Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 21)

Тенденція зага­лом оче­ви­дна: «третій світ» не асоцію­є­ться із ку­льтурою (хі­ба що з фо­лькло­ром) і, взага­лі, з якимсь ви­щим ду­ховним, інтелектуа­льним жи­т­тям. Навіть політи­ка як­що й по­трапляє до асоціати­вно­го ря­ду, то ви­клю­чно у брута­льних, ди­ку­нських формах — від гайдамач­чи­ни і бандері­вщи­ни до яну­кови­чі­вщи­ни й тя­гни­бокі­вщи­ни. Поча­сти, звісно, у цьо­му вин­ні масмедії, ко­трі впливають на смаки пу­блі­ки. Але й пу­блі­ка впливає на дискурс масмедій, від­даю­чи пере­вагу насамперед тій інформа­ції, яка від­повід­ає її смакам, уявле­н­ням і по­тре­бам.

Не­що­давно одна інтелі­гент­на пані поясню­вала мені, що «у вас, на Сході», тоб­то, слід ро­зумі­ти, що десь між Украї­ною і Ки­та­єм, на конвертах пи­шуть споча­тку на­зву краї­ни і міста, а щойно по­тім прі­звище адресата. Це то­му, казала добродійка, що держава у вас — це все, а лю­ди­на — ні­що. Інша пані, моя редакторка, поясню­вала, що «це у вас, на Сході» дають у пере­лі­ку самі лиш прі­звища, без імен (Мілош, Ге­рберт, Ку­ндера), а у нас, тоб­то в ци­вілі­зованому сві­ті, це вияв неповаги. Зре­штою, їх обох пере­вершив ми­т­ник, ко­трий запи­тав мене якось у звичному пані­братському дусі: «Што візьош?» — «Кни­жки», — скро­мно від­повів я. — «Так ти што, кні­га­мі торгу­єш?» — здо­га­дався кмі­тли­вець.

Усві­до­млю­ва­н­ня контекс­тів

Утім, поза ци­ми ку­р­йозни­ми, сумови­то-смі­шни­ми історія­ми, Украї­на і Польща сти­каю­ться з ни­зкою конце­птуа­льні­ших про­блем, від ви­рі­ше­н­ня яких — інди­від­уа­льно­го й спільно­го — вели­кою мі­рою зале­жать їхні майбу­т­ні стосу­нки.

Для Украї­ни це насамперед про­бле­ма навздо­гін­ної модерніза­ції — політи­чної, правової, соціально-економі­чної. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нців volens-nolens спри­ймати­муть у «першо­му сві­ті» як та­ких собі недо­лу­гих П’ят­ниць, непо­трі­бних сьо­годні жодному Робінзонові, крім хі­ба що російсько­го; а втім, і в ньо­го, як показують соціо­ло­ги, цей інтерес по­ступово сла­б­шає, — схо­же, що біло­руський хи­трун Лу­ка­ше­нко сформу­вав уже в бага­тьох росі­ян алергію до об’єд­на­вчих проектів чи, принаймні, до об’єд­на­вчої ри­тори­ки.

Друга украї­нська про­бле­ма, ті­сно взає­мопов’язана з першою, — це заверше­н­ня хо­ло­дної громадя­нської війни у своїй краї­ні, зокрема війни пам’ятей, си­м­волів та іденти­чностей. Без її ви­рі­ше­н­ня украї­нська реакція на рі­зноманіт­ні ви­кли­ки бу­де не­адекват­ною, гіпертро­фованою в той чи той бік, зале­ж­но від пере­бу­ва­н­ня по один чи інший бік ідео­ло­гі­чної бари­кади. Це стосує­ться зокрема і реакції украї­нців на польські претензії що­до «неправи­льної» політи­ки пам’яті, пошану­ва­н­ня «не тих» ге­роїв чи невід­повід­ної інтер­прета­ції контроверсійних подій. Для украї­нців з анти­совє­тсько­го та­бору ці претензії ви­глядають як зрада, пере­хід на совє­то­фільський бік і недоре­чне по­вторе­н­ня тради­ційних «анти­на­ціоналі­сти­чних» (а фа­кти­чно анти­украї­нських) аргументів і формул совє­тської пропага­нди. Нато­мість для украї­нців із проросійсько-совє­то­фільсько­го та­бору польські претензії є лиш зайвим під­твердже­н­ням, що саме вони, совє­то­філи, мають ра­цію і що їхніх про­ти­вни­ків-«на­ціоналі­стів» не хочуть під­три­му­вати через їхній га­даний «екс­тремізм» навіть тради­ційні польські сою­зни­ки.

Украї­нська не­адекват­ність проя­ви­ла­ся і в істери­чному (після про­граних ви­борів) же­сті Ві­ктора Юще­нка що­до при­своє­н­ня ге­рої­чно­го ти­тулу Степанові Бандері, і в недоре­чному спору­джен­ні цьо­му персона­же­ві пам’ят­ни­ків по всій Захі­дній Украї­ні, і в інфа­нти­льному го­ло­суван­ні жи­телів цьо­го ре­гіону за ксено­фобську партію «Свобода». Але так само, на жаль, не­адекват­ною бу­ла й польська реакція на всі ці події. Польські елі­ти, а тим більше суспільство, схо­же, не ро­зуміють ані неоко­ло­ніально­го контекс­ту, в якому пере­бу­ває ни­ні­шня Украї­на, — контекс­ту незаверше­ної на­ціонально-ви­звольної боро­ть­би; ані зага­льної недоре­чності ви­сло­влю­ва­н­ня поді­бних претензій будь-якому народові що­до йо­го ге­роїв, пам’ят­ни­ків і нагород. Тим більше, що ні­хто в Украї­ні, навіть завзя­ті на­ціоналі­сти, не ви­правдовують і не просла­вля­ють ані ет­ні­чних чи­сток, здійснених УПА на Воли­ні, ані те­рори­сти­чної дія­льності ОУН у 30-ті роки.

Вся­кий те­роризм вартий осу­ду, але як­що вже ми засу­джу­є­мо, ска­жі­мо, те­рор палести­нців, то так само му­си­мо засу­ди­ти і політи­ку що­до них ізраї­льсько­го уряду — політи­ку дис­кри­міна­ції, си­стемати­чних прини­жень, оку­па­ції і ко­ло­ніза­ції їхніх земель. Украї­нсько-польські взає­ми­ни між­воєн­них ча­сів бу­ли досить поді­бни­ми до те­пері­шніх палести­нсько-ізраї­льських — і це теж ба­жа­но усві­до­млю­вати. І як­що анти­польський аспект украї­нської на­ціонально-ви­звольної боро­ть­би ці­лком утратив сьо­годні будь-яку актуальність, то анти­совє­тський зали­шає­ться й далі ва­ж­ли­вим, а то­му й запере­че­н­ня саме цьо­го аспекту дія­льності УПА і наявно­го в ньо­му патрі­о­ти­чно­го етосу зали­шає­ться для анти-совє­тськи на­ставле­них украї­нців зде­більшо­го не­прийня­т­ним.

Бандера, який усю війну провів у на­ци­стському концта­борі і заги­нув на емігра­ції від рук совє­тсько­го агента, є для них си­м­волом саме анти­совє­тсько­го, а не анти­польсько­го опору. Без­пере­чно, є істо­т­на рі­зни­ця між си­м­волі­чним Бандерою і реальним, про яку слід говори­ти від­верто, як і про йо­го то­та­лі­та­рну ідео­ло­гію та те­рори­сти­чну практи­ку. Однак це повин­ні зроби­ти самі украї­нські інтелектуа­ли, а не їхні зарубі­ж­ні ко­ле­ги чи, тим більше, політи­ки.

Украї­нці, поді­бно як біло­руси, жи­вуть у формально незале­ж­ній краї­ні, а про­те від­чу­вають за­грозу (реальну для біло­русів, по­тенційну для украї­нців) ет­ноку­льтурної маргіналі­за­ції й пере­творе­н­ня у та­ку собі чорно­шкіру менши­ну (де чорною шкірою є їхня «чорна» мова) у формально незале­ж­ній державі на кшталт ко­ли­шньої Пів­ден­ної Афри­ки. Ро­зумі­н­ня контекс­ту анти­ко­ло­ніальної боро­ть­би, яка все ще точи­ться в Украї­ні, — це пова­ж­на про­бле­ма для всіх інозем­ців, у то­му чи­слі й поля­ків.

І друга про­бле­ма чи, рад­ше, ви­клик, який по­стає перед польським суспільством і зокрема елі­та­ми, — це споку­са ревізувати спад­щи­ну Єжи Ґє­дройця, про­ти­ставля­ю­чи арха­ї­чному на­че­б­то «прометеї­змові» нововід­найдений і дедалі модні­ший «політи­чний реалізм». Ця споку­са форму­є­ться ни­зкою чин­ни­ків, насамперед — недо­лу­гістю самих украї­нців, браком ре­форм, поділеністю суспільства, поло­вина яко­го хо­ті­ла б до Європейської Унії, а поло­вина — до так звано­го Ми­т­но­го сою­зу з Росі­єю, при­чо­му четверти­на населе­н­ня ши­зо­френі­чно хо­ті­ла б і то­го, й то­го. Додатковим чин­ни­ком є по­гі­рше­н­ня вну­трі­шньопольської си­туа­ції і загостре­н­ня польсько-польської боро­ть­би, у якій несподі­вано отри­му­ють го­лос у провід­них масмедіа на­ціоналі­сти­чні маргінали й украї­но­фоби-провокатори і в якій значно ле­г­ше грати свою тради­ційну гру проросійському лоб­бі та, ймовірно, російській агентурі. І, наре­шті, до «реалі­зму» під­штовхує бага­тьох поля­ків си­туа­ція в Євросою­зі, де до­мінує зага­льна вто­ма і від роз­ши­ре­н­ня, і від Украї­ни, і де так само істо­т­но побільшав про­стір і для зга­дано­го ви­ще лоб­бі, і для ті­єї ж та­ки агентури та дедалі чи­слен­ні­ших «екс­пертів», що об­ґрунтовують засадни­чу неє­вропейськість Украї­ни та її ле­гі­ти­мну принале­ж­ність до російської сфери впливів, ев­фе­місти­чно звану «Євразією».

Цей остан­ній аргумент та­кий самий хи­бний, як і про­ти­ле­ж­ний, ви­сло­влю­ваний завзя­ти­ми украї­нськи­ми патрі­о­та­ми, — про засадни­чу європейськість Украї­ни. На­справді Украї­на є транзи­т­ною зоною, де Європі як певній си­стемі цін­ностей про­ти­стоїть інша ду­ховна по­туга — російський «правосла­вно-східнослов’янський» месі­анізм у найрі­зноманіт­ні­ших іпостасях. Украї­на під цим оглядом справді поділена, при­чо­му поділ ча­сто проходить не по ре­гіонах і не по мовно-ку­льтурних, ет­ні­чних чи інших групах, а по го­ло­вах конкрет­них лю­дей, яким ва­жко зорі­є­нтувати­ся в супере­ч­ли­вій си­туа­ції і зроби­ти ци­вілі­за­ційний, по суті, ви­бір.

Мо­ж­на, звісно, махну­ти рукою на цю вели­ку, незграбну і, мо­ж­ли­во, без­надійну краї­ну, від­даю­чи її росі­я­нам — вклю­чно з ті­єю поло­виною населе­н­ня, яке до «російсько­го сві­ту» абсо­лю­т­но не хоче. Це ці­лком від­повід­ає засадам Realpolitik, але по­га­но узгоджу­є­ться з засадами й цін­ностя­ми, на яких по­стала сьо­годні­шня лі­бе­рально-демократи­чна Європа. А для Польщі це по­га­но узгоджу­є­ться ще й із пи­та­н­ня­ми без­пеки, хоч би що там стверджу­вали само­про­го­ло­ше­ні «реалі­сти» і зади­вле­ні в бік російських енергоресурсів «прагмати­ки».

А то­му, мо­же, варто продовжи­ти ци­вілі­зува­н­ня П’ят­ни­ці — по­при кло­пі­т­ність і мару­дність ці­єї справи, брак чі­тких пер­спектив і зне­охочу­вальні го­ло­си ске­пти­ків. За остан­ніх двад­цять два роки в ній вдало­ся та­ки де­чо­го дося­гти, — хай не­бага­то, а все ж до­стат­ньо, аби не поли­шати на пів­дорозі роз­поча­тий проект.