Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 37)

— Ну що, Юрку, наклав у штани? — наближаючись, запитав Місяць і засміявся, озираючись на своїх підручних. Ті теж засміялись, за винятком слідчого Білого, який продовжував розглядати записи в зошиті. Юрко окинув поглядом коменданта районної ес-бе. На своє здивування, він побачив, що цей високий хлопець був усього лише на три-чотири роки старший від нього. На Місяці був новенький, з голочки, френч з коричневого угорського сукна, такого ж кольору галіфе, модні чоботи з твердими блискучими халявами, й він мав вигляд, вірніше, намагався вдавати відчайдушно хоробру людину, таку сильну особу. Проте Юрко вже навчився розбиратися в людях, особливо в тих, хто був не набагато старшим від нього. Він безпомилково впізнав у коменданті районної ес-бе звичайного задаваку, одного з тих переростків-лобурів, які через тупість свою або лінощі просиджували в одному класі по два-три роки. Звичайно це були розбещені батьками куркульські, попівські й учительські синки. Такі бовдури були грозою для слабосилих учнів, але вони лякливо підгинали хвоста, коли їм доводилося зійтися на рівних. Якби Юрко зустрівся з Місяцем один на один, він дав би цьому довготелесому джигунові такого жару, що той кинувся б навтьоки не озираючись.

Місяць щось зрозумів чи, можливо, вирішив, що брат Ясного обурений грубою поведінкою бандерівців з ним. Як би там не було, він не витримав Юркового погляду, відвів очі вбік і поквапно наказав:

— Розв’яжіть йому руки.

Мотузка не могли розв’язати, розрізали ножем. Юрко зиркнув на розпухлі, посинілі кисті, сердито завів руки за спину, почав розтирати занімілі пальці об одежу.

Місяць похитав головою, сказав, мовби виправдуючись:

— Не треба було втікати… Сідай до столу. Будеш з нами снідати.

— Мені треба вмитися… — буркнув Юрко.

— Поведіть його. Візьміть моє мило.

На ганку стояв вартовий. Біля трьох підвід розпряжені коні жували сіно. Один із фурманів підвів голову, сонно подивився на заарештованого, якого супроводжувало два конвоїри, зітхнув і знову вклався спати. Юрка повели до колодязя. Він скинув з себе піджак з відірваним рукавом, сорочку й мився довго, не шкодуючи запашного мила. Наприкінці облився до пояса водою з відра. Від чужого рушника бридливо відмовився, стріпнув воду руками й витер обличчя подолом сорочки.

Коли повернулися в дім, бандерівці вже сиділи за столом, але до їжі не приступали. Юрка посадили на краю столу.

— Друже Білий… — підвівся Місяць. За ним як по команді схопились на ноги інші, нахилили голови.

Слідчий виступив з-за столу й рівним, нудним голосом почав читати «Отче наш».

Звичайно, це був лише звичний з дитинства обряд, і ті, хто повторював слова молитви, не вдумувались у їх зміст, але Юркові, хоч він і не вірив у бога, здалося, що ці люди, які щойно мучили і вбивали інших людей і збиралися їсти те, що вони награбували в своїх жертв, чинять щось нечуване своєю безсоромністю, благаючи в бога хліба насущного.

Після молитви бандерівці шумно, жадібно накинулися на їжу. Юрко був голодний і в той же час відчував огиду до їжі. Все ж він змусив себе з’їсти гусячу ніжку й випити чашку солодкої кави — боявся, що може охлянути, знесиліти. Потай він позирав на бандерівців, стараючись розгледіти й запам’ятати їх обличчя. Як не дивно, це були обличчя звичайних людей, і ніяких особливих, зловісних рис, які б свідчили про жорстокість, Юрко не знаходив. Кожен з них зокрема не міг би викликати страху в Юрковій душі, але всі разом були для нього жахливими. Найбільше йому не сподобалось обличчя Білого, слідчого — нічим не примітне, пісне, з блякло-сірими, обведеними запаленими червонуватими повіками очима за скельцями окулярів. Людини з таким обличчям нічим не здивуєш, не потішиш, не розжалобиш.

Несподівано Юрко помітив у кутку маленьку динамомашину, на кожусі якої білою масляною фарбою було виведено цифру «23». Точно така динамомашина з таким же інвентарним номером стояла в фізичному кабінеті їх школи в Братині.. Зараз до неї було прироблено стерті до блиску металеві ручки й дроти з товстими мідними наконечниками. Як потрапила динамомашина до бандерівців, для чого вони возили її з собою, цього Юрко так і не зміг розгадати.

Після закінчення трапези його відвели до камери. Цього разу рук не в’язали й навіть принесли оберемок свіжого сіна. Місяць попередив: якщо буде щось помічено — зв’яжуть і руки, й ноги. Але Юрко вже не думав про втечу. Він знав — зустрічі з братом не уникнути, й думав тільки про те, як йому відвести од себе всі можливі обвинувачення. Про Стефу ані слова. Петро, очевидно, навіть не підозріває про її існування. Того, що Тимків бачив його в Бялопіллі, не заперечувати. Рушниця ціла, в будь-яку хвилину він може її повернути. Рутки… Так, він був там, ходив до товариша. Дівчина? Також було… Зустрічався з якоюсь дівчиною на вулиці, розмовляв з нею. Що йому, заборонено розмовляти з незнайомими дівчатами?

Як відмикали двері, Юрко не почув, його розбудив не шум, а щось інше. Розплющив очі й побачив брата. Петро був сам, автомат висів у нього на грудях. Він, видно, щойно ввійшов до камери. Юрко зрозумів, що його розбудив братів погляд. На Петра страшно було дивитися — обличчя потемніло, очі горіли, як у сухотника.

— Вставай, Юрку…

Від тихого, сумного братового голосу Юркові защеміло серце. Він знав: тільки горе, саме тільки горе, може він принести Петрові. Нічого більше.

Коли брати виходили з дому, бандерівці, що траплялися їм назустріч, квапливо бокували, тиснулися до стін. Місяць прошмигнув уперед, розчинив широко двері, штовхнув ногою старого, що сидів на східцях. Це був той старий, якого Юрко бачив уночі. Він злякано схопився, замугикав, сіпаючись обличчям, почав догідливо кланятись, як, очевидно, кланявся своєму панові, колишньому володареві цієї садиби. «Глухонімий, тримають за сторожа», — механічно відзначив про себе Юрко.

Петро повів брата стежкою, протоптаною до річки. Сонце вже стояло високо, й недалекий, залитий світлом ліс здавався особливо гарним. Ні, ліс не манив, не кликав Юрка до себе, але було щось радісне, спокійне, урочисте в його золотаво-зеленій нерухомості, ввижалася якась спокійно-ласкава усмішка на обличчях дерев, наче вони хотіли заспокоїти, підбадьорити Юрка, нагадати йому, що земля, на якій живуть, ворогують, убивають один одного люди, як і перше, прекрасна.

Невже Петро не помічає цього? Юрко глянув на брата. Той ішов, стиснувши губи, дивлячись у землю. Позаду хруснула гілка. Юрко озирнувся — двоє з автоматами, охорона… Петро, не обертаючись, зробив знак рукою, й кроки позаду затихли.

До ріки залишилося метрів шістдесят — Юрко побачив і впізнав той пагорбок, з якого він, розігнавшись, стрибав сторч головою в воду, — коли Петро звернув із стежки до поваленої берези. Там, осторонь від чужих очей і вух, вирішив поговорити з молодшим братом.

Сіли поруч. Юрко завмер, чекаючи першого слова, першого питання. Петро мовчав. Юрко не витримав, глянув на нього.

— Що ти наробив, Юрку, — з болем промовив Петро. — Що ти наробив…

— А що я наробив? — раптом розлючуючись, відчуваючи, як усередині стискається до краю якась пружина, запитав Юрко. — Я вбив кого? Пограбував?

— Гірше… — похитав головою Петро. — Я все знаю.

— Петре, слово честі… Я ні в чому не винен, нічого поганого не зробив.

— Юрку, я все знаю! — блиснув очима Петро.

«Не знаєте. Та й не треба вам усього знати…» — подумав Юрко сердито. Брат був на п’ятнадцять років старшим від нього, і Юрко, навіть коли в думці звертався до нього, вживав шанобливого «ви».

— Тоді скажіть! За що вони мене взяли, руки мені крутили? В чому вони мене обвинувачують?

— Не вони… Я тебе обвинувачую. В найстрашнішому. В зраді.

Юрко ривком обернувся до брата. Очі їх зустрілися. Обурення Юрка було таким сильним, щирим, що Петро відчув це й зрадів: хлопець міг не знати всього, його обманули, обкрутили навколо пальця… І все-таки з Юрка не можна було зняти вину повністю, свою частку вини він повинен був спокутувати. Петро продовжував, підвищивши голос:

— Так, у зраді. Ця твоя Стефа за твоєю допомогою повідомила поляків, що в Рутках гуляють наші хлопці.

Обвинувачення Петра було таким диким, безглуздим — як він тільки міг подумати таке! Але не це вразило Юрка. Петро знав про існування Стефи. Він пов’язував її з тим, що сталося в Рутках. Одне необережне слово, й на Стефу звалиться лихо. І не лише на Стефу… На всіх, хто відважився дати їй притулок.

— Петре, всім найсвятішим, пам’яттю про нашу маму присягаю, це неправда, — тихо сказав він, торкнувшись рукою до братового коліна. — Чому ви не хочете повірити мені?

— Я вірю… — Петрів голос звучав глухо, сумно. — Свідому зраду я виключаю, відкидаю. Все зробила вона, твоя полечка. Ти не знаєш, на що здатні ці гадючки. Вони пригріються біля самого серця та й укусять. Де вона? Хто її ховає? Скажи. Ти повинен допомогти нам. Хлопці її допитають, проведуть слідство.

От як обернув справу Петро. Так, Місяць із своїми хлопцями допитає, розслідує… Юрко вже знав, як це робиться. Обличчя брата ніби злилось в одне з обличчями Білого, Місяця, Клешні й дивилось на Юрка спотвореними більмами, сліпими очима. Вони… Були вони, був він і була Стефа, ні в чому не винна, беззахисна. Вони вимагали, щоб він приніс її в жертву.