Николай Рябчук – Лексикон націоналіста та інші есеї (страница 11)

Станіслав Барань­чак, знаний польський поет та есе­їст, із гі­ркою іронією пи­сав про самови­правдувальну схильність Заходу пере­кла­дати від­повід­альність зі зло­чи­нців на їхні же­ртви: «Ко­жен на Заході запи­тує, чи Со­лі­дарність не за­йшла задалеко; ні­хто не запи­тує, чи не за­йшов задалеко генерал Ярузельський. По­при всю свою при­хи­льність і спів­чу­т­тя, Захід, схо­же, мовч­ки при­ймає під­ставову те­зу совє­тської пропага­нди: комуністи­чні прави­телі завжди мають ра­цію, ко­ли захи­ща­ють свою монополію на владу. Вони ні­ко­ли не заходять задалеко, навіть ко­ли ого­ло­шу­ють стан війни власному народові. Це, власне, народ заходить задалеко, накли­каю­чи ли­хо на власну го­ло­ву ко­ж­но­го разу, ко­ли вимагає трохи чи­сто­го пові­тря для ди­ха­н­ня — трохи тих під­ставових свобод, яки­ми без­пере­шкодно насо­ло­джу­є­ться Захід».

У 2008-му «задалеко за­йшли» грузи­ни, захи­ща­ю­чи свій суверенітет, про­те аж ніяк не Росія, ко­тра цей суверенітет пору­ши­ла. Вона не мо­же «зайти задалеко» за ви­значе­н­ням, бо ж діє у сфері своїх «привіле­йованих інтересів», — принаймні допоки на Заході не зна­йдеться чесний і від­ва­ж­ний політик, здат­ний на­звати роз­бій роз­боєм, а банди­тську державу — банди­тською державою (rogue state).

Що мене тоді справді врази­ло — не імпо­тент­на капі­туля­ція Заходу перед пу­ті­нською ху­ц­пою і не шку­рни­цьке прагне­н­ня євросою­зівських лі­дерів продовжу­вати звичний бізнес із ма­фією, що привати­зувала ці­лу державу. По-справж­ньо­му мене тоді врази­ло мовча­н­ня європейсько­го Сходу, насамперед че­хів, сло­ваків та угорців, ко­трі кра­ще, ніж будь-хто на конти­ненті му­си­ли б від­чу­вати поді­бність грузи­нської си­туа­ції до власної з 1956 чи 1968 років. Та дарма. Жодних тобі мі­ти­нгів, жодних про­тестів, жодних грузи­нських прапорів під російською амбасадою.

Це був ти­хий, але ви­разний си­гнал Москві йти далі. Ні­ко­ли не «задалеко». Принаймні у сфері своїх «упривіле­йованих інтересів». Це був та­кож си­гнал, що Украї­на — на черзі. Кі­лька зга­док про це промайну­ло у захі­дній пресі, про­те ні­хто не сприйняв їх сер­йозно. Чергова «русо­фобія», авжеж.

У серп­ні 2008-го я му­сив би зміни­ти закі­нче­н­ня сво­го есею, щоб воно не звуча­ло занадто оптимісти­чно. І надто наївно. Я зрозумів раптом, що, прочи­та­вши бага­то разів сла­вет­ний есей Ку­ндери «Трагедія Центральної Європи», так ні­ко­ли й не роз­ди­ви­вся йо­го глиб­шо­го, імплі­ци­т­но­го значе­н­ня. Моє ідеалі­зоване уявле­н­ня про Центрально-Східну Європу і про гіпо­тети­чну со­лі­дарність у її ме­жах ґрунтувало­ся вели­кою мі­рою на цьо­му есеї та на поді­бних текс­тах пи­сьмен­ни­ків-диси­дентів Центрально-Східноє­вропейсько­го ре­гіону — на їхньо­му наполе­гли­во­му під­креслю­ван­ні на­шої спільної (як мені здавало­ся) європейської іденти­чності й об­стою­ван­ні права «поверну­ти­ся до Європи». Я недооцінив аргументів Бродсько­го, який сво­го ча­су поле­мізував із Ку­ндерою, прони­кли­во вказую­чи на йо­го надто есенці­алі­стське ро­зумі­н­ня «Заходу» і надто екс­клю­зи­вістське ставле­н­ня до «Сходу».

Екс­плі­ци­т­но посла­н­ня Ку­ндери зводи­ло­ся до кі­лькох тез: ми, че­хи (поля­ки, сло­ваки, угорці, — я поши­рю­вав подумки цей пере­лік і на украї­нців, принаймні захі­дних) є європейця­ми за своєю історією й ку­льтурою; Захід нас зрадив у Ялті, продавши Сталі­ну, про­те ми цьо­го ні­ко­ли не прийня­ли й не приймемо; ми не нале­жи­мо до совє­тсько­го простору, то­му що ми, центральноє­вропейці, інакші, ми — як ви, лю­ди Заходу, а то­му, як і ви, заслу­говує­мо свободи.

Чи всі інші народи у совє­тському просторі теж заслу­говують на свободу, дарма що не є (центрально)європейця­ми, — у текс­ті Ку­ндери не об­говорю­валось. А про­те імплі­ци­т­но і, скоріш за все, поза сві­до­мим намі­ром автора текст ви­творю­вав своєрідну іє­рархію «більш» і «менш» європейських народів, а від­так більш чи менш воле­лю­бних і, від­повід­но, вартих (або й не вартих) не­гайно­го ви­зволе­н­ня.

Конце­пція Ку­ндери, за влу­чним спо­стереже­н­ням Воло­ди­ми­ра Єрмо­ле­нка, «стала ря­ті­вною для самої Центральної Европи, але згу­бною для Европи Східної. Замість зруйну­вати мур між Сходом і Заходом, вона ли­ше від­сувала йо­го далі на схід. Замість боро­ти­ся з то­та­лі­та­ри­змом як уні­версальним яви­щем, вона ло­калі­зувала йо­го гео­графі­чно на те­ренах СРСР, зроби­вши на­ші східноє­вропейські те­рени назавжди “прокля­ти­ми” те­ри­торі­я­ми. (…) Замість бу­ти ві­рним власній форму­лі й ба­чи­ти як­найбільше роз­маї­т­тя в європейському конти­ненті, Ку­ндера роз­бив йо­го на дві бінарні ча­сти­ни: гу­маністи­чний Захід та демоні­чний Схід, який украв [центральноє­вропейську] ча­сти­ну Заходу».

Бу­ло би пере­більше­н­ням вба­ча­ти в Ку­ндери­ному есенці­алі­змі й екс­клю­зи­візмі при­чи­ну сьо­годні­шньої по­горди й байду­жості йо­го спів­ві­тчи­зни­ків та сусі­дів до всьо­го, що діє­ться далі на схід від Праги, Лю­бля­ни, Бу­дапе­шта чи Браті­сла­ви. Той йо­го есенці­алізм і екс­клю­зи­візм — не при­чи­на, а рад­ше наслі­док, — від­би­т­тя місцевої ментальності, ку­льтурних моделей, ет­ні­чних стерео­ти­пів. Ку­ндера не ви­творив цю місцеву зверх­ність до «сходу», він ли­ше прийняв її як нале­ж­не, навіть не намага­ю­чись про­бле­мати­зувати й деконструю­вати.

У лю­то­му 2014-го, в остан­ні дні Євро­май­дану, до мене зателе­фону­вала мо­ло­да жу­рналі­стка з Праги з проха­н­ням прокоментувати події в Киє­ві. Її перше запи­та­н­ня бу­ло під бага­тьма оглядами показовим: «Як по-ва­шо­му, те, що від­бу­ває­ться в Украї­ні, — револю­ція чи путч?»

Я був оше­ле­ше­ний. Не те, щоб запи­та­н­ня бу­ло геть без­глуздим. Але сам факт, що жу­рналі­стка провід­но­го чесько­го ви­да­н­ня після трьох міся­ців драмати­чних подій у сусі­дній краї­ні так і не склала собі певної думки про те, що ж на­справді там від­бу­ває­ться, вга­няв мене в де­пресію. І, на жаль, та панійка не бу­ла виня­тком. Деся­тки жу­рналі­стів по всій Європі тупо ти­ра­жу­вали наки­ну­тий із Москви наратив. Від­ми­вали кремлі­вську бре­хню через добропоря­дні лі­бе­ральні ви­да­н­ня. Досто­ту як брудні пу­ті­нські гро­ші — через захі­дні банки. І хоч би що я їм від­повів, я не ви­рвуся з наки­ну­тої мені інформа­ційної матри­ці. Я вести­му дурну­ваті де­бати за кремлі­вським сценарі­єм, єдина мета яких — скала­му­ти­ти воду й від­верну­ти увагу від справді сер­йозних про­блем і ва­ж­ли­вих подій. Від російських та­нків і найманців, від зби­то­го малайсько­го лі­та­ка, від зага­рбано­го Кри­му, від ре­пресованих кри­мських та­тар, від деся­ти ти­сяч уби­тих украї­нців, від двох міль­йонів бі­же­нців. Хто контро­лює дискурс, контро­лює все.

На поді­бні запи­та­н­ня мо­ж­на від­повід­ати ли­ше запи­та­н­ня­ми.

«А що бу­ло там у вас, у Празі, в 1989-му?»

Моя спів­роз­мовни­ця явно не споді­валась та­ко­го зі­ставле­н­ня. Та­ко­го нахабства. Бо й справді, як мо­ж­на порі­вню­вати їхню прекрасну, сла­вет­ну, оспівану у ві­ршах у прозі Оксами­т­ну револю­цію в серці Європи із ди­ким фа­ши­стським пу­тчем десь на варварській око­ли­ці ци­вілі­зовано­го сві­ту?!..

«То бу­ла Револю­ція! — вигу­к­ну­ла вона го­ло­сом обра­же­ної ди­ти­ни. — Оксами­т­на револю­ція!»

«А як­би на той час у Кремлі був не Горба­чов, а не Пу­тін?»

«То бу­ла револю­ція, — по­втори­ла вона замість від­повіді. — То бу­ла револю­ція!..»

По чо­ти­рьох роках я подо­лав свою то­гоча­сну пригні­че­ність і зайняв прими­рли­ві­шу пози­цію. Поча­сти то­му, що помі­тив і в своїх спів­ві­тчи­зни­ків той самий гріх зверх­ності та байду­жості

до інших, який так засму­тив мене у спад­коє­м­ців Ку­ндери. А поча­сти, — і це, мабуть, ва­ж­ли­ві­ше, — я помі­тив, що Центральна Європа — і Європа зага­лом, як «ку­льтура і до­ля», в те­рмінах то­го ж Ку­ндери, — опи­ни­ли­ся знов під за­грозою. Ця за­гроза походить (поки що) меншою мі­рою від Росії, зате ку­ди більше від власно­го недоумства, егої­зму, провінційності та від надмі­рної концентра­ції всіх цих рис у місцевих всенародно обраних політи­ках.

Тож я маю, сказати б, особи­сту при­чи­ну зали­шати­ся й далі з че­ха­ми і сло­ваками, з поля­ками й угорця­ми, — принаймні з ти­ми, ко­трі про­ти­стоять окресле­ним ви­ще за­грозам — заради уявної «Європи» Ку­ндери, Га­вела, Міло­ша. І тої со­т­ні, ба вже кі­лькох ти­сяч украї­нців, що заги­ну­ли зокрема і за неї.

2018 Три есеї про незале­ж­ність

1. Незакі­нче­на «пере­стройка»

Майбу­т­нє має ту особли­вість, що ми ні­ко­ли не уявля­є­мо йо­го та­ким, яким воно на­справді на­стає. Три­д­цять років то­му, в остан­ні лі­та царю­ва­н­ня змаразміло­го Ле­оні­да Брє­ж­нє­ва мало хто уявляв собі, що незабаром мо­гу­т­ня совє­тська імперія роз­падеться, пані­вна комуністи­чна ідео­ло­гія опи­ни­ться на смі­т­ни­ку, а Украї­на стане ці­лком незале­ж­ною, між­народно ви­знаною державою з усі­ма свої­ми жорстко заборонени­ми й пере­слі­дувани­ми за совє­тів си­м­вола­ми. Найбільше, прига­дую, на що ми тоді надія­ли­ся, пере­ші­птую­чись на ку­хнях і пере­даю­чи з рук у руки заборонені кни­ги і сам­ви­давні текс­ти, бу­ла певна лі­бе­ралі­за­ція ре­жи­му, якийсь черговий варі­ант хру­що­вської від­ли­ги, посла­бле­н­ня руси­фі­ка­ції і ся­кий-та­кий плю­ралізм бодай у нау­ці й ми­сте­цтві.