го ви­робни­цтва. Транс­форма­ція си­м­волі­чно­го простору та істори­чної пам’яті в малих містах Украї­ни» (2014).