Николай Далекий – По живу і мертву воду (страница 22)

— Так! Наше село все з поляків.

— А де чоловік зараз? — допитувалась, не зводячи очей з селянки, Гелена.

— З нами, пані, тут нас декілька польських сімей, а як далі буде, не знаю. Нас хочуть відправити ближче до Білорусії, туди, де більше партизанів. А мій чоловік, він… Він хоче лишитися тут, з цими партизанами.

Селянка заплакала ще дужче, слідом за нею закричало й мале. Мати підхопила потрісканими пальцями ганчірочку, швидко намочила її в молоці, всунула в рот дитині. Гелена з нерухомим обличчям дивилася на неї, видно, вражена всім, що вона почула.

Оксана мовчки слухала розмову, не вставляючи до неї жодного свого слова. Вона розуміла, що розмова ця розкриє очі Гелені на багато що. Розвідниця з гордістю подумала, що в її руках найкраща і найвірніша зброя — правда.

Після того, як дві польські жінки наговорилися досхочу й селянка пішла, Гелену важко було впізнати. Від її войовничості, непримиренності, запеклості не лишилося й сліду. Вона сиділа на колоді сумна, заглиблена в свої суперечливі думки.

— Пані Гелено, тепер ви вірите, що я вас не обманювала?

— Так.

— Можливо, у вас виникає думка, що жінку, яку ви бачили, спеціально підготували для зустрічі з вами?

— Ні! — після деякого вагання твердо заявила Гелена.

— Тоді прошу вас зробити те, що ви обіцяли…

Гелена пильно подивилась на дівчину.

— Добре, хай пані це знає. Я прилетіла з Англії, мене післали ваші союзники.

— Хто?

— Точно не знаю, слово гонору, — притиснула руки до грудей жінка, наче закликаючи цим жестом вірити в щирість її слів. — Зі мною розмовляв представник нашого польського уряду в Лондоні. Двічі. Перед тим, як я вступила до школи, і коли повинна була летіти сюди.

— Що він сказав вам?

— Він сказав, що коли я виконаю завдання, то врятую життя кількох десятків, а може, й сотень тисяч поляків.

— А вам не спадало на думку, що вас можуть одурити?

— Ні! — блиснула очима Гелена. — Ні, ні!

— Але ж ви змогли зараз переконатися, що вам неправильно описали обстановку в тутешніх місцях?

Гелена спохмурніла, не відповіла.

— Ви не сподівалися зустріти тут радянських партизанів і тому прийняли їх за бандерівців. Чи не так?

— Ті, хто посилав, могли не знати…

— Добре. А звідки в вас така тверда впевненість, що вас не могли обманути? Адже якби вам вдалося виконати своє завдання, то ви так би й не довідалися про зміст тих шифровок, які б ви приймали й передавали через свою рацію… Я, здається, не помиляюсь?

— Так, я зв’язкова, тільки зв’язкова, — палко підтвердила жінка. — Більше я нічого не скажу пані.

Гелена відразу ж замкнулася, і в її очах з’явився вогник фанатичної впертості. Це було те, чого Оксана боялася найбільше. Треба було починати спочатку.

— Гелено, подумайте й скажіть, кому в даний момент вигідно, щоб українці й поляки ворогували, вбивали один одного? На це питання ви мені можете відповісти?

— Німцям! — рішуче заявила Гелена.

— Ви переконалися, що радянські партизани проти такої ворожнечі й роблять усе можливе, щоб не розпалювати, а погасити її?

— Так!

— А пані знає, чим займається та людина, на зв’язок з якою її післали?

Гелена, видно, весь час чекала підступу, відчувала, що слова радянської дівчини тіснять її, заганяють у кут. На її розпухлих губах з’явилася уїдлива посмішка.

— Пані з часом буде чудовим слідчим…

— Мені подобається, коли ви всміхаєтесь, — серйозно сказала Оксана, — Це подає мені надію, що ми з вами незабаром станемо друзями.

— Ні, не станемо… — з невеселою посмішкою похитала головою жінка.

— Чому? А якщо я скажу, що постараюся допомогти вам виконати завдання?

— Хо-хо! — глузливо вигукнула Гелена. — Я помилилася, пані вже зараз може замінити будь-якого слідчого!

— Ви знову мені не вірите, — спокійно продовжувала Оксана. — Тоді повірте логіці. Я — радянська людина. Радянські люди проти національної ворожнечі й не хочуть, щоб тутешні українці й поляки вбивали один одного. Ми щиро бажаємо, щоб вони об’єдналися й били свого спільного ворога — гітлерівців. Пані може заперечити мені?

— Ні, — після короткого роздуму відповіла Гелена й тут же з сумнівом похитала головою. — Моя кохана, дорога пані, що ви можете зробити? Хто оживить загиблих? Хто підійме з попелу те, що знищив вогонь? Це стара непримиренна ворожнеча…

— Гелено, значить, по-вашому, ми повинні сидіти згорнувши руки? Ви міркуєте, як людина, яка прийшла на пожежу й замість того, щоб лити, воду на вогонь, засунула руку в кишені й каже: «Навіщо гасити, однаково згорить!» Я таких людей вважаю негідниками.

Розгнівана Оксана дістала сигарети, мовчки простягла пачку Гелені. Обидва запалили.

— Пані казала, що коли вона виконає завдання, то врятує життя багатьох поляків. Так?

— Так мені сказали…

— Значить, якщо вас не обманули ті, хто посилав сюди, то радянським людям немає рації перешкоджати вам у виконанні завдання. Це не суперечить нашим інтересам, а навіть навпаки. Пані згідна?

Гелена мовчала. Курила, дивлячись на землю.

— Так от. Ми згідні допомогти вам виконати завдання. Ті, хто посилав вас, переведуть на ваш рахунок у банку обіцяну суму, яка піде на виховання вашої дитини, а ви з своєю рацією вирушите туди, куди захочете.

Гелена з шумом випустила затримане в легенях повітря, насмішкувато й сумно всміхнулася.

— Люба пані, це було б чудом, а я в чудеса не вірю.

— Отже, ви недостатньо релігійна., — стримано всміхнулася Оксана.

Жінка зрозуміла шпильку, заперечила.

— То інші чудеса. Я слухаю вас… Вам, пані, лишається сказати, що мене відпустять під чотири вітри, й коли я знайду сховану в лісі рацію, мене знову схоплять. Тоді зі мною розмовлятиме не пані, а хтось інший, менш ввічливий і ласкавий… Тоді хай пані скаже, як буде… Може, мене відпустять, не стежитимуть за мною?.. — тим же глузливим тоном додала жінка.

— Пані Гелено, я вам не сказала жодного слова неправди й не скажу. Я не хочу обманювати вас навіть у малому. Ви залишитесь у загоні.

Такого відвертого признання Гелена не чекала. Вона рвучко схопила руку дівчини й палко потисла її.

— Я вдячна пані за правду. Ви чесна, благородна людина. Але чому ви кажете, що мені дозволять виконати завдання?

Настав вирішальний момент їх бесіди. Дивлячись у вічі Гелені, Оксана твердо, виділяючи кожне слово, промовила:

— Тому що замість вас у Рівне до радника Хауссера піду я…

Для Гелени ці слова були наче грім з ясного неба. Вона скочила на ноги й застигла з відкритим ротом. Яким чином дівчина довідалася про Хауссера? Уміє читати чужі думки?

— Я піду до цього, радника, на сумлінні якого тисячі вбитих, замучених людей, у тому числі й поляків, — продовжувала Оксана. — Піду, навіть якщо пані Гелена відмовиться мені допомогти. Я покажу йому марку…

— Мати божа… — ледве ворушачи губами, промовила зблідла Гелена. — Звідки вам це відомо?

Оксана ласкаво поклала їй на плече руку.

— Заспокойтеся, пані Гелено. Сядьмо. Нам треба ще багато про що поговорити. Я повинна розповісти пані, хто такий радник Хауссер.

… Вони з’явилися в землянці командира загону години за дві. Оксана тримала збентежену, схвильовану Гелену під руку, наче свою старшу подругу.

Пошукайло при одному погляді на дівчину зрозумів, що вона здобула перемогу.

— Домовилися? — запитав він здивовано.

— Так, Гелена погодилася допомогти нам. Але я прийму її допомогу. лише тоді, коли прийде відповідь на мій запит.