Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 19)

Я зали­шив тоді на йо­го сто­лі кі­лька чи­сел ча­сопи­су «Кри­ти­ка», що йо­го ми роком рані­ше засну­вали у Киє­ві з профе­сором Джорджем Грабови­чем. Формально «Кри­ти­ка» взорувала­ся на аме­ри­канський три­ти­ж­невик «New York Review of Books», сут­нісно — на Ґє­дройцеву «Ку­льтуру». На цьо­му зв’язку Грабович наго­ло­шу­вав у своїй редакційній стат­ті на само­му поча­тку проекту; цю ду­ховну спорі­дненість «Кри­ти­ка» намага­є­ться під­три­му­вати й досі, не по­тураю­чи на­ціональним компле­ксам, фобіям і філі­ям, пле­каю­чи фа­ховий інтелектуа­льний рі­вень та від­повід­альне інтелектуа­льне середови­ще, і нама­цую­чи про­бле­ми, ко­трі ви­даю­ться найістот­ні­ши­ми для сьо­годні­шньої — і завтра­шньої — Украї­ни.

Мені ва­жко су­ди­ти про успішність цьо­го проекту, але, як і десять років то­му, я пере­конаний, що ко­ж­на на­ція му­сить мати власно­го Ґє­дройця і власну «Ку­льтуру» — принаймні в кри­ти­чні, «пере­хі­дні» мо­менти сво­го існува­н­ня. А го­ло­вне, навіть не маю­чи власно­го Ґє­дройця і власної «Ку­льтури», вона му­сить засвої­ти їхній дух, їхній етос — принаймні на рі­вні своїх інтелектуа­льних еліт.

4.

Ви­ступаю­чи не­що­давно з нагоди сторіч­чя Ґє­дройця [2006] перед київськи­ми жу­рналі­стами, я за­уважив раптом, що більшість із них не має уявле­н­ня ані хто та­кий Ґє­дройць, ані що та­ке пари­зька «Ку­льтура», ані, зре­штою, чим вони докорін­но зміни­ли польсько-украї­нські від­носи­ни. І я ри­зи­к­нув провести прості­шу і зроз­умілі­шу для них паралель.

Уявіть собі, сказав я, що в Росії з’явля­є­ться раптом авторитет­на по­стать рі­вня Сахарова чи Со­л­же­ні­ци­на, ко­тра має від­вагу сказати: «Друзі! Від­ки­нь­мо на­ші істори­чні мі­ти про “рус­сій Київ і “рус­скій” Крим, — досто­ту як украї­нці забу­ли вже про украї­нську” Ку­бань, “украї­нську” Хо­лмщи­ну й “украї­нську” Бе­рестей­щи­ну. Забу­дь­мо, справді, про Білу Русь, і Червону Русь, і Мо­лдавську, і Закавказьку, і Кон­станти­нопольську, і вся­ку іншу Русь . Обли­шмо ту “Русь”, усі її істори­чні “креси” у спокої, а займімося власне Росі­єю. Забе­рі­мо ху­тчій свої війська з Аб­ха­зії та

При­дністров’я і пере­стань­мо наре­шті не­проха­но захи­ща­ти своїх ві­ртуа­льних “спів­ві­тчи­зни­ків” у При­балти­ці, а подбаймо нато­мість про реальних спів­ві­тчи­зни­ків у власному Не­чорнозем’ї, Си­бі­рові та на Далекому Сході. Адже добрі стосу­нки з сусі­дами ку­ди ва­ж­ли­ві­ші від сумні­вної імперської вели­чі, та й не збу­дує­мо ми вільної, демократи­чної і шанованої в сві­ті Росії, без­угавно чу­ха­ю­чи істори­чні вавки і ля­каю­чи всіх довко­ла нападами анахроні­чної імперської мая­чні».

І уявіть, продовжу­вав я, що російський Ґе­дройць не ли­ше ска­же це — бо в Росії та­ки є ще лю­ди, здат­ні промови­ти поді­бні ре­чі, — а й створить авторитет­ний жу­рнал і згу­ртує довко­ла ньо­го чі­льних російських інтелектуа­лів, і залу­чить до ньо­го інтелектуа­лів украї­нських, ли­товських, польських, і зуміє вре­шті пере­конати в ра­ціональності своїх ідей більшість інтелі­гентських середовищ у своїй краї­ні, а від­так і більшість населе­н­ня.

А те­пер, сказав я на закі­нче­н­ня, зга­дайте ви­ступ польсько­го амбасадора на поча­тку ці­єї пресконфе­ренції. Це вже п’ятий польський посол за роки на­шої незале­ж­ності і, за­уваж­те, він, як і всі йо­го попередни­ки, при­стойно говорить по-украї­нськи. Мо­же, ви прига­дає­те ко­го-не­будь з російської амбасади, хто так само вва­жав би за по­трі­бне вияви­ти свою повагу до нас, до на­шої мови, до на­шої краї­ни. Ось вам маленький, зовсім маленький при­клад рі­зни­ці між краї­ною, ко­тра мала сво­го Ґє­дройця, і краї­ною, ко­тра, на превели­кий жаль, йо­го досі не має.

5.

На­ша краї­на поки що теж не має своєї «Ку­льтури» і сво­го Ґе­дройця. Це менш помі­т­но, бо, на ща­стя для се­бе і ре­шти сві­ту, вона не має ані імперської спад­щи­ни, ані ато­мних бомб та без­мі­рних запасів на­фти й га­зу, щоб ту спад­щи­ну пле­кати й під­три­му­вати. Але вона має чи­мало продуктів ті­єї спад­щи­ни — зокрема велетенські запаси гомосовє­ті­ку­са, ко­трий владарює ці­єю краї­ною і, за покі­рної згоди під­даних, нази­ває се­бе політи­чною, бізнесовою та вся­кою іншою, прости Господи, «елі­тою».

Я намага­ю­ся не ди­ви­ти­ся в телевізорі на ці само­вдоволе­ні пи­ки, по­збавле­ні про­блисків інтелекту і найменшо­го, схо­же, уявле­н­ня про якесь там право чи, тим більше, мораль. Але вони, на­че го­го­лі­вські свиня­чі ри­ла, з’явля­ю­ться у ні­чних ві­к­нах, і тоді особли­во гостро від­чу­ваєш, що власне ку­льтура є тим остан­нім крейдя­ним ко­лом, яке захи­щає нас від ці­єї совкової не­чи­сті.

Іноді мене тя­гне на пону­рі жа­рти і хоче­ться надісла­ти ко­ж­ному пред­ставни­кові ці­єї «елі­ти» примі­рник роз­дертої навпіл «Ку­льтури» — без об­кла­ди­нки і змісту. Хоча на­вряд чи вони зрозуміють си­м­волі­ку цьо­го же­сту. Що-що, а про­бле­му з туа­лет­ним папером вони вже для се­бе давно ви­рі­ши­ли.

2007

Украї­нський П’ят­ни­ця і два йо­го Робінзони

Кі­лька років то­му, намага­ю­чись поясни­ти інозем­цям особли­вості украї­нсько-російських взає­мин, я скори­стався мета­фори­чним образом Робінзона Крузо і П’ят­ни­ці, запози­че­ним із хресто­матійно­го ро­ману Деніеля Де­фо. Ко­ло­ніальні стосу­нки до­міну­ва­н­ня-під­ле­глості між ци­ми дво­ма персона­жа­ми забез­пе­чує конвенція, тоб­то мовча­зна згода обох сторін на саме та­кий тип стосу­нків. П’ят­ни­ця мовч­ки ви­знає ци­вілі­за­ційну ви­щість Робінзона і без­за­стереж­но скоря­є­ться йо­го авторитетові; Робін-зон, своєю чергою, патронує П’ят­ни­цю, опі­ку­є­ться ним і навіть по-своє­му йо­го лю­бить — як добро­го коня, собаку чи іншу до­ма­шню твари­ну.

Про­бле­ми почи­наю­ться, ко­ли П’ят­ни­ця раптом від­мовля­є­ться ви­знавати Робінзонову ви­щість і наполя­гає на рі­вності, на повазі до своєї мови й ку­льтури і, звичайно ж, на своє­му справж­ньо­му імені, замість то­го, яке вига­дав Робінзон задля власної зру­чності. Та­кий П’ят­ни­ця — пору­шник конвенції — втра­чає Робінзонову приязнь. Він стає у йо­го очах або бо­же­вільним, яко­го тре­ба лі­ку­вати, або ворохобни­ком, яко­го нале­жить ув’язни­ти. Саме так Російська, а згодом Совє­тська імперії боро­ли­ся з украї­нця­ми, ко­трі наполя­га­ли на то­му, що вони не хох­ли і не мало­роси, а та­ки Украї­нці. П’ят­ни­ця, з по­гляду Робінзона, просто не здатен сам до та­ко­го додумати­ся. Йо­му му­си­ло або щось пороби­ти­ся в го­ло­ві, або, ймовірні­ше, він му­сив по­трапи­ти під де­структи­вний вплив іншо­го, зло­воро­жо­го Робінзона — польсько­го, австро-угорсько­го, німе­цько­го, аме­ри­кансько­го то­що.

Мій ко­ле­га, який за­ймає­ться постко­ло­ніальни­ми сту­дія­ми, за­уважив, що мета­фора Робінзона і П’ят­ни­ці більше пасує до взає­мин росі­ян із народами Крайньої Пів­ночі та Си­бі­ру. Нато­мість до украї­нців вони ставля­ться рад­ше як до сі­льсько­го ку­зена — зага­лом си­мпати­чно­го, але геть нетя­му­що­го й без­порадно­го без опі­ки досвід­че­ні­шо­го місько­го роди­ча. Ця мета­фора, додав ко­ле­га, мо­гла би пасувати й до стосу­нків украї­нсько-польських, ко­ли б П’ят­ни­ця від само­го поча­тку обли­шив своє язи­чни­цтво й прийняв Робінзонову «прави­льну» ві­ру, тоб­то отри­мав статус сі­льсько­го ку­зена, яко­го, мо­же, й не варто впу­скати у чобо­тях до міських сало­нів, про­те й не соро­мно (й не не­без­пе­чно) від­від­увати з усі­єю роди­ною на лі­т­ніх вака­ці­ях.

П’ят­ни­ця не ро­зуміє та­ких абстракцій, як «народ», «ку­льтура», «на­ціональність», але він знає, що та­ке «ві­ра бать­ків», і від­чайду­шно чі­пля­є­ться за цю арха­ї­чну ві­ру, нара­жа­ю­чись на конфронта­цію з Робінзоном і закри­ваю­чи собі шлях до ближ­чо­го з ним роди­ча­н­ня. Саме релі­гія допомагає йо­му пере­осми­сли­ти свою іншість не як ни­ж­чість, а як інакшість, — від чо­го лиш крок зали­шає­ться до вимо­ги рі­вності та до усві­до­мле­н­ня інших абстракцій, вклю­чно з «мовою», «ку­льтурою» та «на­ціональністю». Саме релі­гія зроби­ла поля­ків «інши­ми» для украї­нців ще задов­го до то­го, як ега­лі­та­рне поня­т­тя «на­ції» прони­кло в масову сві­до­мість; і саме релі­гія, по­при добу офі­ційно­го атеї­зму, робить для них росі­ян і досі «май­же тим самим» народом. Річ не в тім, що ві­ра об’єд­нує, а в тім, що в одному ви­пад­ку допомагає зрозумі­ти всі інші, абстракт­ніш! від­мін­ності, а в іншо­му — навпаки, пере­шкоджає.

Вже ні­де у Європі сьо­годні немає арха­ї­чної, наївно-прімордіалі­стської ідеї «дружби народів», ані, тим більше, панро­мансько­го чи панге­рмансько­го «братства», зате «панслов’янська» ідея у специ­фі­чній правосла­вно-східнослов’янській моди­фі­ка­ції жи­ве й про­ц­ві­тає — не згірш од му­сульманської ум­ми, — і то не ті­льки то­му що подобає­ться нев­га­мовним російським імперцям, а й то­му, що знаходить щи­рий квазі­релі­гійний від­гук у ду­шах бага­тьох украї­нців і біло­русів.

Поля­ки в стосу­нку до украї­нців не прагнуть бу­ти «брата­ми», ані, тим більше, «слов’янами». Це, мо­ж­ли­во, ускладнює не­формальні взає­ми­ни, зате істо­т­но поле­г­шує взає­ми­ни формальні.

Соціо­ло­гі­чний парадокс

За дани­ми соціо­ло­гів, поля­ки ставля­ться до украї­нців зде­більшо­го не­га­ти­вно. Не всі, звісно, і не зовсім, але назагал не­га­ти­вне ставле­н­ня пере­ва­жає. Ця пере­вага зменши­лась трохи після Помаранче­вої револю­ції, а про­те й ни­ні [2013] украї­нці в усіх опи­тува­н­нях опи­ня­ю­ться в ни­ж­ній, «міну­совій» ча­сти­ні та­бли­ці — трохи ви­ще від афри­канців, кавказ­ців, ци­га­нів і навіть євреїв та руму­нів, а про­те ни­ж­че від усіх польських сусі­дів, вклю­чно з росі­я­нами та біло­русами, ко­трих, зре­штою, поля­ки оці­ню­ють теж пере­ва­ж­но нага­ти­вно.