Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 38)

Юрко опустив голову.

— Я знаю, як важко тобі зараз, — почув він голос брата, сумний, співчутливий. — Кохання, перше кохання… Через кохання руки на себе накладали. Я сам… Я теж це пережив. Але в наш час навіть самогубство — розкіш, якої не можна собі дозволити.

Петро вгадав — у цю хвилину Юрко думав, що йому легше буде прийняти смерть самому, ніж віддати до рук катів ес-бе невинних людей.

— Підіймись вище всього цього, — продовжував Петро, — і дух твій, український, козацький дух, зміцніє, загартується. Ти станеш національним героєм. Твоє ім’я залишиться в історії українського народу. Про тебе складатимуть легенди й пісні.

Юрко кусав губи, шкріб носком черевика землю, вириваючи траву з корінням. Петро довго дивився на брата. В його очах появилась надія. Він зняв із себе автомат, обійняв Юрка за плечі, почав пригладжувати рукою кучерявий чуб брата. Потім раптом притиснув братову голову до грудей і поцілував.

— Юрку, нас породила одна мати, — сказав він, стримуючи сльози. — Ми однієї, рідної крові. Ти мій брат. Ми — Карабаші. Невже, Юрку, ні моя любов, ні мої слова… Скажи…

Він затулив обличчя руками, і Юрко вперше побачив, як плаче старший брат.

З Юркових очей теж потекли сльози. Він плакав, сам, того не помічаючи, беззвучно, покусуючи засунутий у рот великий палець. Він знав, що Петро його любить, як тільки може любити старший брат молодшого. Він теж любив Петра і з дитячих років гордився ним, захоплювався його мужністю й непохитністю. Потім захоплення змінилося тугою, жалістю. Але любов залишалася. І ось тепер він зрозумів, що Петро сліпий, що старшим братом керує сліпа жорстока сила.

— Ми живемо у важкий час, брате мій, коли не жалують ні своєї, ні чужої крові, — не віднімаючи рук від обличчя, заговорив Петро. — Перед нами велика мета, і задля досягнення її ми не можемо рахуватися з окремими особами, їх переживаннями. Боротьба вимагає жертв, багатьох жертв. Невже я повинен підняти на тебе руку?

Юрко слухав брата й дивився на автомат. Петрів автомат лежав на землі, біля його ніг. Що ж, хай охоронці, але не брат. Петро буде потім мучитись усе життя… Юрко пригнувся, підхопив лівою рукою автомат і рвонувся вперед. Він побіг до річки, до пагорбка, з якого колись стрибав у воду.

Петро Карабаш спершу не зрозумів, що сталося. Сльози ще стояли в його очах, і перед його поглядом усе викривлялося, розпливалося. Потім він не повірив, що Юрко втікає від нього. А коли все стало зрозуміло, його обличчя пересмикнулося гримасою болю. Він швидко дістав з-за пояса пістолет, прицілився й вистрілив. У цю мить Юрка було видно всього. Він вибіг на край берега, що виступом підносився над ковбанею. Коли прозвучав постріл, він судорожно, наче протестуючи проти чогось, підкинув руку з автоматом, озирнувся. Петро вистрілив ще раз. І не встиг — тіло брата впало, зникло в кущах лози.

До Карабаша підбігли наполохані охоронці.

— Друже Ясний… Що сталося?

Представник центрального проводу глянув на них з ненавистю, відвернувся.

— Підіть подивіться. Він там. Убитий чи поранений… Обережно! В нього мій автомат.

З будинку висипали стривожені пострілами бандерівці. Побачивши охоронців, що бігли до ріки, вони відразу ж зрозуміли, що брат Ясного дав тягу, й, розгорнувшись ланцюжком, теж побігли до річки.

Пошуки тривали добру годину. Юрко зник, не залишивши ніяких слідів. Ріка в цьому місці робила крутий поворот, огинаючи виступ протилежного болотистого берега, порослого очеретом та лозняком. Охочих пливти на той бік не знайшлося — якщо хлопцеві вдалося врятуватися, то він уже зник у лісі або сидить у лозняку з автоматом напоготові. Ця думка була у всіх на умі, але її ніхто не висловлював. Висловлювали лише припущення, що Юрко вбитий або був поранений і втопився. Коли на березі виявили кілька краплин крові, ніхто вже не сумнівався в загибелі відчайдушного хлопця.

Петро вислухав рапорт начальника районної ес-бе, допитливо подививсь йому в вічі. Йому не потрібні були ані чиєсь співчуття, ані чиєсь виправдання. Він знав, що міг промахнутися. За все, що сталося, він відповідав лише перед своїм сумлінням.

Представник центрального проводу окинув поглядом усіх, хто стояв перед ним, очі його заблищали. Сказав твердо й пристрасно, наче промовляючи слова присяги:

— Друзі! Запам’ятайте: з цього чорного дня, з цієї години я маю лише одного брата — Степана. Юрка Карабаша немає. Є ворог України. Якщо він живий — зловити, допитати, як ви це вмієте… Без жалю! І виконати вирок…

Петро Карабаш різко змахнув рукою й, не сказавши більше жодного слова, закрокував до воріт садиби. Понурі охоронці мовчки, діловито рушили за ним услід.

14. ХТО ГОЛОВНИЙ ВОРОГ?

— Я тобі, друже Карась, так скажу: як воно далі буде — невідомо, а поки, дякувати богові, жити тут можна, — Корінь крякнув, уклався зручніше, розкинув руки.

— Звичайно! — охоче погодився Тарас, підладжуючись під тон свого нового знайомого. — От тільки старшина дуже ганяє…

— Ну, то трудно… То є військо, а в війську без того не можна.

Вони щойно помили й почистили піском свої миски й тепер лежали на бережку, підставивши животи сонцю. Благодать… На обід був куліш, каша з салом і забілена молоком ячмінна кава. Солодка, між іншим, кава, хоч і горенить трохи — як довідався Тарас, напій цей готувався не на сахарині, а на відварі цукрових буряків. Цілком можливі харчі.

Корінь, не підводячи голови й навіть не розплющуючи очей, намацав пальцями пряжку ременя, відпустив на дні дірочки.

— Ти ще молодий, друже Карась, тобі першина, а я втретє у військо потрапляю. Я вже знаю дисципліну військову. Всіляку! У поляків було найгірше, хоч і воювати не довелося. Дуже вже швидко герман Польщу розбив. Мундирів нам так і не дали, в чому з дому до Пінська пішли, в тому й повернулися. Я, правда, палатку зумів прихопити… Добра така палатка, нова, на десятьох. Тільки, сам розумієш, у господарстві вона ні до чого. А в совітів мені пощастило. Я при обозі їздовим був. Ну, почав герман бомбити, лейтенанта нашого вбило. Я ніби в паніку кинувся — на підводу та в ліс. Було вже під. ніч, місцевість мені знайома… Віриш, приїхав додому над ранок підводою, пара добрих коней та ще на возі дещо… Сховався в стодолі, тремчу. За. дезертирство, знаєш… Уранці жінка каже: совітів уже немає, німці вступили. Ніби кругом удача., І що ти думаєш? Якийсь підляк, наш, сільський, шляк би його трафив, доніс. Забрали німці й коней, і воза, а мені ще й добре всипали. Плакав я тоді…

— Так побили?

— Е-е, побили… То дурниці! Коней було шкода. Ох і коні! Довго вони мені снилися… Трапило щастя дурневі в руки, та втримати не зумів.

Корінь спроквола позіхнув, показуючи два ряди на диво міцних зубів, і додав тоном бувалої людини, яку нічим не здивуєш:

— Так що я вже дещо бачив, друже Карась. Різну дисципліну. Мені не звикати…

Тарас хотів було розпитати Кореня про домівку, про сім’ю, але вояка пробурмотів щось нерозбірливе й захріп.

Післяобідня мертва година. Вояки заслужили відпочинок. Третій день Тарас у сотні, й кожного дня від ранку До вечора безглузда виснажлива муштра. Четовий Довбня виявився хлопчиськом у порівнянні з «війскспецом» Сидоренком. Завзятий старшина ганяв сотню нещадно.

Тарас ледве впізнав Сидоренка, коли той, підтягнутий, у німецькому мундирі, угорській пілотці, начищених чоботях, з нагайкою в руці, з’явився на плацу. Це була інша людина. Тільки блискучий, аж синій, опух під оком нагадував про вчорашню «енпе». Очима мученика «військспец», оглянув вишикувану сотню й раптом, плаксиво зморщивши обличчя, закричав:

— Й-як стоїте?! Р-роззяви! Де заправочка? Вільно! Півхвилини на заправку. Р-р-розійдись! Бігом!!

Не минуло й десяти секунд, як залунала нова команда:

— Шикуйсь! Рівняйся! Струнко!!

Двоє чи троє вояк забарилося, ряди вийшли нерівні.

— Не бачу порядку. Отара баранів! Р-р-розійдись!!

І почалася циркова вистава. Разів з десять старшина шикував сотіню і, прискіпавшись до чого-небудь, кричав: «Розійдись!» Вояки, пригинаючись, дрібно перебираючи ногами, озираючись на старшину, розбігались на всі боки й тут же кидались назад, намагаючись швидше потрапити на свої місця. Штовханина, смішки, сопіння, люті погляди, півголосна лайка. Тарасові перепадало не менше від інших, але вже тоді поведінка старшини видалася йому штукарською. Хлопцеві здалося, що «військспец» свідомо грає роль фельдфебеля-самодура, марно тратить час.

Все наступне підтвердило цей здогад.

Сидоренко дивачив як міг. Усі його заняття зводилися до відпрацьовування найпростіших стрілецьких прийомів, муштри. Команди, окрики, ідіотські жарти, лайка сипалися з нього як з мішка. Сотня марширувала по плацу, задихаючись від пилюги, а він стояв на місці в картинній позі — права нога відставлена, ліва рука з нагайкою на бедрі — і кричав.

Взагалі кажучи, Тарас розкусив «військспеца» відразу ж. Однак попервах для нього залишалося загадкою, як Богдан терпів таке. Невже сотенний не бачив, що завдяки старанням Сидоренка час, відведений на військову підготовку, витрачається на безглузду муштру?

Ключ до розгадки виявився простим. Перед сніданком на плацу появився Богдан. Сидоренко, очевидно, давно чекав цього моменту. Він негайно повернув сотню в бік командира.

— Праве плече вперед! Пр-росто! Стройовим кроком… Руш! Ать-два. гтри… Ногу! Дай ногу! До бою готуйсь! Ать-дьва-три… Р-рівняння на командира!