Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 39)

Тарас повернув голову й побачив Богдана. Сотенний стояв виструнчившись, піднісши руку до скроні, обличчя мого сяяло від захвату. Сотня, взявши напоготів «до бою» гвинтівки, карабіни, обсмалені палиці, карбувала крок, мов на параді. Нічого сказати, вмів старшина показати товар лицем.

Увечері Тарас знову удостоївся ласки сотенного і збагатився новими спостереженнями. Богдан наказав йому з’явитися на вечерю. В хаті за столом крім сотенного сиділи Довбня і старшина.

— Ну, як, друже Карась? — запитав Богдан, з іронічною посмішкою пильно оглядаючи хлопця з ніг до голови.

— Наче все як слід… — ухильно відповів Тарас, ще не розуміючи, що саме цікавить його покровителя.

— А як сотня?

Хлопець зорієнтувався.

— О! Та це ж справжнє військо! Як марширують! Не гірше, ніж німці.

Сидоренко, що сидів з опущеною головою і не звертав досі уваги на Тараса, раптом похмуро й насторожено зиркнув на нього.

— Слово честі! — ніби підбадьорений цим поглядом, палко продовжував хлопець. — Якщо вдягти в мундири та всім зброю — хоч зараз на парад.

Довбня, помітивши, що відповідь нового вояки сподобалась сотенному, підлесливо засміявся.

— Зажди, друже Карась, буде в нас зброя, — сказав Богдан, — От як дамо тобі завтра ручний кулемет, потягаєш… Хочеш бути кулеметником?

— А скільки ваги в тому кулеметі? — ніби приймаючи жарт за правду, поцікавився Тарас.

Богдан і Довбня засміялися, навіть Сидоренко осміхнувся.

Вечеряли без самогону. Богдан, ставши серйозним і стурбованим, розмовляв із старшиною. Він вимагав, щоб Сидоренко розпочав заняття з вогневої і тактичної підготовки.

— Досить стройової… Ти мені стрільбу і тактику давай.

— Будь ласка, — погоджувався байдужий до всього Сидоренко. — Я давно казав… патрони. На кожного бійця… Дистанція сто метрів — три постріли, чотириста метрів — по рухомій мішені на повний зріст — чотири постріли. Тисяча штук патронів. Ну, й для кулеметників ще сотню. Це по-бідному. Тепер ще одне — зброя не пристріляна. Треба перевірити, пристріляти. Ще два-три постріли.

Видно, це був старий, випробуваний козир старшини: хто йому дасть стільки боєприпасів для навчальних стрільб?

Довбня гмукав, хитав головою — півтори тисячі штук патронів. Легко сказати!

— По одному пострілу на кожну мішень, — сердито буркнув Богдан.

— Будь ласка, — погодився старшина. — Чотириста штук патронів.

— На чотириста метрів стріляти не треба, — поквапно висловив свою думку Довбня. — Вистачить на сто і двісті.

— Будь ласка. Триста штук патронів. Кулеметникам теж стріляти не треба? Двісті п’ятдесят патронів. Хоч завтра.

— От завтра й починай, одержиш двісті штук, — сказав сотенний.

— Двісті то й двісті. Тільки врахуйте, з одного разу легко ногою в чобіт попасти. А з непристріляної зброї… Я зайвого не вимагаю. В кожному статуті написано.

Згадавши про цю розмову сотенного і старшини, Тарас усміхнувся. він уявив, як «військспец» буде проводити заняття з вогневої підготовки. Вояки змарнують не одну сотню патронів. Підуть кулі по молоко… А із старшини що спитаєш — зброя не пристріляна. Та й пристріляти можна по-різному… Очевидно, варто завести тихе знайомство з Сидоренком. Удвох легше що-небудь придумати.

Тарас покосився на сусіда. Корінь хріп, розпустивши губи. Здоровий дядько, тіло як налите, хоч і невеликий на зріст. Одержав п’ять київ за, те, що слухав «політінформацію» старшини, і не ображається: без цього не можна, дисципліна. Розмірковує все-таки: «Німців як не чіпати, то й вони не зачеплять. З радянськими партизанами теж краще не зв’язуватися. Совіти дуже озброєні — їм зброю повітрям доставляють. Б’ються, холера; здорово і до останнього. То нащо їх чіпати? Ну їх до біса! В них своя справа, вони на німецькі поїзди полюють. То хай самі німці з ними розправляються. Нас це не стосується. А там яка команда буде. Начальству видніше… Наша справа виконувати». Ось і вся мудрість бандерівського вояки.

Тарас заплющив очі. Було дуже тихо, і він чув, як унизу хлюпоче ріка. Хлопець задрімав під цей заколисуючий плескіт, але відразу ж прокинувся. Тіло його раптом напружилося й дихання зупинилося, йому здалося, що крізь сон він почув звуки далеких-далеких пострілів. Проте могло й приснитися. Тарас полежав, прислухаючись, і заспокоївся. День, судячи з усього, повинен був закінчитися звичайно: ще годин з чотири поганяє «військспец», далі вечеря та й спати.

Однак усе обернулося інакше.

Коли після відпочинку вояки зібралися на плацу, готуючись до шикування, Тарас побачив дві підводи, що виїжджали з лісу. Цей маленький обоз супроводжувала озброєна охорона, попереду йшов Богдан і якийсь високий тонкий чоловік у світлому дощовику. Тарас згадав, що він не бачив сотенного з учорашнього вечора. Значить, відлучався кудись.

Коні йшли важко, хоч на возах сиділи самі тільки їздові. Коли підвода почала наближатися, Богдан відстав від супутника, засунув руку в сіно на возі й витяг ручний кулемет. Він потряс ним над головою, закричав тріумфуюче:

— Бачите, якого я гостинця везу!

На першій підводі в сіні лежали загорнуті в рядно гвинтівки. Новенькі, ще лискучі від заводського мастила, з масивними прикладами. Німецькі! Два ручних кулемети. Теж німецькі, теж новенькі, ще не вживані. На другій підводі привезли патрони.

Тарас не міг зрозуміти: звідки все це? Не з неба ж упало. Богдан ходив як іменинник. Тарас глянув на Сидоренка. Старшина оглядав ручний кулемет. Радості на обличчі «військспеца» не було помітно…

Зброю й боєприпаси відвезли на склад. Роздавати гвинтівки вирішили ввечері, а сотня за наказом Богдана розташувалась на травичці. Бесіда. Її проводитиме референт пропаганди.

— Скинути шапки! Не курити! Тиша. Увага! Прошу, друже Могила!

Худорлявий чоловік у світлому дощовику, той самий, що прибув разом з Богданом, скинув кепку, пригладив вицвіле сивувате волосся, нервовим рухом поправив окуляри на носі й дістав з кишені блокнот.

Референт пропаганди мав довге похмуре обличчя з недорозвиненим пухким підборіддям. Підборіддя це поводило себе дуже дивно, воно раз у раз змінювало форму: то, вкриваючись невеличкими ямками, злегка западало, то з’їжджало набік, ніби нижня щелепа була погано закріплена або її зовсім не було. Проте часом здавалося, що референт намагається щось проковтнути, і йому де ніяк не вдається.

Часто кліпаючи повіками, Могила оглянув вояк, облизав губи.

— Дорогі друзі! — вигукнув він з удаваною задушевністю. — Я хочу, щоб ця наша зустріч, ця бесіда надовго залишилася в вашій пам’яті, й тому бесіда не матиме чисто академічного характеру, а буде живою, дохідливою для кожного.

«Давай, — подумав Тарас, — побачимо, на що ти здатний».

Могила зазирнув у блокнот. Тут знову щось сталося з його підборіддям, але він швидко оволодів ним, поставив на місце. Тарас зрозумів, що це в Могили на нервовому грунті.

— Тема бесіди дуже, дуже важлива і хвилююча: хто наш головний ворог? — відірвався від блокнота референт і повторив майже по складах, вимовляючи кожне слово: — Хто наш головний ворог? Це кардинальне питання, і воно не таке вже й просте, як може здатися на перший погляд. Я докладно зупинюсь на ньому, але спершу мені хотілося б знати — тим більше, що це буде жива, невимушена бесіда, — мені хотілося б знати, що думає кожен з вас з цього приводу.

Референт пропаганди, солодко посміхаючись, знову окинув короткозорими очима вояк, що сиділи перед ним.

— Повторюю питання — хто наш головний ворог? Прошу, друзі. Хто бажає відповісти? Не соромтесь, кажіть, що думаєте, як ви розумієте, в нас дружня, задушевна бесіда.

Незважаючи на такий вступ, бажаючих відповідати на питання референта не знаходилося. Вояки сиділи з застиглими, напруженими обличчями. Ніхто не хотів вискакувати, першим. Недарма ж придумано приказку — не скачи поперед батька в пекло.

Це не збентежило Могили.

— Можливо, питання незрозуміле? Тоді сформулюємо його трішечки інакше: хто головний ворог України? Навіть ще простіше — хто ворог України?

Знову мовчанка. Вояки зиркали один на одного.

— Добре. Я розумію… У вас такі бесіди бувають рідко, ви не звикли. Тоді я буду звертатися конкретно. От ви.

Референт пропаганди показав пальцем на довгоногого вояку в мазепинці. Той негайно скочив і відрапортував:

— Шеренговий Журавель.

— Друже Журавель, я звертаюсь до вас особисто: хто ворог України?

— Поляки, — після короткої запинки відповів Журавель.

— Добре, — кивнув Могила. — Сідайте. Тепер от ви.

Вояка, на якого був націлений палець пропагандиста, підвівся.

— Шеренговий Смола… — доповів він і завмер, витріщаючи очі на референта.

Богдан не витримав.

— Що, треба тягти з кожного? — суворо запитав він. — Устав, назвав псевдо й відповідай на запитання. Смола, відповідай!

— Хіба я знаю, як відповідати… — стенув плечем вояка й озирнувся на товаришів.

— Так, як думаєш, — майже ласкаво підказав Могила.

— На мою думку, — зітхнув Смола, — то найбільше сала за шкіру, українцям залили німці. З бидлом так не поводяться, як вони з людьми.

Вояки заворушилися, загули схвально.

— Так, — поспішно кивнув головою референт, усміхаючись. — Добре. Сідайте. Далі. Ну, от ви.

Після Смоли на запитання про ворогів України відповіло ще троє. Всі вони висловилися в тому ж дусі: німці тільки себе за людей мають, українців убивають безжалісно, молодих гонять у Німеччину, забирають хліб, худобу.