Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 20)

Украї­нські опи­тува­н­ня ва­жко порі­вню­вати з польськи­ми, оскільки їх проводять за ці­лком іншою методо­ло­гією. Соціо­ло­ги з’ясовують тут не без­посереднє «ставле­н­ня», а так звану «соціальну ди­станцію» що­до інших ет­носів за шкалою Бо­ґа­рдуса. Ця шкала пропонує рі­зні опції, почи­наю­чи від го­товості респондента мати пред­ставни­ка то­го чи то­го ет­носу чле­ном своєї роди­ни, сусі­дом або спів­робі­т­ни­ком і закі­нчу­ю­чи го­товістю допустити йо­го у свою краї­ну ли­ше як тури­ста або й не допустити зовсім. Зроз­уміло, що це опи­тува­н­ня базує­ться на більш ра­ціональних реакці­ях, порі­вня­но з емоційні­шим польським, але водночас воно від­би­ває не ті­льки ставле­н­ня до інших ет­носів, а й при­звича­є­ність до них.

Саме то­му євреї три­валий час посі­дали в украї­нських опи­тува­н­нях трете місце — після так само «своїх» росі­ян і біло­русів, але, nota bene, перед «чу­жи­ми» украї­нця­ми з діаспори (допі­ру в остан­нє деся­ти­лі­т­тя та­мті їх трохи ви­пере­ди­ли). Поля­ки стабільно йдуть на­ступ­ни­ми, тоб­то п’яти­ми в цьо­му спи­ску — перед сло­ваками, че­ха­ми й інши­ми європейця­ми, не ка­жу­чи вже про расово від­мін­ні групи, які стабільно цей спи­сок зами­кають.

Хоч би там як, а певна аси­метри­чність у ставлен­ні поля­ків та украї­нців одні до одних є ці­лком оче­ви­дною. Аси­метри­чність помі­т­на і в украї­нсько-російських стосу­нках, але там вона не має та­ко­го контраст­но­го ха­ракте­ру: 80-90% украї­нців ставля­ться до росі­ян добре або ду­же добре, ти­м­ча­сом як із російсько­го боку їм від­взає­мнює 60-70% опи­та­них, при­чо­му в Росії, на від­міну від Украї­ни, ця ци­фра істо­т­но зале­жить від політи­чної кон’юнктури, тоб­то насамперед від масмедійної пропага­нди. При­к­мет­но, що після Помаранче­вої револю­ції ця ци­фра впала до 40%, а після російської інтервенції в Грузію ся­гла найни­ж­чої по­знач­ки — 29% (при то­му, що демонізований як «на­ціоналіст» пре­зи­дент Ві­ктор Юще­нко ні­ко­ли не при­пу­скався жодних образли­вих для росі­ян ви­сло­вів). Схильність ото­то­ж­ню­вати народ із державою і, від­повід­но, з політи­чном ре­жи­мом є, воче­видь, у російській тради­ції набага­то по­ту­ж­ні­шою, ніж в украї­нській. Схо­же та­кож, що росі­я­ни ніяк не мо­жуть по­збути­ся компле­ксу Робінзона, обра­же­но­го на П’ят­ни­цю за га­дану нело­я­льність. Для бага­тьох росі­ян украї­нською «зрадою» є не ли­ше вияв со­лі­дарності з Грузією чи, ска­жі­мо, анти­авторита­рна Помаранче­ва револю­ція, а й сама украї­нська незале­ж­ність.

Польське ставле­н­ня до украї­нців та­кож помі­т­но політи­зоване, хоч і не до та­кої мі­ри, як у росі­ян. Зокрема, воно не ли­ше істо­т­но полі­п­ши­ло­ся після Помаранче­вої револю­ції, а й істо­т­но по­гі­рши­ло­ся після при­су­дже­н­ня Ві­ктором Юще­нком зва­н­ня «Ге­рой Украї­ни» провід­ни­кові ОУН Степанові Бандері (яко­го більшість поля­ків чо­мусь вва­жає творцем і ке­рі­вни­ком УПА). Польський Робінзон, на від­міну від російсько­го, не намага­є­ться при­ру­чи­ти П’ят­ни­цю, ані не прагне, як у попередні сто­лі­т­тя, йо­го поневоли­ти. Перше зав­да­н­ня завжди бу­ло не­реальним через релі­гійні від­мін­ності, які вре­шті ката­лі­зували й усві­до­мле­н­ня від­мін­ностей на­ціональних. Друге ж стало просто не­актуальним у новоча­сному сві­ті — як через геополіти­чні зміни, так і через нормати­вні. Польський Робінзон хо­тів би всьо­го ли­ше трохи то­го П’ят­ни­цю ци­вілі­зувати — поча­сти з ці­лком прагмати­чних по­треб власної без­пеки, поча­сти — з ресенти­менту й по­тре­би утверди­ти власну ци­вілі­за­ційну місію, а поча­сти, мо­же, і щоб насо­ли­ти, як де­хто вва­жає, російському Робінзонові. Остан­ні при­пу­ще­н­ня ва­жко довести чи спростувати без за­глибле­н­ня в імли­сті те­рени ко­ле­кти­вно­го під­сві­до­мо­го а то­му, кра­ще обме­жи­тись ті­льки першим мо­ти­вом, до­стат­ньо ра­ціональним, оче­ви­дним.

За дани­ми соціо­ло­гів, абсо­лю­т­на більшість поля­ків дає пози­ти­вну від­повідь на запи­та­н­ня чи повин­на їхня держава надавати Украї­ні політи­чну, ди­пло­мати­чну і навіть економі­чну (sic) під­три­мку. Це разю­че контрастує з від­значе­ним ви­ще пере­ва­ж­но не­га­ти­вним ставле­н­ням поля­ків до украї­нців а про­те має ці­лком ра­ціональне поясне­н­ня. Пи­та­н­ня про ставле­н­ня до то­го чи то­го народу перед­ба­чає суто емоційну від­повідь, яка ні до чо­го не зобов’язує респондента і ні на що, у принципі, не впливає. Пи­та­н­ня про допомо­гу має практи­чний, доволі конкрет­ний ха­рактер і стосує­ться кате­горій на­ціонально­го інтересу, геополіти­ки та державних пріори­тетів. У першо­му ви­пад­ку респонденти ке­рую­ться, мо­ж­на сказати, «серцем”, у другому ро­зумом. У першо­му ви­пад­ку їхня від­повідь має суб’єкти­вним ха­рактер, вона об­умовле­на особи­стим, найча­сті­ше родин­ним досві­дом, парти­ку­ля­рною інформа­ці­єю, почу­тою десь чи про чи­та­ною. У другому ж ви­пад­ку від­повідь макси­мально об’єкти візована, тут уже більше доводи­ться покла­дати­ся на фа­кти, на ви­сновки фа­хі­вців, а не на приват­ні вра­же­н­ня, бабу­си­ні спо­га­ди чи побутові чу­тки. В першо­му ви­пад­ку від­повідь засадни­чо ретро­спекти­вна, зорі­є­нтована на ми­ну­ле, у другому — прагмати­чна, зорі­є­нтована на майбу­т­нє.

Певно, саме то­му польська не­приязнь (чи, ска­жі­мо так, невели­ка приязнь) до украї­нців ви­кли­кає менше занепокоє­н­ня, ніж російська «лю­бов». Бо, незале­ж­но від суб’єкти­вно­го ставле­н­ня, поля­ки вба­ча­ють в украї­нцях окремий народ, хай навіть подеколи мало­си­мпати­чний. А від­так — намага­ю­ться бу­дувати з ним кон­структи­вні, добросусі­дські ває­ми­ни, без жодно­го намі­ру якось зміни­ти, применши­ти чи запере­чи­ти украї­нську іденти­чність. Російська ж «лю­бов» не перед­ба­чає жодної рі­вноправності, оскільки украї­нці для росі­ян — не окремий народ, а лиш від­міна власно­го. Вони лю­блять їх, як самих се­бе, але лю­блять лиш до­ти, доки украї­нці по­годжу­ю­ться з від­веденою їм ро­л­лю сі­льсько­го недорі­ку­вато­го ку­зена, що не мо­же й не сміє ступи­ти кроку без брат­ньої опі­ки. По­га­ні стосу­нки між дво­ма суверен­ни­ми народами мо­ж­на полі­п­ши­ти; для цьо­го, власне, й існує між­народна політи­ка. Нато­мість стосу­нки між Робінзоном і П’ят­ни­цею (чи між міським і сі­льським ку­зенами) немо­ж­ли­во ані полі­п­ши­ти, ані по­гі­рши­ти, то­му що вони апріорі ви­знача­ю­ться їхнім статусом: у цих від­носи­нах є лиш один суверен, і від­так самі від­носи­ни є предметом вну­трі­шньої політи­ки, а не між­народної.

Комплекс Робінзона

Бу­ло б, звісно, пере­більше­н­ням стверджу­вати, ні­би поля­ки ці­лком позбули­ся компле­ксу Робінзона. Він проя­вля­є­ться не ли­ше у «порадах» польських політи­ків украї­нським ко­ле­гам що­до істори­чної політи­ки, яку ті мали би проводи­ти, і що­до на­ціональних ге­роїв, яких би їм слід (чи не слід) бу­ло вшановувати, а й у роз­мовах ці­лком інтелі­гент­них пань, ко­трі гордо оповід­ають прия­телькам: «А моя украї­нка не ли­ше добре при­би­рає, а й чу­дово го­тує!..»

Су­премати­стський комплекс, слід ви­знати, при­та­ман­ний тою чи тою мі­рою всім народам так звано­го Першо­го сві­ту стосовно Третьо­го і проя­вля­є­ться у поді­бній зверх­ності, пате­рналі­змі та специ­фі­чному дискурси­вному іншу­ван­ні (othering), що йо­го в постко­ло­ніальних сту­діях не зовсім точно нази­вають орі­є­нталі­за­ці­єю.

Хресто­матійним при­кла­дом та­ко­го іншу­ва­н­ня мо­жуть слу­гу­вати два ре­порта­жі з польсько-украї­нсько­го кордону, ци­товані в роз­ділі «Понад му­рами». В обох фрагментах деталі­зований, квазі­доку­ментальний опис реалій з польсько­го боку кордону ви­творює від­чу­т­тя автенти­чності і тим самим поле­г­шує паси­вне, не­про­бле­мати­зоване сприйня­т­тя чи­та­чем «іншо­го» сві­ту — по другий бік нової залі­зної завіси. На від­міну від польсько­го боку, де жи­вуть конкрет­ні лю­ди з реальни­ми го­ло­сами і зроз­уміли­ми всім про­бле­мами, з украї­нсько­го боку мая­чить зага­д­ковий і грізний світ, із юрбами ла­сих до чу­жо­го добробуту ім­мі­грантів і під­ступ­них контрабандистів, від яких ті­льки й мо­жуть поря­тувати авто­мати, гелі­копте­ри, сні­гомобілі, собаки і двад­ця­ти­крат­не збільше­н­ня кі­лькості поліцаїв у ко­ж­ному селі. Чи­тач та­ких текс­тів ні­ко­ли не здо­га­дає­ться, що по той бік завіси жи­вуть пере­ва­ж­но та­кі самі лю­ди, які зовсім не прагнуть до ім­мі­гра­ції і не схильні до контрабанди, лю­ди, які так само пле­кають ді­тей, бу­дують бу­ди­нки, ви­ро­щу­ють хліб, ходять іноді до театру, чи­та­ють і навіть подеколи пи­шуть кни­жки. Навпаки, східний кордон Польщі пред­ставле­но як крайній край Європи (sic), кі­нець космосу, за яким почи­нає­ться ха­ос — світ орків і тро­глоди­тів, ци­кло­пів і песи­го­ло­вців.

На поча­тку деяких своїх гостьових ку­рсів у Польщі я пропоную сту­дентам напи­сати три сло­ва/поня­т­тя, з яки­ми їм насамперед асоцію­є­ться Украї­на. Найча­сті­ше вони зга­дують «руський базар», заробі­тчан (при­би­ральниць, бу­ді­вельни­ків,

сі­льсько­господарських робі­т­ни­ків) і, на третьо­му місці, степ/ козаків, — що, скоріш за все, є спад­щи­ною Сенке­ви­ча або, ще ймовірні­ше, Єжи Гофмана. Вря­ди-годи до спи­ску по­трапля­ють політи­ки — від Бандери до Яну­кови­ча, зале­ж­но від актуальної масмедійної кон’юнктури. А та­кож подеколи — спорти­вні зі­рки на кшталт Ві­та­лія Кли­ч­ка та Андрія Ше­вче­нка (але аж ніяк не Та­раса). Ку­льтурні по­статі до спи­ску практи­чно не по­трапля­ють — ані Юрій Андру­хович, усі кни­жки яко­го пере­кла­дено в Польщі, ані Бог­дан Осад­чук, який му­сив би стати у Польщі ле­гендарною по­ста­т­тю, ані Бог­дан Ступ­ка, який успішно зі­грав чі­льні ро­лі у кі­лькох польських фільмах, зокрема у «Во­гнем і ме­чем», ані, зре­штою, сорат­ник Пілсу­дсько­го Си­мон Петлю­ра.