Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 10)

Допі­ру те­пер, ко­ли з’яви­ли­ся друком ли­сти і спо­га­ди украї­нських і чеських диси­дентів тої доби, ми мо­же­мо оці­ни­ти не­формальні контакти між Прагою й Киє­вом та, зокрема, ви­значну роль, яку ві­ді­гравали в них Зіна Ґе­ник-Бе­ре­зовська та інші че­хосло­ва­цькі громадя­ни украї­нсько­го походже­н­ня — як ви­хі­д­ці зі Східної Сло­вач­чи­ни, так і на­ща­д­ки украї­нської анти­більшо­ви­цької емігра­ції 1920-х років.

3.

Че­хосло­вач­чи­на бу­ла першим закордоном, який я від­ві­дав під час пере­стройки у 1987-88 роках — щойно мене поча­ли ви­пу­скати із совде­пії. У Празі, де я намага­вся роз­мовля­ти по-чеськи, мене при­ймали за поля­ка. У Браті­сла­ві, де я роз­мовляв по-сло­ва­цьки, мене при­ймали за югосла­ва. Ні­хто не подумав чо­мусь, що я украї­нець, або совет, або, боронь Бо­же, росі­я­нин. І тих, і тих у совє­тській армії, ко­тра ви­зволя­ла че­хів від че­хів, бу­ло чи­мало. Я теж міг там бу­ти, ко­ли б народи­вся на кі­лька років рані­ше. Бог убе­ріг мене від ці­єї особи­стої га­ньби, але не від га­ньби на­ціональної.

Я завів собі трохи друзів у Празі та Браті­сла­ві і привіз для них ці­лу торбу «під­ри­вної» лі­те­ратури — то­му що це був справді рі­д­кі­сний і ду­же коро­ткий пері­од в історії, ко­ли політи­чний ре­жим у моїй краї­ні вияви­вся по­ступові­шим і лі­бе­ральні­шим, ніж у їхній. Ми пи­ли пи­во у Празі і біле вино в Браті­сла­ві, і я оповід­ав ко­ле­гам не­ймовірні ре­чі про текс­ти, які в нас друку­ють ці­лком ле­га­льно, і теми, які об­говорю­ють ці­лком від­кри­то, і масові акції, що їх проводять без владних до­зволів і поліцій-них ре­пресій. Мої друзі хо­ті­ли, щоб пере­стройка ді­йшла і до них, і я запевняв, що ді­йде, — бо то був справді час вели­ких споді­вань і обнадійли­вої східноє­вропейської со­лі­дарності, не зруйнованої ще ци­нізмом ши­раків-шредерів та інших фе­ргой­ґе­нів.

І ко­ли пере­стройка та­ки через рік ді­йшла до Праги, вона вияви­ла­ся та­кою ж вели­кою, га­рною і не­ймовірною, як і пере­мо­га їхньої хокейної збі­рної 1969 року. То бу­ла справді оксами­т­на револю­ція, м’яка твердість, си­ла сла­б­ких. І, як тоді, я знову від­чув се­бе на коро­тку, але не­ймовірно ща­сли­ву мить — че­хом. Сло­ваком. Нім­цем. Угорцем. Бо­лга­ри­ном.

А не­вдовзі, на поча­тку гру­дня, мені ви­пало по­їхати з ко­ле­гою-жу­рналі­стом до Варшави. Ми до­мови­ли­ся про інтерв’ю з Адамом Мі­хні­ком у ньо­го вдо­ма. Господар, однак, затри­му­вався. Йо­го дружи­на приго­ща­ла нас ча­єм і пере­про­шу­вала: «Адась ось-ось при­йде». І він справді при­йшов, ба вле­тів до покою, під­стрибу­ю­чи, нетя­мля­чи­ся від ща­стя і горла­ю­чи остан­ню новину, якої ми всі чекали: «Wypierdolili Causescu!»

Це бу­ла одна з найсві­тлі­ших хви­лин йо­го жи­т­тя, одна з най-запові­т­ні­ших мрій, що збули­ся, — пере­мо­га йо­го команди над нездо­лан­ним мон­стром, трі­умф си­ли сла­б­ких над без­си­л­лям си­льних. Він був у ту мить руму­ном, і ми — теж.

Я справді не знаю, як бага­то руму­нів, сло­ваків, че­хів почу­вали­ся украї­нця­ми у три­во­ж­ні дні Помаранче­вої револю­ції. І як бага­то з них почу­ваю­ться сьо­годні [2008] грузи­нами. Я ли­ше знаю, що Європа існує там, де існує почу­т­тя со­лі­дарності. Я ба­чу її у Варшаві, Вільню­сі, Ри­зі, Тал­лі­ні. І мені від­чайду­шно хоче­ться ві­ри­ти, що вона ще десь же­вріє у Бу­дапе­шті, Празі та Браті­сла­ві.

Але навіть як­що вона вже заги­ну­ла там, як у Старій Європі, від ду­ше­вно­го і вся­ко­го іншо­го ожи­рі­н­ня, я все одно не жа­лкую, що був сво­го ча­су угорцем, руму­ном і че­хосло­ваком.

2008

Як і чо­му (по­при все) я ли­шаюсь «че­хосло­ваком»

Після­мова 2018 року

Десять років то­му си­нди­кат європейських ку­льтурних жу­рналів Eurozine по­просив мене напи­сати для їхньої інтернет-пла­т­форми есей до 40-лі­т­тя совє­тсько­го вторге­н­ня в Че­хосло­вач­чи­ну. Я опи­сав як умів свій то­гоча­сний досвід, пов’язаний із подія­ми (чи, рад­ше, пере­жи­ва­н­ням подій), — досвід 15-лі­т­ньо­го хло­пця. А та­кож — свої новоча­сні, більш-менш дорослі ре­ф­ле­ксії на тему східноє­вропейської со­лі­дарності чи, як би це менш патети­чно окреслив Ва­ц­лав Га­вел, «си­ли сла­б­ких».

Есей був опублі­кований у травні-2008 — за три міся­ці до сорокалі­т­тя совє­тсько­го нападу на Че­хосло­вач­чи­ну і за неповних три міся­ці до так само без­це­ремон­но­го нападу ті­єї самої (сут­нісно) армії на іншу кри­хі­т­ну краї­ну, ко­тра мала поді­бну не­обереж­ність пові­ри­ти у власний суверенітет і між­народне право.

По­при брута­льність ті­єї акції — із залу­че­н­ням та­нків та авіа­ції, со­т­ня­ми жертв серед ми­рних жи­телів та подальшою оку­па­ці­єю те­ри­торії, — подія ли­ши­ла­ся на глобальному рі­вні май­же непомі­че­ною. Захі­дні медія у той час якраз ви­хваля­ли ки­тайських ди­кта­торів за чу­дову орга­ніза­цію Олі­мпійських ігор; захі­дні лі­дери, мовби ні­чо­го й не трапи­лось, усмі­хнено ру­ч­кались у Пекі­ні з російським пре­зи­дентом; захі­дна пу­блі­ка насо­ло­джу­вала­ся від­пу­стками, покі­рно ковта­ю­чи вря­ди-годи чергову порцію ви­пе­че­ної в Москві бре­хні про агреси­вну зу­хвалу Грузію, що напала на без­невин­ну ми­ро­лю­бну Росію, — ну, й, як нале­жить, отри­мала заслу­же­ну від­повідь. Вся реакція захі­дних урядів звелась у під­сумку до ви­разів «глибоко­го занепокоє­н­ня» та шля­хе­т­них закли­ків до обох сторін утри­матись від наси­льства і ви­рі­ши­ти всі про­бле­ми за сто­лом пере­говорів. Ґвалті­вни­ку дали шанс поми­ри­ти­ся з же­ртвою і отри­мати взає­мне задоволе­н­ня.

Ця реакція, хоч якою бу­ла при­крою й навіть га­не­бною, не зди­вувала мене, бо на той час я вже добре знав, що в політи­ці інтереси пере­ва­жа­ють над цін­ностя­ми, що політи­ки зале­жать го­ло­вно від власно­го ви­борця, а не зарубі­ж­но­го, і що зага­льна кі­лькість страж­дань, зли­днів і без­зако­н­ня на цьо­му сві­ті пере­вершує мо­ж­ли­вості сприйня­т­тя, пси­хі­ки й адекват­ної моральної реакції. Ми на­вчи­лись ховати­ся від не­приє­мних думок і моральних докорів під маскою здорово­го глузду й за­ступати особи­сту від­повід­альність ко­ле­кти­вною за допомо­гою магі­чних формул неспростовної народної му­дрості: «Своя сороч­ка ближ­че до ті­ла», «Хто си­льні­ший, той праві­ший», «Бато­гом пали­цю не переб’єш», «Бог допомагає то­му, хто допомагає собі сам».

Це не означає, що в політи­ці для моралі немає місця, а тим більше — що ми не повин­ні повся­к­час нага­дувати політи­кам про цін­ності і засади, на яких, власне, й був збу­дований захі­дний світ. Прими­ри­ти цін­ності з інтересами справді бу­ває складно, деколи немо­ж­ли­во. Але слід пам’ята­ти: що­разу, ко­ли ми же­ртвує­мо цін­ностя­ми задля інтересів, ми ри­зи­ку­є­мо у кі­нцево­му під­сумку втрати­ти і те, й те.

Ми мо­же­мо й му­си­мо кри­ти­ку­вати Захід за без­принцип­ність і ли­цемі­рство, за боя­гу­з­тво й ци­нізм, але ті­льки у по­єд­нан­ні зі здоровою дозою самокри­ти­чності, особи­стої і на­ціональної. Ми не мо­же­мо вимага­ти, на­при­клад, від Заходу со­лі­дарності з на­ши­ми політв’язня­ми у Росії, як­що не виявля­є­мо поді­бної со­лі­дарності з політв’язня­ми в інших краї­нах сві­ту. Захід не зобов’язаний пере­ймати­ся на­шим оку­пованим Дон­басом чи Кри­мом більше, ніж ми самі пере­ймає­мось до­лею оку­повано­го Ки­та­єм Ти­бету. Ми не мо­же­мо докоря­ти Заходу за флі­ртува­н­ня з ди­кта­торськи­ми ре­жи­мами, то­ле­рую­чи опорту­ністи­чне флі­ртува­н­ня власно­го уряду з поді­би­ми персона­жа­ми.

У давньо­му (1995) фільмі Майкла Вінтербо­то­ма «Алея снайперів» («Welcome to Sarajevo») є промови­стий епізод. Жу­рналі­сти в обло­же­ному місті емоційно роз­пи­тують за­їжджо­го ооні­всько­го чи­новни­ка, ко­ли ж наре­шті між­народна спільно­та зупи­нить що­ден­не вбивство ми­рних жи­телів сербськи­ми снайперами й арти­ле­ри­стами. На що чи­новник серди­то від­казує: «Пові­рте, на сві­ті є ще принаймні із значно гі­рших місць, про які му­си­мо теж по­дбати».

Я зробив у свій час із то­го трагі­комі­чно­го епізоду два ви­сновки. По-перше, му­си­мо пам’ята­ти, що на­ше станови­ще справді не найгі­рше і що на сві­ті є принаймні 13 інших країн і народів зі значно сер­йозні­ши­ми про­бле­мами. А по-друге, му­си­мо при ко­ж­ній нагоді нага­дувати ви­ще­зга­даній «між­народній спільно­ті» про всі 14 «найгі­рших місць», а не ли­ше про одне, нам най­ближ­че. Це не ті­льки роби­ти­ме на­шу пози­цію морально чі­ткі­шою й пере­кон­ли­ві­шою, а й по­збавля­ти­ме ви­ще­зга­дану «спільно­ту» мо­ж­ли­вості ви­правдовувати­ся в ко­ж­ному з 14 місць ті­єю самою банальною фразою, не утру­дню­ю­чи се­бе при то­му практи­чни­ми дія­ми.

У 2008-му, після російсько­го вторгне­н­ня в Грузію, я був обурений, про­те не зди­вований захі­дною реакці­єю (чи, рад­ше, її від­сут­ністю) на подію. Ця реакція ви­пли­вала з досить давньої й досі впливової тради­ції Realpolitik, за якою одним державам нале­жи­ться значно більше суверенітету, ніж іншим, а от­же, й до­зволи­ти вони собі мо­жуть ку­ди більше у нале­ж­ній їм «ле­гі­ти­мній сфері привіле­йованих інтересів». Саме на цих засадах ґрунтувався «новий європейський устрій» після Першої, а по­тім і після Другої сві­тових воєн; саме вони ле­гі­ти­мізували совє­тське вторгне­н­ня в Угорщи­ну (1956), Че­хосло­вач­чи­ну (1968) та недоверше­не, але обіця­не вторгне­н­ня у Польщу в 1981-му.